Шолом Алейхем Джерело: Зібрання творів, тім шостий ГІ художньої літератури, Москва, 1961 чиТраплялося коли-небудь, щоб вам схотілося стати не тим, що ви є? Я, приміром, був би іноді не ладь стати неєвреєм. Звичайно, не назавжди, боже збережи, а тільки так, на короткий час, щоб подивитися нееврейскимн очами, який вид мають євреї, коли вони йдуть, розмовляють, галасують, сперечаються й махають руками. Це, думаю, повинна бути надзвичайно цікава картина? Сама звичайна бесіда, безсумнівно, здалася б мені сваркою, лайкою, і, дивлячись на двох євреїв, що сперечаються між собою по якому-небудь принциповому питанню, скажемо, — коли нині захід сонця, або коли в нас цього року рош-гашоно, або скільки може коштувати от цей кам’яний будинок, або ще про що-небудь подібному, — я виразно вирішив би, що вони паплюжать один одного, і справа от-от дійде до бійки Ці думки прийшли мені на розум, коли ми, три єврейських прозаїки й один поет, робили першу подорож по знаменитим Альпам.
Майже всі, кого ми зустрічали на нашім шляху, — серед них були французи, німці й англійці, — з якимось подивом дивилися на нас, немов ми з’явилися сюди бог звістка з якої країни й убрані в небачені одяги. Думаю, це було тому, що ми розмовляли, бути може, занадто голосно, і якоюсь мірою ще й тому, що ми, всі четверо, говорили разом. Говорити всім разом — це таке мистецтво, яким володіємо тільки ми, євреї. Жоден народ не може цим похвастати. Наші збори, наші розгляди, торжества й засідання славляться у світі. Парламентаризм, тобто коли говорять по черзі кожний окремо, — гарна штука, але не завжди й не скрізь.
І найменше по душі він трьом єврейським прозаїкам і одному поетові, що мандрує вчотирьох по Швейцарії серед знаменитими, покритими вічними снігами Альп, коли вони, всі четверо разом, говорять про літературу, про поезію, про талмуд, про його тлумачення, про історію, політику, революції й інших подібних речах. Не влаштуємо ж ми на ходу «засідання», щоб вибрати президента й просити в нього слова! Люди, яких ми зустрічаємо, — ці французи, німці й англійці, — карабкаются по тимі ж горам, що й ми, але їхня подорож позбавлена інтересу Вони йдуть і мовчать, а якщо заговорять, то дуже тихо, ледве чутно. Кожний з них зайнятий тільки собою, своїм власним шлунком. Це взагалі правило: якщо кілька людей ідуть разом і мовчать, виходить, їхньої думки занурені в справи власних шлунків. Ми не такі.
У нас шлунок — вантаж, підвішений нам природою, щось начебто внутрішньої торби, щоб нам все століття з нею томитися. Думка ця — не моя.
Дідусь реб Менделе вже багато разів стосувався її у своїх безсмертні утворах Як би не обстояло справа — всі перехожі дивилися на нас із більшим подивом. Інші зупинялися й прислухалися до наших лементів, — видимо, чекаючи мінути, коли ми почнемо битися. Дурні! Вони не знали, звичайно, що таких істинно добрих друзів, як ми, важко знайти на всьому білому віті, хоча ми один одному компліментів не говоримо, у карти не граємо, не харчуємо пристрасті й до інших земних утіх, які звичайно зближають людей. Коли єврейські лиха зганяють нас в одне місце, вся наша відрада в тім, що ми виливаємо один перед іншим всю гіркоту змученого серця, разом ремствуємо над бездомностью благодаті, уболіваємо про долю нещасної, схльостаної «шкапи», тобто народу нашого, — а вуж якщо, з божою допомогою, іноді на проводах цариці суботи сьорбнемо по малості вина, нам стає так весело, так весело, що сльози ллються з очей…
