Шукшин Василь Макарович Анатолія Яковлева прозвали на селі образливим, дурним якимсь прізвиськом —і «Дебіл». Дебіл —і це так прозвали в школі його сина, Васька, другорічника, відспіваного шалапута. А потім це слівце пристало й до батька. І нічого із цим не поробиш —і Дебіл і Дебіл. Навіть дружина зопалу, коли лаялася, теж обзивала —і Дебіл. Анатолій психував, один раз «приварив» дружині, сам злякався й довго ласкаво пояснював їй, що Дебіл —і так можна називати тільки дурня-переростка, що вчитися не хоче, з яким учителі мучаються. «Який же я Дебіл, мені вуж сорок років незабаром! Ну?..
Лапочка ти моя, синеокая ти моя… Свинцевою примочкою треба —і ок-те. Купити?» Так довели мужика із цим Дебілом, що він поїхав у місто, у райцентр, і купив в універмазі капелюх. Взагалі, він давненько придивлявся до капелюха. Коли траплялося бувати в місті, воно обов’язково заходив у відділ, де продавалися капелюхи, і подовгу там ошивался. Хотілося купити капелюх!
Але… Не те що грошей не було, а —і не вирішувався.
Засміють сільські: вони ніде не бували, капелюх їм у дивину. Анатолій же відробив на Півночі по вербуванню п’ять років і два роки відсиділа за порушення паспортного режиму —і він життя бачило; знав, що капелюх прикрашає розумної людини. Крім того, капелюх ішла до його широкої особи. Він походив у ній на культурного китайця. Він на Півночі носив улітку капелюх, йому дуже подобалося, хотілося навіть говорити сакцентом. У цей свій приїзд у місто, озлившись і, разом, обретя спокій, якої люди гідні, утворені охороняють себе від глузувань, Анатолій купив капелюх. Славну таку, зі стрічкою, з поздовжньої луночкой по верху, із вмятинками —і там, де пальцями братися.
Він їх переміряв у прилавка безліч. Осторожненько брав трьома пальцями капелюх, легенею рухом насаживал її, пушиночку, на голову й смотрелся в кругле дзеркало. Продавщиця, молода, блідолиця, не витримала, помітила строго: —і Наречену, чи що, вибираєте? От вибирає, от вибирає, дивитися нудно. Анатолій спокійно запитав: —і Погано ніч спали?
Продавщиця не зрозуміла. Анатолій прикинув ще парочку «цивилизейшен» (так він про себе називав капелюха), погладив їхній атласні подкладки, повертів капелюха так, етак і лише після того, відклавши одну, сказав: —і Наречену, шановна, можна не вибирати: однаково помилишся. А капелюх —і це продовження людини.
Деталь. Тому я й вибираю.
Ясно? Загорніть, —і Анатолій порадів, з яким спокоєм, як розумно й тонко, без злості, отбрил він дратівливу продавщицю. І ще він помітив: купивши капелюх, несучи її, легку, у коробці, вона знайшов раптом упевненість, не штовхався, не метушився, з достоїнством перечекав, коли тупа маса протиснеться у двері, і тоді тільки вийшов на вулицю. «Оглоеди, —і подумав він про людський потік у цілому. —і Куди квапитеся? Лаяться? Психувати?
Скандалити й пити горілку? Так ви ж встигнете! Можна ж не квапитися». По дорозі він купив у меблевому етажерку. Від шосе до будинку йшов не кваплячись; на руці, на відльоті, етажерочка, на голові капелюх. Тверезий.
Він помітив, що зустрічн і поперечні дивляться на нього з подивом, і радів вдуше. «Що, не по зубах? Звикайте, звикайте. А те попусту-те мовою молоти ви майстри, а якщо яка сенсація, у вас відразу ока на чоло. Туди ж —і обзиватися! А самі від фетру оніміли. А якби я сомбреро надяг?
Так ремінцем пристебнув би її до щелепи —і що тоді?» На дружину Анатолія капелюх зробив сильне враження: вона стала квакати (сміятися) і проявляти ознаки тупого психозу —і Ой, умру! —і сказала вона струдом. —і Схоронимо, —і стримано упустив Анатолій, улаштовуючи етажерку в головах ліжка. Всім видом своїм він виявляв непохитну інтелігентність —і Ти що, сдурел?
