Черкасов П. П. Людовик XVI і Катерина II ( 1774-1776 гг.).
Граф де Вержен: дипломатія статус-кво
ГРАФ ДЕ ВЕРЖЕН: ДИПЛОМАТІЯ СТАТУС-КВО) 1774 р.). Правнучатий племінник кардинала де Ришелье був непопулярний у суспільстві, особливо після того, що як очолювалася їм французька дипломатія нічого не почала для запобігання в 1772 р. роздягнула Польщі між Австрією, Пруссією й Росією. Граф Морепа, що доводив родичем герцогові д’егильону, безуспішно намагався зберегти його хоча б на одному з постів, що займалися їм,, але зненацька натрапив при цьому на опір короля й королеви, у яких, втім, були різні причини не бажати видалення міністра. Якщо Марія Антуанетта жагуче мріяла бачити на місці д’егильона опального герцога де Шуазеля, то Людовик XVI хотів поставити на чолі своєї дипломатії нової людини, не пов’язаного з версальською камарильєю.) інформований князь Барятинский:
«Коли дюк дегильон від друзів своїх був сповіщений, що королеві вдається схилити короля про відмову його від справ, то він для більшого в тім посвідчення й щоб випередити короля в його намірі вирішив відверто порозумітися про це з Його Величністю. У минуле середовище, тобто 1-го червня нового стилю, будучи в короля з доповіддю про справи свого департаменту, вона виразив Його Величності особлива своя ретельність і ревнощі до служби, відзначивши при цьому всю вагу покладеного на нього тягаря й виразивши надію бути особливо потрібним Його Величності скоріше тепер, ніж у майбутньому, коли Його Величність увійде в курс справ. Бачачи ж, однак, що Його Величність не має до нього того доручення, якийсь вимагає його посада, і побоюючись збитку від цього для державних справ, просить Його Величність про видалення його від керівництва обома департаментами. Король на це ответствовал, що він досить задоволений представленим йому планом керування обома департаментами, так само як і політичній картині всієї Європи, після чого завів сторонню розмову. У результату дюк дегильон залишився в невіданні щодо своєї долі
дюка, запитав короля, чи йде мовлення тільки про військовий департамент, на що король відповів, що він має на увазі обидва департаменти (військовий і іноземні справи).
подякувавши за таку королівську милість, відмовився прийняти зазначений пансіон. Говорять, що він збирається їхати у своє село Веррет, розташовану на відстані трьох французьких миль від того села, де живе дюк Шуазель. Запевняють, що військовий департамент довірений буде графові де Муи, що перебуває тепер поза Парижем при своїй посаді, і нібито вже й кур’єр до нього посланий» [/i>) досить літня людина. Колись, багато років тому, він був вихователем покійного дофіна-батька, що високо його ставив і згадав у своєму заповіті синові. Людовику XVI було цілком достатньо однієї тільки цієї рекомендації. Один раз, після опали Шуазеля, Людовик XV уже пропонував де Мюи пост військового міністра, хоча граф і не приховував, що продовжує симпатизувати вигнаним із Франції єзуїтам. Однак тоді норовливий граф не прийняв зробленої милості, тому що не бажав бути, як всі міністри, під каблуком у королівської фаворитки мадам дю Барри, що він відверто нехтував. Тепер же де Мюи охоче прийняв речення молодого короля.) дефіциту здійснити військову реформу, скоротивши чисельність армії й одночасно підвищивши її боєздатність. Якщо вірити повідомленням Барятинского, то при проведенні військової реформи новий міністр використовував досвід організації російської армії. По своїх моральних якостях граф де Сен-Жермен був те саме що Тюрго й Мальзербу. «Поводження графа Сен-Жермена підтверджує, — повідомляв у Петербург князь Барятинский, — Що він віддає перевагу користі служби власним своїм інтересам» [/aaa>