Хід сонця по світло-блакитному швейцарському небу було в самому розпалі. Воно закидало гори золотими снопами, які колоссями розсипалися по вікових каменях і котилися долілиць, під гору, по зелених долинах, і падали разом зі струмочками, що зміяться, у сліпуче-синю неспокійну Рону, що біжить зі співучим шумом між скель, бог звістка відколи й доколе, бог звістка чому, навіщо й заради чого! А ми усе ще під горою, що виростає в нас на очах, з кожною мінутою стає ширше, вище й пречервоній. І чудиться, що вона вже не біжить від нас, як колись, а, навпаки, іде нам назустріч, щоб ушановувати, дивиться на нас дружелюбно, але гордовито, підморгує нам, щоб, мов, ми, чотири єврейських письменники, потрудилися зійти туди, до неї наверх, ближче до неба, до трону божому. Там вона покаже нам свої великі чудеса; там прочитає нам главу із книги утвору; там вона розповість нам, на що горазд всевишній, і звідти відкриє перед нами низинний, дурний мирок, де нетями діти понабудували маленькі будиночки і їхні скупчення назвали містами, погнали маленькі візки й назвали це поїздами, а самі представляються царями, королями й президентами, грають війни, морські битви, панів і рабів — зовсім, зовсім, як більші…
У кожного з нас гора одержує свою назву: в одного вона називається «Старець», іншої знайшов, що їй більше до особи бути «Великої», третьому подобається величати її «реб Снизойдите». Дідусеві реб Менделе схотілося доставити сюди найбільшого з велетнів, легендарного Ога, пануючи Васанского, що звалив би гору на плечі, пробіг з нею одним духом п’ятсот миль і задумав скинути неї на євреїв; але бог раптом робить чудо, і в лютого царя виростають два ікла, один — нагору, іншої — долілиць, і цар-душогуб застигає з горою — ні туди ні сюди. Неповторна трагікомічна сцена!.. — Як вона називається, ця прекрасна гора? Всі очі звернені на мого колегу, людину з гарячим темпераментом, — адже він у Швейцарії, як у себе будинку.
Він тут знаком, — за його словами, — з усіма горами й у найкращих відносинах з усіма ріками й річечками. Одним словом — своя людина. Мій колега, той самий, що з гарячим темпераментом, зупинився, почервонів, потер собі чоло, подивився нагору, на вершину гори, і сплюнув з такою злістю, немов йому наступили на ногу — Тьфу, чортовиння! Я забув назву цієї гори! Тільки що знав, — і забув! Що скажете? — Забув?
— озивається дідусь реб Менделе. — Скажи на милість! Про те, що таке безпам’ятність, запитаєте мене. Немає гіршої кари на світі, чим безпам’ятність! Мені знайомо таке, коли що-небудь добре тобі відоме раптом вилітає з пам’яті, як пташка із клітки, — мабуть лови! Безпам’ятність — це хвороба, мара, нещастя для людини!
Якщо хочете, діти, розповім вам історію, — не вигадку, а справжнє минуле. Це трапилося із мною в Одесі кілька років назад. Історія з готелем… — Я розповім вам поинтереснее історію, що приключилася із мною, і теж в Одесі!..
Чуєте? Вона коштує того, щоб неї описали!.. Так викликнув мій темпераментний колега й уже зібрався було почати оповідання, але поет його перебив: — А я вам розповім ще більш цікаву історію, що происшли із мною не в Одесі, а в Житомирі! — А я-те що? Не береться до уваги?
— вирвався четвертий, тобто я сам, своєї власною персоною. — Я вам краще розповім історію об гріх містах відразу, будете підкочувати зі сміху!.. — Відразу про три міста? Якщо так, — за вами першість! Так проговорив Дідусь співучо, розкотисто сміючись, і махнув рукою, немов говорячи: «Ви всіх обскакали!..
Ваш і виграш!» Всі четверо розреготалися, а я згадав виречення: «Сім прикмет у дурня!
» Я зрозумів, як безтактно було з нашої сторони перервати нашими історіями мовлення Дідуся. Бажаючи загладити свою провину, ми стали просити Дідуся розповісти історію, що происшли з ним в Одесі. І Дідусь, — наполегливому проханню він завжди поступиться, — по своєму звичаї, засукав рукава, зрушив окуляри на високе, біле, розумне чоло, обрамлений хвилястими білосніжними волоссями. Маленькі, але гострі, глибокі, пронизуючі очі напівприкрилися, подивилися нагору, трохи убік, по особі розлилася сяюча дитяча посмішка, що робить його років на п’ятдесят моложе й надає йому стільки чарівності, що хочеться сидіти біля нього й вічно слухати, — тільки б він говорив, і говорив, і говорив!.. И повільно, по своєму звичаї напівжартівливим-напівсерйозним тоном, він почав своє оповідання: — Було це, як я вам сказав, кілька років назад в Одесі, тобто ие в самій Одесі, а десь иедоезжая Одеси. Коротше кажучи, я їхав додому, в Одесу. Це було восени.
