Твір по літературі: Доля й щиросердечна трагедія катерини В основу п’єси А. Н. Островського «Гроза» покладений конфлікт «темного царства» і світлого початку, представленого автором в образі Катерини Кабановой. Гроза — це символ щиросердечного сум’яття героїні, боротьби почуттів, морального піднесення в трагичной любові, і те ж час — втілення тягаря страху, під ярмом якого живуть люди У добутку зображена затхла атмосфера провінційного містечка з її брутальністю, святенництвом, владою богатих і «старших». «Темне царство» — це лиховісне середовище безсердечності й тупого, рабського преклоніння перед старими порядками. Царству покірності й сліпого страху протистоять сили розуму, здорового глузду, освіти, представлені Кулигиним, а також чиста душа Катерини, що, нехай і несвідомо, щирістю й цілісністю своєї натури цьому миру ворожа Дитинство і юність Катерини пройшли в купецькому середовищі, але будинку її оточували пещення, любов матері, взаємоповага в сім’ї.
Як вона сама говорить, «… жила, ні про чому не тужила, точно пташка на волі». Віддана заміж за Тихона, вона опинилася в лиховісному середовищі безсердечності й тупого, рабського преклоніння перед могутністю старих, давно прогнилих порядків, за які так жадібно хапаються «самодури російського життя». Кабанова марне намагається вселити Катерине свої деспотичні закони, складові, на її думку, основу домашнього благополуччя й міцність сімейних уз: беззаперечне підпорядкування волі чоловіка, покірність, ретельність і повага до старшого. Так вихований її син Кабанова й з Катерини мала намір зліпити щось подібне тому, у що перетворила вона своє чадо. Але ми бачимо, що для молодої жінки, очутившейся в будинку свекрухи, така доля виключається. Діалоги з Кабанихой Показують, що «натура Катерини не прийме низинних почуттів».
У будинку чоловіка її оточує атмосфера жорстокості, приниження, підозрілості. Вона намагається відстоювати своє право на повагу, не хоче нікому догоджати, хоче любити й бути улюбленої. Катерина самотня, їй не вистачає людської участі, співчуття, любові. Потреба в цьому й тягне неї до Бориса. Вона бачить, що зовні він не схожий на інших жителів міста Калинова, і, не маючи можливості розпізнати внутрішню суть, уважає його людиною інший світу. У її уяві Борис представляється єдиним, хто зважиться відвезти її з «темного царства» у казковий мир Катерина релігійна, але її щирість у вірі відрізняється від релігійності свекрухи, для якої віра лише знаряддя, що дозволяє їй тримати в страху й покорі навколишніх. Катерина ж сприймала церкву, іконопис, християнську пісню як зустріну із чимсь таємничим, прекрасним, що несе її далеко від похмурого миру Кабанових. Катерина, як людина віруючий, намагається не обертати особливої уваги на повчання Кабановой.
Але це до пори до часу. Терпінню навіть самої терплячої людини завжди приходить кінець. Катерина ж «терпить доти… поки не ображене в ній буде така вимога її натури, без задоволення якого вона не може залишатися спокойною». Для героїні цим «вимогою її натури» стало прагнення до особистої волі. Жити, не прислухаючись до дурних рад з боку всяких кабанових і інших, думати так, як здається, розбиратися у всім самостійно, без усяких сторонніх і нікчемних умовлянь, — от те, що для Катерини має найбільшу важливість. От те, що вона нікому не дозволить топтати. Її особиста воля — це найдорожча цінність.
Навіть життя Катерина цінує набагато менше. Героїня спочатку упокорилася, сподіваючись виявити хоч якесь співчуття, розуміння з боку навколишніх. Але це виявилося неможливим. Навіть сни Катерине стали снитися якісь «грішні»; начебто мчиться вона трійці жвавих коней, упоєна щастям, поруч із коханою людиною… Катерина протестує проти звабних бачень, але людська природа відстояла свої права.