Отже, на посаду військового міністра в короля була готова кандидатура, чого не можна було сказати про міністра закордонних справ. «Що стосується Іноземного департаменту, — доповідав Н. И. Панину з Парижа російський посланник, — в Англії» [/aaa>) Марії Терезії, і направляється австрійським послом графом Мерсі-Аржанто, наполегливо домагалася зняття опали із Шуазеля і його повернення на пост міністра закордонних справ. Коли ж король виразив невдоволення надмірною наполегливістю королеви, Марія Антуанетта, якщо вірити інформації Барятинского, відповіла, що «вона зобов’язана Шуазелю щастям бути його (короля. — П. Ч.) Дружиною» [/aaa>
Настільки переконливий довід зовсім обеззброїв короля, і він погодився зняти опалу із Шуазеля. Але про повернення його в міністерство не могло бути й мовлення, хоча б тому, що молодий король був рішучим супротивником так званої «системи Шуазеля», що припускала, серед іншого, надання політичної й фінансової підтримки «історичним союзникам» Франції — Швеції, Польщі й Туреччині. Курс на тверду економію бюджетних ресурсів, проголошений молодим королем, виключав усяке повернення до руйнівного «системі Шуазеля». Про цьому виразно виразився й сам Людовик XVI незабаром після вступу на престол. російський посланник, Що Уважно стежив за розвитком подій, повідомляв із цього приводу в Петербург: «Говорять, нібито король по закінченні засідання Державної ради изволил міркувати про систему дюка Шуазеля й сказав, що Франція багато издерживает грошей понапрасну на субсидії й пенсіони; що-де мені за справу, що Росія має війну з Туреччиною й що в Польщі створюються конфедерації, і навіщо давати субсидії Швеції й Данії? Я всі ці зайві витрати скорочу» [/aaa>
Після довгих міркувань над списком можливих кандидатів на пост глави своєї дипломатії Людовик XVI зупинив вибір на графі де Вержене, що з 1771 р. представляв інтереси короля Франції у Швеції. «Вибираючи міністра закордонних справ, — відзначав історик французької дипломатії, — Людовик XVI зволів Вержена… через твердість його вдач і ясності його доповідей. Новий міністр багато писав і мав схильність вирішувати всі питання виважено й докладно. Ця чимала людина, нехай і позбавлений геніальності, був повною протилежністю Шуазелю. Він остерігався авантюр і не схильний був довіряти амбіційним государям, з якими зобов’язаний був вести переговори. Можливо, він змушений був бути більше суворим через свого попередника (д’егильона. — П. Ч.), сЪебе, ЩоСкомпрометував, розділом Польщі, і розумів все лицемірство дипломатії Марії Терезії і Йосипа II» [/aaa>
Існують дві основні версії цього призначення: відповідно до першого, ім’я графа Вержена значилося в горезвісному заповіті дофіна поряд з іменами Морепа й де Мюи; відповідно до другого, його кандидатура могла бути рекомендована графом Морепа, що думав, що йому буде легко керувати людиною, все життя якого пройшла вдалині від Версаля й де він не має ніяких високих зв’язків. У цьому змісті основний конкурент Вержена, барон де Бретейль, що був посланник у Петербурзі й Відні, вселяв Морепа більше занепокоєння як своїми зв’язками, так і надмірними амбіціями; до того ж ні для кого у версальських сферах не була секретом прихильність барона «системі Шуазеля».
Призначення Вержена відбулося в перших числах червня. Сповіщаючи про це в Петербург, князь Барятинский писав: «Снисходя до подання графа Морепа, король призначив Вержена міністром Іноземного департаменту… Думають, що тим самим граф Морепа намагався не допустити на це місце барона Бретейля по тій єдиній причині, що він має тут багатьох родичів і всією публікою поважаємо, а Вержен, не маючи рідні й будучи роду не знатного, у всім від нього залежати буде» [/aaa>
Шарль Гравье, граф де Вержен народився в 1717 р. у сім’ї президента Дижонского парламенту. Успішним початком кар’єри він був зобов’язаний дядькові, видному дипломатові, маркізові де Шавиньи, у свою чергу висуванцеві кардинала Дюбуа, міністра закордонних справ в 1718-1723 гг. Юний Вержен супроводжував Шавиньи в його посольстві в Португалію в 1740 — 1749 р., побував з ним же з надзвичайною місією в Німеччині в 1744 р. В 1750 р. граф де Вержен одержав перший самостійний пост, ставши посланником у Трире. У цій якості він брав участь у дипломатичному конгресі Вганновере.
