* Сторожова вежа — роман Генрі Джеймса. — Прим. перся
Так, навіщо? Однак саме це «навіщо» теж зайво, Необхідність повторення не залежить від того, уважаємо ми її корисної або шкідливої, тому що вона — не довесок до добутку й не тільки наслідок соціальних звичок. До того, як коментатори встановили своє панування, у часи епічного роману наприклад, подвоєння відбувалося усередині самого добутку, за принципом билини, тобто через нескінченне повторення від епізоду до епізоду, через рух на місці, через нескінченне збільшення того самого — у результаті якого кожний розповідач казок не просто з точністю відтворював, займаючись статичним переказом, а дозволяв повторенню просунутися вперед і тим самим заповнював порожнечі або розтягував їх за допомогою нових перипетій, — відкривав і зашпаровував тріщини й, зрештою, заповнюючи поему, розтягував її до летучого стану. Цей спосіб повтору не менш компрометуючий, чим інший. Критик — це теж свого роду розповідач казок, так і треба його розуміти: розповідач казок, якому довіряють добуток, тільки-но воно написано, щоб запобігти в ньому можливість повторюватися, властиву йому із самого початку й здатну, якщо їй не перешкоджати, розкручувати добуток нескінченно; або — козел відпущення, що посилається до границь літературного простору, навьюченний всіма побічними версіями добутку, щоб воно, недоторкан і безневинним, затвердилося в єдиному екземплярі, що приймають за оригінал — до речі, нікому невідомий і, можливо, не існуючий, -, що помет в архіви культури: тобто як одиничний добуток, що повно тільки в тому випадку, якщо в ньому чогось бракує, причому цей недолік і утворить його нескінченний зв’язок із самим собою, його повноту в модусі недоліку
Але тоді як же бути з тими романами Нового часу, які самі себе коментують і відсилають не тільки до себе самим, але й до інших книг або, скоріше, до безіменних тенденцій, нав’язливим і нескінченним, що дає початок всім книгам? Чи не загрожують ці добутки ( чипогроза це або все-таки шанс?), як би прокоментовані зсередини (як «Дон Кихот», що є не тільки епічною поемою, але й повторенням всіх епопей і внаслідок цього ще раз власним повторенням — на сміх над собою), зробити утруднене, нерозв’язної або даремної завдання будь-якого іншого коментарю? А може, поширення таких добутків веде в деякому змісті до кінця критики? Відповідь обнадіює: саме навпаки. Чим більше добуток витлумачує саме себе, тим більше воно залучає коментарів. Чим більше воно переговорюється із власним центром саморефлексії (подвоєння), тим загадковіше воно стає, завдяки цій подвійності. Так відбувається в «Дон Кихоте», а із ще більшою очевидністю — в «Замку». Мало хто не почуває себе винуватим тому, що вставив тут своє слово; яка безліч пояснень, яке божевілля інтерпретацій, яке пристрасть тлумачень — теологічних, філософських, соціологічних, політичних, автобіографічних, а скільки форм аналізу — алегорична, символічна, структурна й навіть — чого тільки не буває — буквальна. А скільки підходів: кожний з них придатний тільки для того, хто його придумав, і, пропускаючи через одні двері, закриває всі інші. Звідки таке божевілля? Чому читання ніколи не зупиняється на тім, що прочитано, безупинно роблячи підміну іншим текстом, а потім наступним?
