Чичиков, Головлев, Ионич
Н. В. Гоголь, М. Е. Салтиков-Щедрін, А. П. Чехов належать до числа видатних російських письменників, що зображують життя дворянства, і виділяються нещадністю заперечення того соціального зла, що було породжено в Росії пануванням поміщиків. У своїх геніальних добутках вони з неперевершеною гостротою викривали пагубний, розбещуючий вплив власності й паразитизму на людський характер, показали неминучість морального й фізичного руйнування паразитичної особистості
Н. В. Гоголь належить до числа найбільших діячів російської класичної літератури. Вершиною творчості письменника є поема «Мертві душі» — один з видатних добутків світової літератури, по визначенню Бєлінського «утвір, вихоплений зі схованки народного життя». У поемі знайшли своє вираження всі основні особливості його таланта: найглибший реалізм, народності, ліричне одушевление й нескінченний гумор, що переходить у грізний, караючий сміх. В «Мертвих душах» Гоголь знову звертається до однієї з основних своїх тем — до теми про російський поміщицький клас, про російське дворянство, що як панує стані. Картина дикого, грубо-неосвіченого, тупого-безглуздого поміщицького царства, картина глибокого розкладання миколаївської Росії намальована Гоголем з дивною життєвою правдою, з величезною повнотою й силою художнього реалістичного втілення. Галерея характерів, створена Гоголем, яскраво демонструє поступове й усе більше глибоке омертвіння людини. Від Манилова до Плюшкина перед нами розкривається страхаюча картина поступового вгасання всього людського в людині. Особливе місце серед персонажів добутку займає Чичиков. У ньому досить своєрідно, однобоко, у своїх негативних сторонах, у специфічному буржуазному авантюризмі виявилися нові тенденції розвитку російського життя. Недарма цього нового героя російської дійсності Гоголь називає не тільки «хазяїном», «набувачем», але й затаврував його ім’ям «негідника». У Чичикове тонко змальований новий характер, хижака-набувача, що розвив у собі здатність хитро пристосовуватися до людей і обставин, що навчився підкоряти моральні принципи матеріальним інтересам. Гнівно засуджуючи феодальне дворянство, Гоголь, в образі Чичикова, викривав буржуазне хижацтво. По «крайньому розумінню й щирому, гарячому переконанню» В. Г. Бєлінського, «»Мертві душі» коштують над усе, що було і є в російській літературі… » «Мертві душі» були вершиною не тільки творчості Гоголя, але й найбільш великим добутком реалізму першої половини XIX століття, вони вплинули на всю наступну російську літературу й мистецтво, що розвиваються під прапором реалізму
М. Е. Салтиков-Щедрін показав у своєму романі «Добродії Головлеви» «мертві душі» на більше пізній стадії їхнього історичного розкладання і як революційний демократ-просвітитель заперечував їх з висоти більше високих суспільних ідеалів. Розкладання поміщицького класу Салтиков-Щедрін представив у формі історії морального спідлення й вимирання одного сімейства землевласників-визискувачів. Розпад зв’язків в області сімейно-родинних відносин, де навіть від порочної особистості природно очікувати деякий прояв людяності, сатирик обирає в якості одного із самих переконливих свідчень морального падіння й історичної приреченості паразитичного класу. Головлевщина цей саморозклад життя, заснованої на паразитизмі, на гнобленні людини людиною. Від глави до глави малює Салтиков-Щедрін картини тиранії, моральних каліцтв, здичавіння, що випливають одна за інший смертей, все більшого занурення головлевщини присмерком. І на останній сторінці: ніч, у будинку ні найменшого шереху, надворі березнева мокра заметіль, у дороги — закоцюблий труп головлевского владики Иудушки, «останнього представника виморочного роду». Порфирій Головлев, прозваний у сім’ї ще з дитинства Иудушкой, — головний герой роману. Риси безсердечної корисливості розвилися в Иудушке до граничного вираження. Його моральне одеревіння було так велике, що він без найменшого здригання прирікав на загибель по черзі кожного зі своїх синів Володимира, Петра й позашлюбного сина Володьку. У категорії людей-хижаків Иудушка представляє найбільш огидний різновид, будучи хижаком-лицеміром. Його хижі прагнення й «кровопийственние» махінації завжди глибоко заховані, замасковані солоденьким марнослів’ям і вираженням зовнішньої відданості й шанобливості до тих, кого він намітив як своя чергова жертва. Це повне уособлення незначності тримає в страху навколишніх, панує над ними, перемагає їх і несе їм загибель. Незначність здобуває значення страшної, гнітючої сили й відбувається це, тому, що воно опирається на кріпосницьку мораль, на закон і релігію. Попирание Иудушкой всіх норм людяності несло йому відплата, неминуче вело до все більшого руйнування особистості. У своїй деградації він пройшов три стадії морального розпаду: запій марнослів’я, запій марнодумства й п’яний запій, що завершив ганебне існування «кровопивца». Образ Иудушки Головлева — символ соціального й морального розпаду дворянства
Новела А. П. Чехова «Ионич» продовжує й поглиблює тему внутрішнього переродження, опошлення інтелігента в обивательському середовищі, що засмоктує, що губить людини. Чехів доводить, що розумна, освічена людина може опошлитися, морально згаснути не тільки якщо в його житті немає справи, праці, мети, але й у тому випадку, якщо ця праця, справа спрямовані до досягнення незмінної мети — особистого збагачення. Чехів показує, як атмосфера російського життя заглушає все морально-гарній і здорове в людині. Обстановка, що із самого початку оточує доктора Старцева в місті С., мало сприятлива для розвитку парубка. Лихо й одночасно вина Старцева, майбутнього Ионича, полягала в тім, що він перестав внутрішньо пручатися, виявився занадто сприйнятливим і податливим до навколишньої вульгарності. Разом зі збіднінням душі Старцева зникають усякі зв’язки із красою, музикою, природою. Улюбленим його заняттям стає перераховування грошей по вечорах. Він байдужий до всім навколишньої й до самого себе. Наприкінці новели перед нами теперішній користолюбець, якого «жадібність здолала». Перед нами лікар, що втратив свою головну якість людинолюбство. В остаточному підсумку, життя обертається нещадною стороною й для самого Ионича. Так, він багатий, у нього «є маєток і два будинки в місті», але він самотній, «живеться йому нудно, нічого його не цікавить». І саме головне — він втрачає пам’ять про минуле, забуває свою любов, що «була його єдиною радістю й, імовірно, останньої». Ионич відрікся від своєї культурності, інтелігентності, від своєї справи й своєї любові. Перед нами нещадно суворе оповідання про людину, що перестав пручатися навколишньому середовищу й перестав бути людиною
Так протягом історії російської літератури XIX століття кращими письменниками критичного реалізму, чия творчість стала класикою літератури, гостро й нещадно викривалося суспільство, що породжує чичкових, иудушек і ионичей, зображувалося положення класу, що отжили своє століття, і разом з тим, підступне зброя, до якого прибігають взагалі паразитичні шари суспільства в боротьбі за збереження своїх прерогатив, за зміцнення свого положення, що пошатнулись вобществе.