Дерев’яний міст (повторення, безособовість) — Частина 1

Якщо вважати, що всяке оповідання від імені безособового — уже саме по собі втілення безглуздості, то стає ясно, чому Дон Кихот, настільки очевидним образом, відкриває таку тривожну епоху, як наша, — не тому, що він вивільняє щось начебто нового дивацтва, але тому, що, простодушно довіряючи себе одному лише руху оповідання, він віддається «безглуздості» і в той же час запускає в хід (робить зауваження) те, що, починаючи з його, і аж до, можливо, не занадто віддаленого майбутнього, буде називатися літературою*. Яке воно, божевілля Лицаря? Воно таке ж, як в усіх нас. Він багато прочитав і вірить у прочитане. З наміром навести ясність, вірний своїм переконанням (це, як видно, людина захоплений), вона вирішує, покинувши свою бібліотеку, жити строго за правилами книг, щоб зрозуміти, є чи відповідність між миром і літературним вимислом. І от перед нами, мабуть, перше у своєму роді твір, що добровільно видає себе за імітацію. І хоча його центральний персонаж хоче здаватися людиною дії, здатним, як і його побратими, робити подвиги, — те, що він здійснює, це завжди лише переосмислення, та й сам він — усього лише двійник, а текст, у якому розповідаються його пригоди — не книга, а посилання на інші книги

* «Настільки очевидним образом». Однак тим, хто краще будь-якого іншого коментатора визначив руйнівне підприємство Сервантеса, з моменту якого Золоте Століття Красного Письменства закінчується або рухається до кінця, виявилася Марта Робер, що виклала свої міркування із приводу двох цих добутків у книзі, присвяченої нею Дон Кихоту й, у другій її частині, Замку Кафки.

Якщо вдуматися, за божевіллям Дон Кихота коштує ще більш серйозне божевілля Сервантеса. Дон Кихоту не вистачає безстрасності, зате в нього є логіка, тому що вирішивши, що книжкова істина гарна й для життя, він почав жити як у книгах, і його пригоди чудесні й оманні, тому що книжкова істина — це обман. У Сервантеса все обстоит інакше, тому що для нього Дон Кихот, що вирішив перевірити на практиці життя книг, не виходить на вулицю, і він умудряється в книзі, не виходячи зі своєї бібліотеки й нічого не роблячи, тільки живучи, метушачись, умираючи, просто писати, не живучи, не рухаючись, не вмираючи. Що він сподівається довести собі й іншим? Може, він думає себе власним персонажем, що, зі своєї сторони, думає себе не людиною, а книгою, і при цьому чита_ не, а що проживається? Це дивна нерозсудливість, це смішне й порочне неразумие приховано у всякій культурі, і воно — її таємна сутність, без якої культура не може бути споруджена, виростаючи із цієї підстави, виконана величі й марності

Підійдемо до предмета просто з іншої сторони. Ми прочитали книгу й коментуємо її. Коментуючи, ми розуміємо, що сама ця книга — усього лише коментар або книга, складена з інших книг і відсилає до них. Написавши власний коментар, ми зводимо його в ранг самостійної праці. Потім, опублікований, ставши надбанням публіки, він у свою чергу спричинить коментар, що у свою чергу… Це положення справ, скажемо прямо, настільки природно для нас, що формулювати його подібним чином здається безтактним, як якби ми у вульгарних вираженнях розголошували сімейну таємницю. Нехай буде так, визнаємо свою нетактовність. Але одним з найвищих достоїнств книги Марти Робер я вважаю те, що вона підводить нас до постановки такого питання, питання двоїстого й имеющего два формулювання: що таке мовлення, що коментує? Чому ми можемо говорити про сказаний, та й чи можемо, не ображаючи його тим, що прийняли його за мовчання, що порахували добуток, шедевр, що ми обговорюємо, нездатним говорити за себе? Потім, що це за добутки, що містять у собі своє власне тлумачення? — чи не вказують вони на збідніння літератури, на настання цивілізації декадансу, пізн і виснаженої, в’януло підмінюючої наївне сентиментальним, або ж вони виявляються не більше вилученими, а навпаки, більше близькими до таємниці літератури, і не те що краще продуманими, але просто убудованими в рух думки, і тому не повторюють за літературою, а виникають із початкової сутнісної подвійності, що передує єдності, що зазивається так, «літератури» і «життя», ставлячи його під питання?

***

Мова коментарю: його не слід розуміти як критикові взагалі, у всіх тих змістах, досить заплутаних, які це слово несе в собі. Мається на увазі його домагання, що, можливо, і справді характерно для будь-якої критики, — повторити добуток. Але повторити — значить схопити, почути в ньому повторення, що лежить в основі його унікальності як утвору. Однак це повторення — ця споконвічна можливість існувати як вторинне — не зводиться до імітації якоїсь внутрішньої або зовнішньої моделі: будь ця модель книгою іншого письменника, або життям — миру, автора, — або ж свого роду проектом, що існує у свідомості останнього, як уже написаний добуток, тільки в зменшеному варіанті, що йому залишилося лише, збільшивши, перенести зовні, тобто повторити під диктування маленького чоловічка, бога, усередині його

Подвоєння має на увазі подвійність іншого порядку, от яку: оповідаючи, добуток одночасно щось умовчує (але не зі схильності до секретів: добуток і автор повинні завжди говорити все, що їм відомо; от чому література не може виносити ніякого зовнішнього їй езотеризма; єдина таємна доктрина літератури — це вона сама). Більше того, оповідаючи, воно й саме замовкає. У ньому самому є присутнім порожнеча в якості його складової. Цей пробіл, ця дистанція, невиражена, тому що схована за вираженням, є те, що непереборно змушує добуток, хоча воно вже розказано кращим образом і не може бути пересказаним, проговорювати себе знову й знову, залучаючи нескінченне мовлення коментарю, у якій, відсторонене від самого себе гарною жорстокістю аналізу (отстраняющего не по власній примсі, а в силу отстраненности, що вже бере участь у добутку, — цієї розбіжності, що стали його ледь помітним пульсом), воно чекає, щоб властиве йому мовчання було, нарешті, перерване

Очікування це, природно, даремне. Повторення книги в коментарі — це рух, завдяки якому нове мовлення, впроваджуючись у порожнечу, що змушує говорити добуток, — нова, хоча й т же сама, — робить вигляд, що заповнює, зашпаровує цю порожнечу. Її приймають всерйоз: вона дозволить, нарешті, довідатися й про те, що ховається за більшим Замком, і про фантоми Сторожової Вежі* , — не чи марення вони, що зародився в пропасній уяві маленької дівчинки. Це мовлення викриває й привласнює. Тому що — це занадто впадає в око, — якщо коментар просто заповнює всі порожнечі — тобто або за допомогою цієї всесказующей мовлення доповнює добуток і робить його німим, придушуючи простір його резонансу й, отже, у свою чергу заражаючись німотою; або просто повторює добуток, виходячи при повторенні з тої дистанції, що є в добутку в запасі, але не заповнюючи її, а, навпаки, залишаючи порожній, — і те лише намічає його, окреслюючи здалеку, втягує його у власну подвійність своїм до неї вопрошанием — ще більш двоїстим, тому що воно звертається до подвійності, і несе її в собі, і, зрештою, у ній розчиняється, — те навіщо ж тоді коментувати?