Чому Тетяна -«милий ідеал» А. С. Пушкіна? Багато критиків, зокрема Бєлінський задавалися питанням, чому пушкінський роман названий «Євгеній Онєгін», а не «Тетяна Ларіна», тому що поет не раз називає Тетяну своєю улюбленою героїнею, «милим ідеалом». Пушкіна ототожнює її зі своєю «ласкавою музою, що була йому в саду панянкою повітової із сумної думою в очах, із французької книжкою в руках». Саме ця героїня надихала поета, стала втіленням ідеального пушкінського жіночого образа. Пушкіна наділяє Тетяну багатьма властивими йому самому рисами: любов’ю до російської природи, особливу красу й поетичність якої Пушкін, як і його героїня, тонко почував, розуміючи свій духовний зв’язок із природою; марновірствами, інтересом до преданьям старовини, властивому поетові й переданим Тетяні… Щоб зрозуміти, чому вона стала ідеалом Пушкіна, необхідно розглянути особливості її особистості Тетяна — єдина героїня роману, що ідеально сполучить у собі близькість до російських національних традицій і вплив європейської культури. З одного боку, «їй рано подобалися романи, „они їй заміняли всі, вона влюблялася в обмани й Ричардсона, і Руссо». Мрійлива й романтичная, Тетяна жила у світі «незрівнянного Грандисона, Вольмаре, Юліи де Линара, Мален-Адели», мимоволі переймаючись своєрідною культурою французьких романів.
У той же час вона була дуже марновірна, » вірила преданьям простонародної старовини, і снам, і картковим гаданьям, і пророкуванням місяця». Однієї з її улюблених книг був сонник Мартина Задеки, «гадателя, глави халдейських мудреців». За словами Бєлінського, «це чудове сполучення грубих забобонів зі страстию до французьких книжок і з повагою до глибокого утвору Мартина Задеки можливо тільки в російській жінці». І, звичайно, тільки російській душі властиві Татьянина любов до природи, що є невід’ємною частиною образа Тетяни.
Прекрасні картини різних пір року, які нерідко даються очами Тетяни, що вміла, як ніхто іншої в романі, бачити неповторну красу російської природи, багато в чому втілюють тонкість і поетичність її власної душі. «Вона любила на балконі попереджати зорі схід, коли на блідому небокраї зірок зникає хоровод»; Тетяна любила російську зиму, «сиянье рожевих снігів і імлу водохресних вечорів», і навіть у сні Тетяни містичний зимовий пейзаж виконаний надзвичайної поетичності Героїня ця, безсумнівно, «істота виняткове», «натура глибока», неабияка. Вона явно не входить у мир повітових франтів Петушкових, радників Флянових, «пліткарів, ненажер і хабарників», подружжя Дріб’язкових, «щирих французів типу Трике» і інших представників помісного дворянства. Навіть «у сім’ї своєї рідної вона здавалася дівчинкою чужий». «Дика, сумна, мовчазна», Тетяна «у юрбі дітей грати й стрибати не хотіла», «ляльки в руки не брала», «у пальники не грала» і «часто цілий день одна сиділа мовчачи у вікна».
Її самітність обумовлена нестандартністю, нетиповістю Тетяни, високим рівнем розвитку її особистості. Очевидно, в Онєгіні, якого Тетяна жагуче полюбила, героїня відчула його глибокий розум, сильну натуру, неординарність, побачила єдину людину, здатного її зрозуміти, і відкрилася йому: «…я тут одна, ніхто мене не розуміє, розум мій знемагає, і мовчачи гинути я повинна». Будучи наділеної від природи «розумом, і волею живий, і норовливою головою, і серцем полум’яна й ніжним», Тетяна, «слухняна потягу почуття», любить Онєгіна щиро, «без мистецтва», вона вміє «любити не жартуючи», глибоко й сильно.
Закохана, вона проявляє рішучість і сміливість; відкрившись Онєгіну, Тетяна своїм щирим листом фактично кидає виклик світським умовностям (панянкам не личило першим визнаватися в любові). Відмова ж її у фіналі добутку, коли Онєгін закохується вже в Тетяну — світську даму, пояснюється її надзвичайною шляхетністю, високими моральними принципами, поняттями про честь і борг. Зберігаючи в душі любов до Онєгіна («я вас люблю, до чого лукавити»), Тетяна «іншому віддана» і буде «століття йому вірна». Вона бажає відгородити від ганьби й страждань свого чоловіка, якого, безсумнівно, хоча не любить, але поважає, тому що він герой, «у сраженьях покалічений». Крім того, Тетяна не тільки не вірить у те, що Онєгін здатний на справжнє почуття, пам’ятаючи сформований для неї образ «москвича в Гарольдовом плащі», «пародії», але вона своєю відмовою рятує Онєгіна від безчесного вчинку стосовно його друга, своєму чоловікові. Як писав Достоєвський, «…
логіка відмови чисто російська — краще я буду страждати, чим загублю життя іншої людини». У відношенні Тетяни до життя проявляється цілісність її натури. Вона «створена начебто вся з одного цільного шматка, без усяких прироблень і домішок». Будучи вже світською дамою, Тетяна залишається по суті своєї все тої ж «простою дівою, із мріями, із серцем колишнім».
«…Без погляду нахабного для всіх, без домагань на успіх, без цих маленьких кривлянь, все тихо, просто було в ній» — знатній дамі, «законодавиці зал». Тетяна не змінила своїм прихильностям, високоморальним поняттям, духовним цінностям на догоду світському суспільству, зберегла у своїй прекрасній душі властиві їй щирість і чистоту. Світське життя вона вважає «блиском, мішурою, дрантям маскараду», які «рада віддати за полицю книг, за дикий сад», за «бідне житло»… Таким чином, Тетяна, у якій з’єднуються найбільш важливі, коштовні й знайомі для Пушкіна особистісні риси, є втіленням ідеального образа російської жінки, у якому відбиваються пушкінські поняття про моральність, шляхетність, честі. І роман названий «Євгеній Онєгін», а не «Тетяна Ларіна» лише тому, що Пушкіну важливо було показати тенденцію суспільного розвитку, виникнення «хвороби століття», явище незатребуваності розумних і яскравих людей, їхня бездіяльність як доказ соціального неблагополуччя, що поет і зробив за допомогою образа Онєгіна. Образ же Тетяни, що за рівнем духовного розвитку, безсумнівно, вище Онєгіна, образ цієї «небагатослівної, але глибокої й сильної» натури, «чиє життя перейняте цілісністю і єдністю», служить для розгляду не соціальних, тимчасових проблем, а моральних, вічних.