У героїні прокинулася жінка. Бажання любити й бути улюбленої наростає з невблаганною силою. І це цілком природне прагнення. Адже Катерине всього 16 років — самий розквіт молодих, щирих почуттів. Але вона сумнівається, міркує, і всієї думки її таять у собі панічний страх. Героїня шукає пояснення своїм почуттям, у душі бажає виправдатися перед чоловіком, намагається отторгнуть від себе неясні бажання. Але дійсність, реальне положення речей повернули Катерину самої собі: «Перед ким я причиняюся-те…» Найважливіша риса характеру Катерини — чесність перед собою, чоловіком і іншими людьми; небажання жити в неправді.
Вона говорить Варварі: » Обманювати-Те я не вмію, сховати-те нічого не можу». Вона не хоче й не може хитрити, причинятися, брехати, таїтися. Це підтверджує сцена, коли Катерина зізнається чоловікові визмене. Її сама більша цінність — воля душі. Катерина, що звикла жити, по її визнанню в розмові з Варварою, «точно пташка на волі», тяготиться тим, що в будинку Кабановой все виходить «начебто з-під неволі!». А раніше було інакше.
День починався й кінчався молитвою, а інший час займали прогулянки по саду. Її молодість овіяна таємничими, світлими снами: ангели, золоті храми, райські сади — чи може все це снитися звичайному земному грішникові? А Катерине снилися саме такі загадкові сни. Це свідчить про незвичайність натури героїні. Небажання прийняти мораль «темного царства», здатність зберегти чистоту своєї душі — свідчення сили й цілісності характеру героїні. Вона сама про себе говорить: «А вуж коли дуже мені тут опостинет, так не удержать мене ніякою силою. У вікно викинуся, у Волгу кинуся».
З таким характером не могла Катерина після зради Тихонові залишатися в його будинку, повернутися до одноманітно-тужливого життя, виносити постійні докори й моралі Кабанихи, втратити волю. Їй важко перебувати там, де її не розуміють і принижують. Перед смертю вона говорить: «Що додому, що в могилу — однаково… У могилі краще…» Вона діє по першому заклику серця, по першому щиросердечному пориві. І в цьому, виходить, її лихо.
Такі люди не пристосовані до життєвих реалій, і увесь час почувають, що вони зайві. Їх духовна й моральна сила, що здатна протистояти й боротися, ніколи не висохне. Добролюбов справедливо відзначив, що «найдужчий протест буває той, котрий піднімається… із грудей самих слабких і терплячих». И Катерина, сама того не усвідомлюючи, кинула виклик самодурній силі: правда, він привів її до трагічних наслідків.
Героїня гине, відстоюючи незалежність свого миру. Вона не хоче ставати ошуканкою й удавальницею. Любов до Бориса позбавляє характер Катерини цілісності. Вона змінює не чоловікові, а собі самої, тому її суд над собою так твердий. Але, умираючи, героїня рятує свою душу й знаходить бажану волю Смерть Катерини у фіналі п’єси закономірна — для неї немає іншого виходу.
Вона не може приєднатися до тих, хто сповідає принципи «темного царства», стати одним з його представників, тому що це означало б знищити в собі, у власній душі вес найясніше й чисте; не може упокоритися з положенням залежної, примкнути до «жертв» «темного царства» — жити за принципом «аби тільки все шито так крите було». З таким життям Катерина вирішує розстатися. «Тіло її тут, а душу тепер не ваша, вона тепер перед судією, що милосерднее вас!» — говорить Кулигин Кабановой після трагічної загибелі героїні, підкреслюючи, що Катерина знайшла бажану, вистраждану волю У такий спосіб А. Н.
Островський показав протест святенництву, неправді, вульгарності й лицемірству навколишнього світу. Протест виявився саморуйнівним, але він був і є свідчення вільного вибору особистості, що не бажає миритися із законами, що нав’язуються їй суспільством