В 1755 р. Людовик XV довірив Вержену одне з найважливіших посольств, відправивши його своїм представником у Константинополь, де йому стояло пробути більше 12 років. Тут повною мірою розкрилися здатності Вержена, що сумели переграти свого російського колегу Олексія Михайловича Обрескова у вкрай відповідальний момент, коли Росія, що готовились втрутитися в польські справи, була зацікавлена в нейтральній позиції Оттоманської Порти. Восени 1768 р. Вержену вдалося схилити султана до оголошення війни Катерині II у те самий час, коли імператриця всіма силами хотіла її уникнути. Здавалося б, Людовик XV і міністр закордонних справ герцог де Шуазель повинні були бути задоволені графом Верженом. Однак 30 жовтня 1768 р., у самий відповідальний момент, коли від дня на день очікувалося оголошення султаном війни Росії, граф Вержен зненацька був відкликаний зі свого поста. Всемогутній Шуазель завжди недолюблював Вержена й тільки шукав нагоди позбутися від нього. Вержен був обвинувачений у повільності й навіть у бездіяльності, у тім, що він погано справляється з дорученим йому справою. Це була очевидна несправедливість. У результаті лаври «героя» російсько-турецької війни, разгоревшейся незабаром після від’їзду Вержена з Константинополя, дісталися його спадкоємцеві, графові де Сен-Прися
До відставки заслуженого дипломата привели й деякі обставини особистого життя Вержена. Справа в тому, що серйозний і обачний Вержен, до того ж закоренілий холостяк, в 50 із зайвим років зустрів у Константинополі й без пам’яті закохався в «прекрасну османку» (у дійсності — грекиню). Всі б нічого, але після декількох років неприхованого зв’язку граф де Вержен, посол Його Величності Христианнейшего короля Франції, здумав женитися на ній — дочки дрібного ремісника, удові лікаря. Рішення Вержена було безповоротним, хоча він чітко усвідомлював, що дружина ніколи не буде визнана у Версалі. Створилася реальна погроза для всієї його подальшої кар’єри. Проте Вержен обвінчався в Константинополі зі своєю обраницею — до здивування членів тутешнього дипломатичного корпуса, до обурення версальського двору й до таємної радості свого недруга-міністра.) повернуло Вержену надію на повернення в дипломатію. Дійсно, Людовик XV незабаром згадав про те, хто стільки зробив для розпалення усе що ще тривала російсько-турецької війни, що безумовно ускладнювала реалізацію планів Катерини II у Європі. 21 березня 1771 р. граф де Вержен був призначений послом у Стокгольм, де, як в 60-е роки в Константинополі, розгорнулася закулісна боротьба між французькою й російською дипломатіями за вплив у Швеції.) королем Швеції під ім’ям Густава III. Молодий шведський король добре знав і високо цінував графа Вержена. Він звернувся до Людовику XV із проханням направити Вержена послом у Швецію. Зрозуміло, це прохання було негайно задоволене.) державного перевороту, здійсненого Густавом III 19 серпня 1772 р. з метою зміцнення королівської й консолідації державної влади у Швеції, до явного невдоволення Катерини II, що бажала збереження там конституції 1720 р., що значно послабила влада короля. Тут, у Стокгольмі, Вержена й застало звістку про смерть Людовика XV. Незабаром він одержав едикт Людовика XVI про своє несподіване призначення міністром закордонних справ. В останніх числах червня 1774 р. граф де Вержен покинув Швецію й відбув на батьківщину. До його прибуття тимчасове керівництво іноземними справами було покладено на державного секретаря Бертена.
Граф де Вержен офіційно приступився до обов’язків 21 липня 1774 р. Іноземні дипломати поспішили поділитися зі своїми дворами першими враженнями про нового міністра. Не був виключенням і російським посланником. «Від роду йому, графові Вержену, п’ятдесят шість років, однак на вигляд йому не більше сорока п’яти. Звертання, як здається, чемн і простого», — повідомляв Барятинский Панину в депеші від 21 липня 1774 р. [/b>Плесси. Дебют Вержена в Державній раді був досить удалим, до вящему задоволення короля, що не помилився у своїх очікуваннях, чого не можна було сказати про графа Морена
От що писав про це в Петербург російський посланник: «Запевняють, що граф Вержен, будучи в перший раз у Статській раді, виявив свої відмінні здатності й велике знання інтересів і теперішнього положення європейських держав, і нібито граф Морепа не досить тим був задоволений, тому що він не сподівався знайти в ньому стільки достоїнств, чому й сподівався завжди тримати його залежно від себе… Затверджують також, — продовжував Барятинский, — що відмінні якості графа Вержена збудили й в інших заздрість і нібито ці його заздрісники вишукують способи до його прикрості через жінок. Справді, придворні дами вже говорять, що вони із дружиною графа Вержена звертатися не стануть, тому що вона не знатного роду. Вашому сіятельствові відомо, — містив своє повідомлення Панину князь Барятинский, — що вона грекиня» [/aaa>