Увесь світ облачився в дощ. Небо заливалося слізьми, вітер вив, земля вболівала й тужила за милим гарячим сонцем, немов удова по чоловіку. Дерева давно стряхнули із себе пожовтілі листи, птахи покинули свої гнізда, пообіцявши повернутися на майбутній рік, якщо бог дарует життя…
Безупинно мрячив дрібний дощ, час від часу сердито нахлестивая по запітнілих вікнах вагона, де ми, розташувавшись зручно, просторо, у теплі, сиділи цілою компанією й розмовляли про різні речі, справи, предмети. Навпроти сидів пасажир — утворена, начитана, чудесна людина, як з’ясувалося пізніше, християнин і рідкісний друг євреїв. Ви адже знаєте, для мене єврей-підлабузник гірше вихреста, і я не приходжу в раж, коли християнин говорить про нас добре слово. Але до мого сусіда я перейнявся особистою симпатією завдяки глибоко схованої в ньому притягальній силі, не підвладної розуму. Що мені вам сказати?
Я почував себе так добре з ним, я сказав би навіть — по-свойски, мені, право, не набридло б їхати разом ще три дні. І хотілося хоч чим-небудь бути корисним йому, зробити що-небудь приємне.
І уявіть собі, бажаний випадок підкрутився сам собою. Як це відбулося? Тому що він, чи бачите, уперше їде в моє місто, в Одесу, і йому хотілося знайти підходяще пристановище — який-небудь пристойний готель, і тому що я місцевий старожил, то чи не можу порекомендувати йому по моєму розумінню самий упоряджений, найкращий готель в Одесі? — Готель? Ах!.. Обома руками вхопився я за цей прийменник і самі яскраві фарби став малювати йому відомий готель, на мою думку, найбільший і самий прекрасний із всіх наявних у місті.
По-перше, панорама. Будинок поставлений так мистецьки, що всі вікна виходять до моря. Просторі, високі, світлі кімнати, розкішний зимовий сад, оранжереї, читальний зал, обслуговування, я маю на увазі персонал. А ресторан! А музика! Коротше, я так надихнувся, немов малював перед ним не готель, а рай Світле, тепле, веселе пристановище в чужому місті, коли на вулиці так похмуро, у десять разів отрадней, чим іншим часом. В очах мого супутника світилася подяка, він вислухав мене із сяючою, щасливою особою.
Я бачив, як він вийняв з кишені записну книжку, відчепив від годин золотий олівчик і чекав, покуда я скінчу говорити, щоб записати назва готелю. Але я усе ще був натхнений моїм описом і не переставав перераховувати достоїнства цього чудового готелю. Я зовсім не помітив, що ми вже от-от в Одесі.
Але коли народ став підніматися з місць і заглядати нагору на свої вузли, мій співрозмовник обережно, з досить дружньою посмішкою, звернувся до мене й делікатно запитав, яке назва цього готелю? — Ах так!
Назва? Зараз я вам скажу!.. Я на мінуту задумався. Боже мій, як же він називається? Я тільки що знав…
Справа — дрянь! Не стало назви!
Вилетіло!.. Дарма я тер собі чоло, шукав у всіх кишенях, — немає ніякого натяку! Ви, може, думаєте, що назва таке складне, заплутане, що його нелегко запам’ятати? Зараз ви почуєте! Більше простого й не може бути на світі! Скажу більше — це таку назву, що навіть при бажанні неможливо забути! Почуєте — самі скажете!
Коротше, мені здавалося, що я сам розірву себе на частині! Це слово лежало в мене, як говориться, мовою: от-от!
Але виговорити його — ніяк, хоч волай до всевишнього! Хоч лягай так помирай! Що мені вам сказати? Мій супутник, видимо, помітив, що я в трагічному положенні. Він хотів мені допомогти, наскільки можливо, витягтися із тряскни, у яку я по власній волі заліз.
