Добуток А. И.Куприна, що зробило на мене особливе враження Всі тобі : і молитва денна, І безсоння жар, що мліє, І віршів моїх біла зграя, І очей моїх синя пожежа А. Ахматова Олександр Іванович Куприн — один з моїх улюблених письменників Ххвека. Він написав безліч чудових оповідань, таких як: «Молох», «Олеся», «У цирку», «Двобій», «Гранатовий браслет», «Листригони», «Гамбринус», «Юнкера», «Жанета» і т.д., Але безсумнівно моїм улюбленим добутком А. И.Куприна є «Гранатовий браслет».Воно зробило на мене особливе враження, непорівнянне навіть із «Злочином і покаранням» Достоєвського У цьому оповіданні Куприн з усією силою своєї майстерності розвиває ідею про теперішню любов.
Він не хоче упокоритися з вульгарними, практичними поглядами на любов і шлюб, обертаючи нашу увагу на ці проблеми досить незвичайним способом, рівняючись на ідеальне почуття. Вустами генерала Аносова він говорить: «…Люди в наш час розучилися любити! Не бачу теперішньої любові. Та й у мій час не бачив». Що це? Виклик?
Невже ж те, що ми почуваємо, не істина? Є ж у нас спокійне помірне щастя з потрібним нам людиною. Чого ж більше? По Куприну, «Любов повинна бути трагедією. Найбільшою таємницею у світі!
Ніякі життєві зручності, розрахунки й компроміси не повинні її стосуватися». Тільки тоді любов можна буде назвати теперішнім почуттям, до кінця щирим і моральним Я дотепер не можу забути, яке враження зробили на мене почуття головного героя. Ці почуття становили єдиний зміст життя героя з дивним прізвищем Жовтків. «Вісім років тому я побачив Вас у цирку в ложі, і тоді ж у першу секунду я сказав собі: я її люблю тому, що на світі немає нічого схожого на неї, немає нічого краще… у Вас начебто б втілилася вся краса землі…» «Тепер у мені залишилося тільки благоговіння, вічне преклоніння й рабська відданість. Я вмію тепер тільки бажати щохвилини Вам щастя й радуватися, якщо Ви щасливі…» Він любить її такою величезною, прекрасною й безкорисливою любов’ю, що може покінчити із собою! Це ж божевілля!
Люблячи княгиню Шеину «сім років безнадійною й увічливою любов’ю», він, жодного разу не зустрічаючись із нею, говорячи про свою любов тільки в листах, раптом кінчає життя самогубством! Не тому ж, що брат Віри Миколаївни збирається звернутися до влади, і не тому, що повернули його подарунок — гранатовий браслет. І, напевно, уже не через те, що розтратив казенні гроші. Для Желткова просто не було іншого виходу. Він любив замужню жінку так, що не міг не думати про неї й мінути, існувати без того, щоб не згадувати її посмішку, погляд, звук ходи. Він сам говорить чоловікові Віри: «Залишається тільки одне — смерть… Ви хочете, я прийму її в якій завгодно формі». Жахливо те, що до цього рішення його підштовхнули брат і чоловік Віри Миколаївни, що прийшли вимагати залишити їхню сім’ю в спокої.
Вони виявилися як би непрямими винуватцями його загибелі. Вони мали право вимагати спокій, але з боку Миколи Миколайовича була неприпустима, навіть смішна погроза звертатися до влади. Як влада може заборонити людині любити! Любов беззахисна, ранима, і грубе втручання у святі почуття, у прекрасну душу погубило Желткова. Він іде з життя без скарг, без докорів, вимовляючи як молитву: «Так святитися ім’я Твоє». Жовтків умирає, благословляючи улюблену жінку Такий є любов, описана Куприним. Прочитавши його добутку, я впевнений, що в них многому можна навчитися молодого покоління: доброті, щиросердечній мудрості, умінню любити, а головне — цінувати любов. От що сказав одна людина, прочитавши «Гранатовий браслет»: «Любов Желткова повинна залишатися однієї на мільйон, висвітлюючи шлях потерявшим надію.
Але вона існує, це не божевілля, а щире щастя, дане вибраним. Не кожний здатний розглянути всієї краси й святості такого почуття».Я всією душею й серцем згодний із цими словами.