Ще до приїзду Вержена зі Стокгольма граф Морепа, користуючись своїм впливом на недосвідченого в справах Людовика XVI, установив такий порядок, при якому міністри не мали прямого доступу до короля, а повинні були попередньо робити доповіді йому, Морепа, хоча формально він і не був главою кабінету
Вержен шанувався, немов не зауважуючи інтриг, що зав’язалися довкола нього, і нападок недоброзичливців. Єдино, що в дійсності створювало йому труднощі в роботі, так це надмірна, ревнива й найчастіше некомпетентна опіка з боку Морепа, що дуже незабаром переросла в ледь приховувану ворожість. «Кредит графа Морепа, — повідомляв у Петербург Барятинский, — Досяг такого ступеня, що його почитають як першого міністра, тому що граф Вержен і дюк де Ла Врильер ніяких доповідей королеві не роблять по справах своїх департаментів без попереднього про тім повідомлення графові Морепа» [/aaa>
Почуваючи доручення короля до Вержену, Морепа переймався до останнього все більшою ворожістю, що не залишилася не заміченої уважними спостерігачами. «Граф Морепа превстигне у своїх підступах, тому що кредит його в короля так великий, що він на все схилити його може», — відзначав Барятинский [/aaa>) 16 жовтня 1774 р.: «Учора всі чужестранние міністри (посли й посланники. — П. Ч.) часу не була ще представлена до двору, і думають, що вона ніколи не буде мати цієї честі, що приписують старанням графа Морепа, що всіляко намагається витиснути його (Вержена. — П. Ч.) З його поста й для цього намагається цим його ображати, не знаходячи ніякого іншого прийменника до його усунення, тому що як у справах, так і у всьому його поводженні граф Вержен досить обережно надходить. Оскільки ж граф Вержен не має при дворі ні родичів, ні надійних друзів по недавньому його тут перебуванню, те й починають уже в публіці призначати на його місце абата Бери, що’ був у Римі аудитором; до того ж цей останній перебуває в тісній дружбі із графом Морепа й жадає грати яку-небудь знатну роль» [/aaa>) і бездоганне поводження якого вселяли Людовику XVI искреннее повага й навіть симпатія. В остаточному підсумку король змушений був поставити межу втручанню Морепа в справи міністерства закордонних справ і взяти Вержена під захист. У шифрованому повідомленні Панину від 20 жовтня 1774 р. Барятинский повідомляв: «Холодність між графом Морепа й Верженом досить примітна. У свій час я доносив вашому сіятельствові, що граф Вержен при вступі на свою нинішню посаду ходив зі справами спочатку до Морепа, а потім тільки до короля. Тепер же запевняють, що він не робить більше ніяких доповідей Морепа по своєму департаменті» [/aaa>) долі всього кабінету, російський посланник відзначав: «Король досить задоволений графом Верженом і почитає його скромним і здатним до справ» [/aaa>
Рік у рік положення графа Вержена усе більше усталювалося. Він пережив всі урядові реорганізації й багатьох недоброзичливців, виявившись політичним довгожителем і догадавшись умерти за два роки до катастрофи Старого порядку у Франції
З перших днів перебування на міністерському пості він почав кропітку роботу зі створення того, що пізніше назвуть «системою Вержена». Новий міністр, за плечима якого було 30 років бездоганної дипломатичної служби, вільно орієнтувався в хитросплетеннях європейської політики. Куди менше він уявляв собі, поки не став міністром, щире положення своєї країни, оказавшейся на грані фінансового банкрутства в результаті безладного правління Людовика XV. Однієї із причин глибокої кризи — і Вержен це зрозумів тільки після повернення на батьківщину — була амбіційна зовнішня політика покійного короля. Очолюючи посольства в Константинополі, а потім у Стокгольмі, Вержен і не підозрював, що щедрі субсидії, що надавалися версальським двором польським конфедератам, Швеції й Данії, та матеріально-технічна допомога, що Франція робила Туреччині на всьому протязі російсько-турецької війни 1768-1774 гг., виділялися, можна сказати, з її останніх ресурсів, неминуче наближаючи фінансовий крах
Після 10 травня 1774 р. — дня смерті Людовика XV — стала очевидної необхідність радикального перегляду не тільки внутрішньої й фінансової, але й зовнішньої політики. У той час як Тюрго й Мальзерб зайнялися наведенням порядку у фінансах і в палацовому відомстві, Вержену було доручено переглянути пріоритети зовнішньої політики. Орієнтирами для нового керівника французької дипломатії послужили, з одного боку, різка критика Людовиком XVI системи Шуазеля, що пролунала на одному з перших засідань оновленої Державної ради, а з іншого боку — курс на тверду економію бюджетних засобів, проголошений королем і твердо проводився генеральним контролером фінансів Тюрго.