Він додавав всі зусилля, став підказувати мені, перераховувати всі існуючі на білому світлі назви: «Гранд-готель», «Бельвью», «Терминус», «Метрополь», «Националь», «Інтернаціонал», «Брістоль», «Париж», «Мадрид», «Санкт-Петербург», «Чикаго», « Сан-Ремо», «Лондон», «Гамбург», «Константинополь». Ні, немає й немає! Коротше, мій попутник, побачивши, що назви міст мене не виручають, кинувся до назв країн: бути може, «Франція», «Монтенегро», «Англетер», «Росія», «Австро-Угорщина», «Бельгія», «Голландія», «Бразилія», «Аргентина»? Яке там! Нічого схожого! Бути може, «Готель Пост», «Готель Рояль», «Готель Європа», «Готель Лувр», «Готель Дагмара», «Готель Империаль»? Коротше, я бачив, як мій співрозмовник сховав свою записну книжку, причепив золотий олівчик назад до годинників, досить добродушно распрощался із мною, дякував, просив не утруждаться, — він як-небудь вуж сам подбає, щоб його доставили в найкращий готель…
А я? Разверзнись переді мною могила — я б туди живцем поліз! Такий сором! Такий скандал!
Ляпасів надавати б собі! Пороття, пороття заслужив я!.. І я безжалісно ушановував себе: старий ти дурень! Ти ж щодня повторюєш перевранную молитву: «Так пребуду всі дні свої в лиходіях, ніж година єдиний у дурнях!
» — «Краще бути мені все життя розбійником, тільки б ні години дурнем!» І ти напорол така дурниця? Хто просив тебе зображувати із себе благодійника? Хто тебе просив рекомендувати незнайомій людині готель в Одесі? Звідки в тебе узялися готелі? І як можна забути таке, що знаєш, що бачиш щодня, що в тебе в думках будь-яку мінуту??? Коротше, що мені вам розповідати?
Додому прийшов я розпалений, ходив по кімнатах, тер собі чоло, — бути може, я все-таки згадаю назву готелю? Ні, немає ніякої назви! — чи Не знаєш ти, — говорю я моїй дружині, — як називається готель? — Який готель? — От так-так! Мабуть скажи їй, який готель! Я адже запитую тебе!
— Скажи ж мені назва, — відповідає вона — Ну? Поговорите-Ка з жінкою! Коротше, прийде самому потрудитися й зараз же пройти туди, до готелю? Але в людини, що вернулись із поїздки, звичайно перебувають тисячі занять, листа, справи — з усім цим треба попоратися. Від того я ще більше дратуюся, хвилююся, злюся на себе й на все біле світло, виливаю своє невдоволення на ті, хто ні в чому не винуватий. Таким чином, діла й завертіли мене. Настала ніч, уже давно отужинали, настав час лягати спати, а мене усе ще мучить назву готелю.
Чули ви таке? Що мені вам розповідати? Один вихід: завтра ледве світло, без усяких дротиків піду до готелю! Але сон мене не бере! Скоріше б дочекатися світанку, одягтися й першою справою підійти до готелю й подивитися вивіску, — як же він називається. Раптом зриваюся з ліжка й починаю одягатися — Бог з тобою! — говорить мені дружина.
Вона, бедняжка, перелякана на смерть. — Куди ти? — Терпіння більше немає! — відповідаю. — Я повинен негайно піти й подивитися! — Що подивитися?
— Візьми ліхтар, — говорю я дружині. — Підемо із мною! — Куди? — Не запитуй, ідемо!
Що й говорити! Положення моєї неборачки дружини зайво описувати. Ви самі повинні зрозуміти стан жінки, чоловік якої їде з будинку, здається, зовсім здоровий, а вертається злий, ні з ким не розмовляє, крокує по будинку, тре чоло, немов розумом рушив, і раптом прокидається вночі, піднімається з ліжка, велить запалити ліхтар і говорить: «Ідемо!»… Але чого тільки не зробить дружина заради чоловіка? Він говорить «ідемо», вона йде! Коротше, що отут тлумачити, я йду, моя дружина — за мною.
Я шльопаю по калюжах, моя дружина шльопає слідом! Бог допоміг, і ми прийшли. Підходимо до готелю, я піднімаю ліхтар, дивлюся на вивіску, — а ну, угадайте, яке назва? Будь ви про сім голів — не вгадаєте! Готель називався: «Одеса»!!!