—і запитала дружина —і В чому справа? —і Навіщо ти неї купив-те? —і Носитися —і В тебе ж є кашкет! —і Кашкет я дарую вам, синьйорина, —і в корівник ходити —і От той^-те-ідіот-те. Вона ж тобі не йде. Вийшло, знаєш, що: на гарбуз надягли нічний горщик Анатолій із прищуром подивився на дружину… Але інтелігентність взяла нагору.
Він промовчав —і Хто ти такий, що капелюх напнув? —і не вгамовувала дружина. —і Як тобі не соромно? Тобі, якщо по-чесному-те, не слюсарем навіть, а гній геть на поля вивозити, а ти —і капелюх.
Так ти що?! Анатолій знав табірні вираження й іноді ними користувався —і Шалашня! —і сказав він.
—і Можу адже смазь замастирить. Замастирить? —і Йди, іди —і здайся в селі.
Тобі ж не терпиться, я ж бачу. Сміятися все будуть!.. —і Сміється той, хто сміється останній Із цими словами Анатолій вийшов з будинку. Правда, не терпілося показати капелюх ширше, можливо навіть дозволити кому-небудь потримати в руках —і в кого руки чисті Він пішов на річку, де по неділях стирчали на березі аматори судочками. По-різному оцінили капелюх: хто посміявся, хто сказав, що —і добре, ока від сонечка закриває… Хто й зовсім промовчав —і капелюх і капелюх, не гніздо ж сороче на голові. І тільки один…
Його-Те, властиво, і хотів бачити Анатолій. Він —і це вчитель літератури, маленька, єхидна людина. Ока, як у чорта, —і світяться й сміються. Слова не скаже без шпильки.
Анатолій підозрював, що це з його легкої руки він зробився Дебілом. Один раз вони з ним повздорили. Анатолій і ще двоє підрядилися в школі провести заново електропроводку (стара від известки зіпсувалася, облезлаанатолий проводив саме у вчительської, коли цей маленький попросив: —і А один кінець от сюди спустите: тут буде настільна лампа —і Ніяких настільних ламп, —і ответствовал Анатолій. —і Як було, так і буде —і по старій ведемо —і Старе скасували —і Коли? —і В сімнадцятому році Анатолій образився —і Слухайте…
ви сильно вчений, так? —і Так… середньо.
А що? —і А те, що…
не треба тут гострити. Ясно? Не треба.
—і Не буду, —і погодився вчитель. Взяв кінець проведення, приєднав до загальної лінії й уміло спустив його до стола.
І прикрутив розетку Анатолій не дивився, як він працює, робив свою справу. А коли вчитель, задоволений, вийшов із учительської, Анатолій вивернув розетку й отсоединил кінець. Тоді вони й повздорили.
Анатолій заявив, що «нема чого сваволити! Як було, так і буде. Ясно?» Учитель сказав: «Я хочу, щоб ясно було отут, за столом. Чому ви вредничаете? » —і «Тому, що… знаєте?
— нема чого мене на понт брати! Ясно? А те вчених розвелося —і не пройдеш, не проїдеш». Чомусь Анатолій не злюбив учителя. Чому?
—і він і сам не розумів. Учитель говорив чемно, не хотів скривдити… Щораз, коли Анатолій зустрічав учителя на вулиці, той першим чемно здоровався… і дивився в очі Анатолію —і прямо й весело. От, мабуть, очі-те ці й не подобалися. Шкідливі очі! Ні, це він пустив по селу «Дебіла», він, точно.
Учитель сидів на коряжке, дивився на поплавець. На кроки оглянувся, привітався, скоріше машинально… Відвернувся до свого поплавця.
Потім знову оглянувся… Анатолій дивився на нього зверху, з берега. В упор дивився, поблажливо, сприщуром. —і Здрастуйте! —і сказав учитель.
—і А я дивлюся: тінь якась дивна на воді утворилася… Що таке, думаю? І невтямки мені, що це —і капелюх. Славний капелюх! Де купили? —і В місті, —і Анатолій і тон цей підхопив —і спокійний, підкреслено спокійний. Він вирішив дати відчути «ученому», що не боги горщики обпалюють, а дід Кузьма.
