Люди, що володіли цими якостями, издревле шанувалися на Русі. Кожна людина в душі володіє ними, але не кожний готовий виявити їх з теперішній час. Ще зовсім недавно людинолюбна ідеологія Радянської держави рятувала людей від морального розкладання. Тепер, коли все в минулому й у нашому суспільстві діють закони грабіжницького капіталізму, урятувати людей від духовної загибелі можуть тільки кого релігія, кого власна совість і всіх добутки письменників, що говорять і пишуть про необхідність збереження духовно історичної пам’яті російського народу. Оповідання Леоніда Бородіна це звертання до людей, що показує нам, що аморально міряти життя лише грішми Автор на прикладі людей старшого покоління, людей минулу війну й знаючу щиру ціну людської чесноти, призиває відновити в суспільстві загальнолюдські моральні цінності, щоб російські люди не втратили честь і совість. Ситуація в оповіданні задається відразу. Федір Сергійович льотчик. Довоєнний, військовий, післявоєнний.
Герой радянського союзу. На пенсії тридцять років. Йому вже за восьмий десяток перевалило. Все його життя пройшло в небі. А на землі було йому важко й незатишно. Поховав сина, дружину.
Жив пенсією так городом. Ще жив пам’яттю про свою війну, але пам’ять поступово залишала його сиву голову. Не було в ній, у пам’яті, ні причин, ні наслідків подій. Так одні тільки неповні картинки. Поточне життя він не розумів і всерйоз не сприймав. Тим більше, що вона в селі ще нічого, а в прилеглому містечку від так званих реформ за какихнибудь тричетире року все населення нібито помінялося. Інше населення.
Інша країна. І от прийшов час, коли сил жити в старого солдата зовсім не залишилося, і Федір Сергійович обміркував і зробив свою останню втечу в життя: втеча в небо.
До нього він ретельно готувався, усе боявся не встигнути тому, що життя було вже не в ньому, а тільки рядком. На сільському аеродромі, куди він добрався, щоб останній раз пролетіти на літаку побачивши сільськогосподарського Ан 12 відбулося загадкове пробудження його майже загубленої пам’яті. Картини прожитого життя рисувалися й рисувалися в ній. І все про те, що він уважав головним і самої значимому в його житті. Війна В оповіданні вона знову й знову встає окремими епізодами перед очами Федора Сергійовича Він пам’ятає всі свої бойові машини. Це вони рідні Или, Миги, Яки допомагали йому почувати себе сущим хазяїном неба й успішно бити ворога. Під стать сталевим машинам минулого й люди.
Клаптики пам’яті старого воїна з напругою з небуття, з темряви висвечивают живі очі тих людей, які в ту важку пору служили, воювали й умирали разом з ним. Здебільшого вони, солдати, війни, залишаючись безвісними, хоча зрідка посмертно одержували звання героїв. Ці чоловіки, юнаки, хлопчики їхали, ішли від улюблених очей, від улюблених рук у військове лихоліття й зникали назавжди. Вони говорили: Я повернуся. Але це не правда, більшість із них уже ніколи не вернулося. Вони загинули в боях за Батьківщину.
Ці жертви не окупляться й не заповнять ніколи. Скільки років пройшло! Здається, забутися всьому пора, відійти Так тільки як це забути Федору Сергійовичеві Трагедія війни тяжелит серце старого воїна, а біль душі стає майже нестерпної, коду він бачить теперішнє життя, теперішнє покоління молодих людей. Мій онук найбільший злодій у нашому місті, заявляє він льотчикам. Народжувався людиною, а виріс злодієм. Такі нині часи. Повніше характеристики сучасному суспільству не даси.
Вертикальною зграєю крадуть тепер у рідній країні. Закон проти них, що дитя сопливое. Різні ділові й швидко розібралися, що совість перешкода в житті тепер у Росії хазяї.
Изза цих хазяїв (негідників) у крайній убогості живе російський народ і село зокрема. Тому льотчики сільської авіації, що одержують незначну зарплату, погоджуються на речення ветерана за п’ять тисяч, у порушення всіх інструкцій, прокотити його на літаку. Люди робітники, совісні вони в наслідку вирішують зробити за сьогоднішнім часом подвиг! покатати діда безкоштовно, не брати цих більших для них грошей. Це рішення далося льотчикам нелегко.
Кожний у розумі вже склав список проблем, якісь зважилися б з таким диким калимом Меж собою вони вирішили нікому не розповідати, що прогнулися, дали слабину. Часи нині круті, мораль сучасного суспільства в Росії звірина в пошані більше урвала. Літак пішов на зліт. Серце Федора Сергійовича пішло вразнос швидше, ніж, аннушка набирала висоту.
Раптом проста думка вбила ветерана. Якщо він зробить те, що задумав, підставить хлопців. Стільки років жити мрією піти в небо й не подумати про наслідки! Прожити життя як ведеться, а напоследок подлянку підкинути своїм же братам льотчикам.
Адже брати ж, і не їхня провина, що немає війни Федір Сергійович, раптом ясно побачив, що це він зараз на своєму пораненому ЛА 7 плюхається на німецький аеродром, щоб підібрати збитого товариша Зігнутий же до нього парубійкові останньою волею прошептав: Сідаємо, хлопці Я вже все прилетів. Герой Радянського Союзу, Федір Сергійович, як людина честі навіть перед смертю не поступилася совістю й у цьому його велич. Головною перешкодою людині в боротьбі за наживу стає його зрідка, що прокидається совість. Що збагачуються за рахунок людського горя нові владетели Росії прагнуть позбутися від її будь-якими шляхами. Онук Федора Сергійовича і його братії в цьому превстигла Уже неможливо включити телевізор говорить словами чесної людини, ветерана війни Федора Сергійовича автор: Дивовижне й гірке свершилось.
Начебто б ніхто країну не завойовував, а людишки начебто в полон квапилися, і від того, старого, открещивались, і від іншого, і навіть святе війну велику й про неї й так, і этак У нашій країні відбулося відчуження людей друг від друга. Говорячи знову ж словами героя й автора оповідання, тому, що з вуст холуїв хазяїв Росії з помутнілі від часу телевізорного скла стала крапельками просочуватися злість, капати на фарбовану підлогу, заразний сморід виливати. Але продовжувачі справи головного героя молоді льотчики чисті, чесні, чималі люди, що смертельно утомилися від життя без совісті, що нав’язана всьому нашому поколінню недолюдинами, зуміли знайти в собі сили не взяти гроші. І в них письменник Леонід Бородін бачить останню надію величезної країни, що підійшла до краю духовної деградації. У нашій країні відбулося відчуження людей друг від друга