Чому Н. В. Гоголю не вдалося завершити поему «Мертві душі»? Мертві душі Гоголь Н. В

Чому Н. В. Гоголю не вдалося завершити поему «Мертві душі»? Геніальна гоголівська поема «Мертві душі» так і не була кінчена/Причини цього багато схильні бачити в духовній кризі, переживавшемся письменником в останні роки життя, у його звертанні до релігії. Із цим зв’язували відмова від сатиричної спрямованості творчості й спробу зобразити в другому томі «Мертвих душ» якийсь позитивний ідеал російського життя. Близько, що знав Гоголя, архімандрит Федір (Бухарев) згадував, як в 1848 р., уже після виходу першого тому, запитав письменника, чим же повинна скінчитися поема. «Він, задумавшись, виразив своє утруднення висловити це з обстоятельностию.

Я заперечив, що мені тільки потрібно знати, чи оживе як треба Павло Іванович? Гоголь, начебто з радостию, підтвердив, що це неодмінно буде й пожвавленню його послужить прямою участю сам Цар і перший подих Чичикова для щирого міцного життя повинна скінчитися поема… А інші супутники Чичикова в «Мертвих душах», запитав я Гоголя: і вони теж воскреснуть? «Якщо захочуть», — відповів він з улибкою…» Є підстави думати, що такий був гоголівський задум із самого початку.

Незабаром після публікації першого тому «Мертвих душ» Гоголь писав С. Т. Аксакову із приводу читацького сприйняття поеми: «…Ще не розкусили, у чому справа… не довідалися важливого й найголовнішого…

» Саме ім’я головного героя — Павло — підказує розгадку подальшої долі Чичикова. Згадаємо ревного гонителя християн іудея Савла, що визнало правду нової віри й превратились в апостола Павла (звідси вираження «із Савлов у Павли»). Подібне ж перетворення, мабуть, призначено було перетерпіти й Павлу Івановичу Чичикову, якби Гоголю вдалося написати другий тім. В. Г. Бєлінський проникливо помітив: «…Не в жарт назвав Гоголь свій роман «поемою», і не комічну поему розуміє він під нею. Це нам сказав не автор, а його книга.

Ми не бачимо в ній нічого жартівного й смішного; у жоднім слові автора не помітили ми наміру смішити читача: все серьезно, спокійно, істинно й глибоко… Не забудьте, що книга ця є тільки експозиція, введення в поему, що автор обіцяє ще дві такі ж більші книги, у яких ми знову зустрінемося із Чичиковим і побачимо нові обличчя, у яких Русь виразиться з іншої своєї сторони… Не можна ошибочнее дивитися на «Мертві душі» і грубіше розуміти їх, як бачачи в них сатирові». Цілком ймовірно, спочатку Гоголь планував у другому томі показати звертання Чичикова до християнських цінностей, а в третьому — добрі справи героя, тепер уже що не збирає по Русі фіктивні «мертві душі», а що намагається, навпаки, пожвавити душі людей.

Зберігся начерк, де автор уже по-іншому дивиться на поміщиків, описаних у першому томі: «…Від чого це так, що Манилов, по природі добрий, навіть шляхетний, безплідно прожив у селі, ні на фош нікому не доставив користі, опошлел, зробився нудотним своею добротою, а шахрай Собакевич, уже зовсім не шляхетний за духом і почуттями, однак ж не розорив мужиків, не допустив їх бути ні п’яницями, ні праздношатайками. І отчого колезька реєстраторка Коробочка, що не читала й книг ніяких, крім Часослова, та й то ще із гріхом навпіл, не вивчилася ніяким образотворчим мистецтвам, крім хіба гадання на картах, уміла, однак ж, наповнити рублевиками скриньки й коробочки й зробити це так, що порядок, який він там собі не був, на селі все-таки уцелел: душі в ломбард не закладені…» Тепер Гоголь намагався побачити якісь позитивні риси в «мертвих душах» і навіть придумати ідеальних поміщиків, що начебто з’являється в другому томі Костанжогло, цілком стурбованого благом своїх кріпаків. Однак у реального російського життя таких типів письменник не зустрічав. Він усвідомлював нехудожність, штучність епізодів, покликаних показати Русь із інший, чим у першому томі, позитивної сторони.

Тому-Те так болісно важко й довго працював над другим томом поеми. Можна було б піти й по іншому шляху: постаратися переконливо показати происшли із Чичиковим щиросердечний перелом. Однак отут було потрібно докладно зобразити внутрішній мир героя, психологічно мотивувати зміна його погляду на навколишню дійсність і відповідні вчинки. Засобами для рішення цього завдання володіла існуюча вже в часи Гоголя реалістична література. У Франції в ті роки звучали імена Стендаля й Бальзака, а за рік до видання «Мертвих душ», в 1841 р., з’явився й перший російський реалістичний роман — «Герой нашого часу» Лермонтова. Але лихо було в тім, що реалістичним методом Гоголь так і не опанував.

Внутрішні переживання своїх героїв він передавав тільки через зовнішність і вчинки. Тому-Те настільки старанно перераховував все добре, що було зроблено Коробочкою або Собакевичем. Однак подібним чином охарактеризувати зміну, що повинна була відбутися із Чичиковим, виявилося неможливо. І до третього тому «Мертвих душ» Гоголеві не призначено було дійти. Його герой не встиг не переродитися не наробити добрих справ, що долженствуют з лишком перекрити ушерб від попередніх шахрайств Гоголь мріяв створити гармонічну трилогію. У першій частині пороть тріумфує, у другий — перероджується в чесноту в третьої — творить добрі справи. Однак якщо для першого тому «Мертвих душ» російське життя, давала матеріал удосталь, те вже в другому — письменникові доводилося покладатися винятково на політ власної фантазії. Шахраї чомусь не хотіли перетворюватися в борців за справедливість, поміщики — жити для блага своїх кріпаків, чиновники — повертати отримані хабарі й привселюдно каятися в здійсненні посадових злочинів. Справа обмежилася частковим крахом чичиковской афери з мертвими душами у фіналі першого тому.

Ідеологічне завдання письменника — показати привабливі сторони російської дійсності й перетворення дурної людини в гарного виявилася в нерозв’язному протиріччі як із правдою життя, так і із творчими можливостями самого Гоголя.