Твір по літературі: Чому катерина названа добролюбовим «Променем світла в темному царстві» Характер складається в здатності Діяти по принципах Им. Кант А. Н. Островський написав багато п’єс про купецтво. Вони настільки правдиві і ярки, що Добролюбов називав їх «п’єсами життя».
У цих добутках життя купецтва описується як мир затаєної, що тихо зітхає вболівай, мир тупого, ниючого болю, мир тюремного, гробового мовчання. А якщо й з’являється глухе, безглузде ремство, то він завмирає вже при своєму народженні. Свою статтю, присвячену розбору п’єс Островського, критик Н. А. Добролюбов назвав «Темне царство». Він висловив думку про те, що самодурство купецтва тримається тільки на неуцтві й покірності.
Але вихід буде знайдений, тому що в людині не можна знищити прагнення жити гідно. «Хто зуміє кинути промінь світла в потворний морок темного царства?» — запитував Добролюбов. Відповіддю на це питання послужила нова п’єса драматурга «Гроза». Написана в 1860 році, вона й духом своїм, і назвою як би символізувала процес відновлення суспільства, що стряхивало із себе заціпеніння. Гроза здавна була уособленням боротьби за волю.
І в п’єсі це не тільки явище природи, а яскравий образ внутрішньої боротьби, що почалася в темному житті У добутку багато діючих осіб. Головним з них є Катерина. Образ цієї жінки не тільки самий складний, він різко відрізняється від всіх інших. Недарма критик назвав її «променем світла в темному царстві». Чим же так відрізняється Катерина від інших «жителів цього царства»? У цьому світі немає вільних людей! Ні самодури, ні їхні жертви такими не є. Тут можна обманювати, як Варвара, але жити по правді й совісті, не кривлячи душею, нельзя.
Хоча Катерина виховувалася в купецькій сім’ї, будинку вона «жила, ні про що не тужила, точно пташка на волі». Але після заміжжя ця вільна натура потрапила в залізну клітку самодурства У будинку батьків Катерини завжди було багато мандрівниць і прочанок, оповідання яких (та й вся обстановка в будинку) зробили її дуже релігійної, що щиро вірить у заповіді церкви. Не дивно, що свою любов до Бориса вона сприймає як тяжкий гріх. Катерина в релігії — «поет» (по вираженню одного горьковского героя), наділена яскравою уявою й мрійністю. Слухаючи різні історії, вона як би бачить їх наяву. Їй часто снилися райські сади й птахи, а коли входила в церкву, бачила ангелів. Навіть мовлення її музичне й співуча, нагадує народні сказання й пісні Однак релігія, замкнута життя, відсутність виходу для її неабиякої натури сприяли пробудженню в Катерине нездорової чутливості. Тому, коли під час грози вона почула прокльони недоумкуватої барині, то стала молитися.
Коли ж побачила на стіні малюнок «геєни вогненної», нерви не витримали, і вона зізналася Тихонові у своїй любові Кборису. Її релігійність навіть якось оттеняет такі риси, як прагнення до незалежності й правди, сміливість і рішучість. Самодур Дикої й вічно докоряє й жує рідних Кабаниха ніколи не здатні зрозуміти інших людей. У порівнянні з ними або з безхарактерним Тихоном, що лише іноді дозволяє загуляти на кілька днів, з її коханим Борисом, нездатним оцінити щиру любов, характер Катерини стає особливо привабливим. Вона не хоче й не може обманювати й прямо заявляє: » Обманювати-Те я не вмію; сховати-те я нічого не можу». Любов до Бориса — це все для Катерини: туга за волею, мрії про теперішнє життя. І в ім’я цієї любові вона вступає в нерівний двобій з «темним царством».
Вона не сприймає свій протест як збурювання проти цілої системи, навіть не замислюється про це. Але так улаштоване «темне царство», що будь-який прояв незалежності, самостійності, достоїнства особистості сприймається їм як смертний гріх, як повстання проти основ панування самодурів. Саме тому п’єса кінчається смертю героїні: адже вона не тільки одна, але й роздвоєна внутрішньою свідомістю свого «гріха». Загибель сміливої жінки — це не лемент розпачу. Ні, це моральна перемога над «темним царством», що сковує її й інших волю, волю, розум.
Самогубство, по навчанню церкви, — не пре грех, що. Але Катерина вже не боїться цього. Полюбивши, вона заявляє Борисові: «Коли я для тебе гріха не побоялася, чи побоюся я людського суду». А останніми її словами були: «Друг мій!
Радість моя! Прощай!» Можна виправдувати або обвинувачувати Катерину за її трагічне рішення, але не можна не захоплюватися цілісністю її натури, спрагою волі, рішучістю. Смерть її потрясла навіть таких забитих людей, як Тихін, що в очі обвинувачує мати в загибелі дружини Виходить, учинок Катерини був дійсно «страшним викликом самодурній силі». Виходить, в «темному царстві» здатні народжуватися світлі натури, які своїм життям або смертю можуть освітити це «царство».