—і Подобається? —і Шикарний капелюх! Анатолій спустився з бережка до коряжке, присів на корточки. —і Клює? —і Погано. Скільки ж коштує такий капелюх? —і Дорого.
—і Мгм. Ну, тепер треба берегти. На ніч треба в газетку загортати.
У сітку —і й на стінку. Інакше поля помнуться, —і вчитель подивився скоса — весело —і на Анатолія, на капелюх його… —і Спасибі за раду.
А навіщо ж косяк давити? Мм? —і Як це? —і не зрозумів учитель —і Так от ці от погляди… косі —і навіщо?
Дивитися треба прямо — відкрито, чесно. Чого ж на людей коситися? Не треба. —і .
Так… Теж спасибі за раду, за науку. Більше не буду. Так… іноді чомусь хочеться скоса подивитися, чорт його знає чому. —і Це неповага —і Цілком правильно. Невихованість!
Учиш, учиш ці правила гарного тону, а все… Спасибі, що зауваження зробили. Я адже теж —і інтелігент першого покоління тільки. Велике спасибі. —і Правила гарного тону? —і Так. А що?
—і Вивчають такі правила? —і Вивчають —і А правила єхидного тону? —і е-е, отут…
це вуж природа-матінка сама розпоряджається. Тільки власна обдарованість. Талант, якщо хочете —і Клює! Учитель смикнув вудку…
Порожньо. —і Дрібнота балується, —і сказав він —і Мули. —і Що? —і В нас цей дріб’язок кличуть мулишками. Муль —і рибка така, M-Аленькая…
Уважаєте, що целесообразней з вудкою сидіти, чим, наприклад, із книжкою? —і Та ну їх!.. Від них вуж голова пухне. Читаєш, читаєш…
Треба іноді й подумати. Теж не шкідливо.
Правда? —і Це дивлячись у якому напрямку думати. Можна, наприклад, весь день посилено думати, а виявляється, ти обмірковував, як ловчої магазин підломити. Або, допустимо, насолити тещі…
Учитель засміявся —і Ні, у капелюсі такі думки не прийдуть у голову. Капелюх, знаєте, округляє думки. А думка про тещу —і це все-таки досить кутаста думка, сзазубринами. —і Ну, про що ж ви думаєте?
З вудкою-те? —і Так різне —і Ну, все-таки?
—і Ну, наприклад, думаю, як… Вам скільки років?
—і вчитель весело подивився на Анатолія. Той чомусь згадав «Дебіла». —і Сорок. А що? —і И мені сорок. Вам не хочеться скинути туфлі, зняти сорочку —і й так пройтися по селу? А?
Анатолій стис зуби… Помовчав, через силу посміхнувся —і Ні, не хочеться —і Виходить, я один такий… Серйозно, сиджу й думаю: добре б пройтися босоніж по селу!
—і вчитель говорив щиро. —і Ах, славно б! А от не пройдеш…
Фигушки! —і Так… —і невиразно простягнув Анатолій. Підібрав у ніг камінчик, хотів кинути у воду, але згадав, що вчитель вудить, залишав камінчик на долоні й поклав на місце. І ще сказав незрозуміло: —і Так-Так-Так…
—і Слухайте, —і заговорив учитель гаряче й серйозно, —і а давайте скинемо туфлі, сорочки й пройдемося! Якого чорта! Разом. Я один так і не насмілюся…
Будемо говорити про що-небудь, ні на кого не будемо обертати уваги. А ви навіть можете в капелюсі! Анатолій, граючи вилицями, устав —і Я пропоную тоді вуж і штани зняти. А те —і пекуче. —і Ну-ну, не зрозуміли ви мене —і Все понятно, дорогий товариш, все понятно.
Продовжуйте думати… у такому ж напрямку Анатолій пішов вразвалочку по бережку… Відійшов метрів п’ять, зняв капелюх, зачерпнув нею води, напився… Обтрусив капелюх, надяг знову на голову й пошагал далі. На вчителя не оглянувся. Проспівав роблено безтурботно: Я їхала домо-ой, Я думала про ва-ас; Блестяща думка моя й плуталася й рвалася… Помовчав і сказав неголосно, собі: —і В труні я вас усіх бачив.
У білі тапочках