Наріжним каменем зовнішньої політики Франції із часів «історичного примирення» Бурбонов і Габсбургов у ході Семирічної війни 1756-1763 гг. був сполучник з Австрією, що мала одночасно антипрусскую й антианглійську спрямованість. Вержен знав, що Людовик XVI, а в ще більшому ступені Марія Антуанетта, що вже одержала при версальському дворі прізвисько «Австриячка», бажали б зберегти австрійський альянс. Не беручи під сумнів цей основний вибір, новий міністр закордонних справ поступово зумів вселити не спокушеному в справах молодому королеві, що сполучник з Австрією зовсім не означає беззастережного обслуговування інтересів віденського двору на шкоду інтересам Франції.) графа Мерсі-Аржанто, австрійського посла й довірену людину імператриці Марії Терезії. Людовик XVI щиро любив дружину й саме тому, як слабохарактерна людина, боявся підпасти під її вплив. На всьому протязі свого царювання він намагався по можливості не вводити королеву в курс найважливіших політичних питань, побоюючись зовнішнього на неї (і на себе) впливу. До того ж король пам’ятав, що його покійний батько ніколи не був прибічником сполучника з Австрією. Все це, і насамперед недосвідченість молодого короля, що незабаром довірився своєму міністрові закордонних справ, полегшувало нелегку місію графа Вержена по демонтуванню системи Шуазеля, заснованої на сполучнику з Австрією.)»австрійського» крену в зовнішній політиці Франції й одночасно з метою додання більшої стійкості європейській політичній системі граф Вержен вважав за необхідне й навіть корисним розморозити відносини із Пруссією, ґрунтовно зіпсовані із часів Семирічної війни. При цьому він зовсім не мав намір замінити австрійський альянс на прусский — Вержен намагався лише збалансувати французьку зовнішню політику. Зі своєї сторони Фрідріх II з воцарінням Людовика XVI почав активні дії з метою розладу франко-австрійського сполучника, і не тільки по каналах офіційної дипломатії, але й за посередництвом двох своїх гарячих прихильників у Франції — барона Мельхіору Гримма й Клода Рюльера, відомого історика й письменника
Вержену дуже добре був ясний зміст несподіваної активності » короля-філософа» із Сан Суси, але він все-таки вважав корисним для інтересів Франції нормалізувати відносини із Пруссією, розглядаючи її як якусь противагу Австрії. У Мемуаре, складеному для короля 8 грудня 1774 р., Вержен відзначав, що необхідно уважно стежити за поводженням Фрідріха II, що неодноразово нарушали мир у Європі, і по можливості обмежувати його небезпечні амбіції, але разом з тим, підкреслював глава французької дипломатії, «збереження нинішньої моці короля Пруссії представляється навіть корисним як бар’єр проти австрійських амбіцій» [/aaa>
«Історичним супротивником» Франції, на думку Вержена, продовжувала залишатися Англія, що відняла в неї Канаду й інші північно-американські колонії. Міністр навіть уважав неминучим нове зіткнення двох давніх антагоністів, хоча й не міг припускати, що це відбудеться так незабаром, уже в 1778 р. Постійно маючи на увазі таку реальну можливість, Вержен прагнув до того, щоб Франція зберігала сили й не розпорошувала їх заради чужих інтересів — австрійських, прусских, шведських або турецьких. «Вержен ніколи не міг і помислить про те, що він може діяти в чиїх-або інтересах, крім французьких», — відзначав історик французької дипломатії [/aaa>) зусилля, наполегливе прагнення за всяку ціну зберегти мир у Європі — такі основні елементи системи Вержена, що сформувалася вже до кінця 1774 р. і Франции, що визначала зовнішню політику, аж до падіння Старого порядку. «Дипломатія статус-кво», проведена графом Верженом на пості міністра закордонних справ Франції в 1774- 1787 р., не була справою вільного вибору міністра або самого короля. Вона була наслідком тверезої оцінки обмежених можливостей Франції, що переживала глибоку фінансову й політичну кризу, впливати, як колись, на положення справ у Європі. Будь-який військовий конфлікт і тим більше війна на континенті були чреваті для ослабілої Франції самими непередбаченими наслідками, і, навпроти, збереження миру в Європі, по глибокому переконанню Вержена, давало Франції шанси згодом вийти із кризи. Одним словом, режим твердої економії, уведений Людовиком XVI після вступу на трон, був розповсюджений і на зовнішню політику Франції, що повинна була бути наведена у відповідність із реальними матеріальними можливостями країни. Основні положення нової дипломатії, що умовно можна назвати «дипломатією статус-кво», були сформульовані Верженом у Мемуаре від 8 грудня 1774 р., адресованому Людовику XVI.