Як говорить Марта Робер, справа в самій книзі Франца Кафки й Мигеля Сервантеса. Книга такого типу складається не тільки з оповідання як такого, але включає протиставлення оповідання всьому той, що, відрізняючись за віком, походженню, значенню, стилю, уже заздалегідь є присутнім у літературному просторі, де він сам теж хотів би зайняти своє місце. Інакше кажучи, Землемір міряє не уявлювані землі, ще не оброблені, але величезний простір літератури й не може удержатися від того, щоб імітувати — і тим самим відбивати — всіх персонажів, які передували йому в цьому просторі, так що Замок — це вже не окремий добуток одиничного письменника, а як би палімпсест, на якому проступають, одна крізь іншу, поплутані, але іноді помітні, всі версії тисячолітньої авантюри, як би підсумок і короткий виклад Всесвітньої Бібліотеки, на тлі якої Кафка з’являється те як герой морального роману (невдаха, що намагається видертися за допомогою жінок), те роману-фейлетону (персонаж з добрим серцем, захисник слабких проти тиранії пануючого шару суспільства), те легенди, а точніше, нового циклу пригод короля Артура, — поки не знайде нарешті свою справжню роль, а саме, у повторення Одиссеи, роль продовжувача Улисса, і не поставить тим самим під питання саму велику епопею, а разом з нею й прекрасний лад Гомера, тобто олімпійську істину. Такий задум, відважно приписуваний Мартою Робер не фатальності читання, що примушує всякого освіченої людини бачити всі не інакше, як через розкладницьку призму культури, але самому Кафке — людині також прекрасно утвореному, котрий, на її думку, був захоплений грецькими досягненнями саме в критичний момент свого життя, , тобто тоді, коли, звернений у сіонізм і готовий виїхати в Палестину, він ставить перед собою завдання зрозуміти й розібрати гігантські архіви західної культури, поза якою не може бачити свого добутку
Зупинимося ненадовго на цьому примітному положенні, зовсім новому, з мого погляду (отож у чому зміст «Замка», його головна таємниця? У тім що він — імітація Одиссеи, критика олімпійської бюрократії*: спочатку, це звучить странновато), не стільки для того, щоб прийняти або відкинути його, скільки для того, щоб уловити його принцип і зрозуміти, чи не можна застосувати його інакше. Погодимося, що Землемір, якимось непрямим і неочевидним образом має справа не тільки із силами, втіленими Замком і Селом, але, через них і крім них, з найвищою інстанцією Книги й з нескінченними способами підходу до неї через усні й письмові тлумачення: адже ми знаємо, що в силу традиції, до якої він належить, і тим більше в ту неспокійну епоху, коли він пише свій роман, це простір Книги для Кафки одночасно священне й сумнівне, забуте й порождающее нескінченні питання, дослідження й наукові пошуки, тому що в ньому — канва єврейського існування на протяг тисячоріч. Якщо й існує такий мир, де шукаєш істину й правила існування, але знаходиш зовсім не мир, а книгу, таїнство й заповідь книги, — так це іудаїзм, що ставить Слово й Тлумачення вище всього, що вважає початком і кінцем всіх речей текст, книгу унікальну, у яку ввійшла незліченна кількість інших книг, не просто всесвітня Бібліотека, але рівна миру по обхваті й навіть ще більше, глибше, загадковіше його. Письменник у положенні Кафки й з усіма його турботами, хоче він того чи ні, не здатний уникнути питання: як літератор, не маючи дозволу, може вторгатися в закритий — священний — мир листа, як автор без авторитету сміє додати своє глибоко особисте слово до Іншого Слова, древньому, устрашающе древньому, тому, що покриває, включає й охоплює всі, залишаючись при цьому похованим на дні дарохранительници, де воно, можливо, уже давно загубилося; слову нескінченному, всі предсказавшему заздалегідь, що, з тих пор як воно було вимовлено його німим хоронителям, Панам слова залишається лише, повторюючи, зберігати, а всім іншим — слухати й інтерпретувати? Як письменникові йому необхідно — на непереборну вимогу — добратися до джерела листа, тому що він зможе писати тільки тоді, коли встановить прямий контакт із початковим словом; але його єдиний спосіб добратися до цього високого місця — почати говорити, тобто писати, ризикуючи своїм передчасним мовленням, поза традицією й виправданням, зробити ще більш неясними й так уже недоступні для нього відносини зі Словом і його Змістом