Узятий графом Верженом і схвалений королем новий зовнішньополітичний курс. досить швидко й правильно був зрозумілий російським посланником при версальському дворі князем Барятинским. У шифрованій депеші віце-канцлерові Остерману він писав на початку 1775 р.: «Тутешній двір бажає надовго залишитися в спокої й, якщо можна, ні в які сторонні справи не втручатися. Король і граф Морепа вся увага звернули на внутрішні справи, які в чималому розладі, особливо у фінансах, у військовому й морському департаментах… Від графа Вержена, як по тихости його вдачі, так і по малому при дворі кредиту, ніяких далекоглядних задумів очікувати не можна» [/aaa>) якої лінії молодий король і його міністр закордонних справ будуть дотримуватися у відносинах з Росією.)»Известительной грамоті» Людовика XVI, спрямованої 12 травня 1774 р. Катерині II у зв’язку з кончиною Людовика XV [/aaa>
У той час як Людовик XV і його дипломатія займали досить двозначну позицію у зв’язку з пугачевским бунтом у Росії, [/i> — писав графа Вержен у секретній інструкції французькому посланникові в Петербурзі Дюрану. — кошмарних ексцесів, яким віддавалися цей заколотник і ті, кого він звабив. Залишається вірити, що дуже незабаром він піддасться заслуженому покаранню й що його прихильники, звільнившись від впливу цього лиходія, самі повернуться до виконання свого боргу» [/aaa>
3 листопада 1774 р. у реляції Катерині II князь Барятинский повідомив, що Людовик XVI особисто говорив з ним про арешт ватажка заколотників, що повинне було підкреслити увагу Христианнейшего короля до турбот його «любезнейшей сестри й приятельки». «Третього дня, — писав Барятинский, — Був я з усіма чужестранними міністрами в короля на уклоні. Його Величність, підійшовши до мене, изволил сказати, що лиходій Пугачов пійманий, і запитував мене при тім, чи маю я про сем звістка. На що доніс я Його Величності, що цим же ранком одержав я про тім лист від Вашої Імператорської Величності й пана віце-канцлера» [/aaa>
Імператриці, безумовно, було приємно довідатися про доброзичливу стосовно неї позиції молодого короля Франції в пугачевском справі, тим більше що його попередник, як її повідомляли її дипломати з Парижа й Відня, чи ледве не намагався налагодити таємні контакти з «маркізом Пугачовим»…
Але головна новина із Франції, що доставила щиру радість Катерині II і керівникові її Іноземної колегії Микиті Івановичу Панину, була та, що молодий король і новий міністр закордонних справ вирішили покласти кінець субсидуванню супротивників Росії — Швеції й польських конфедератів. Коли наприкінці літа 1774 р. у Францію із проханням про фінансову допомогу прибутку представники польських конфедератів, що вороже ставилися до Росії, граф Вержен відмовив їм [/aaa>
Звичайно ж припинення субсидування давніх союзників було для Франції мірою змушеної, багато в чому продиктованої фінансовими труднощами, але саме по собі воно створювало передумови для нормалізації відносин з Росією.) відносини, — безпека й територіальна цілісність Мовлення Посполитой, історичного союзника Франції на сході. Тепер, особливо після вступу на престол Людовика XVI, у Версалі хотіли б знати, чи задовольниться Катерина II доставшейся їй при розділі частиною колишніх польських володінь або вона піде далі, аж до ліквідації польської державності. Те ж саме питання вставало й стосовно до іншої давньої спільниці Франції — Оттоманській Порті, що втратила в результаті російсько-турецької війни 1768-1774 гг. контроль над Північним Причорномор’ям. Вержен намагався зрозуміти, чи захоче російська імператриця закріпити сформоване в результаті першого розділу Польщі (1772 р.) і Кючук-Кайнарджийского мирного договору з Туреччиною (1774 р.) нова європейська рівновага або вона й надалі буде його порушувати.