Доля покоління 1830-х років у лірику М. Ю. Лермонтова Лірика Лермонтов М. Ю

Доля покоління 1830-х років у лірику М. Ю.Лермонтова На 30-е роки 19 століття доводилася «епоха безвременья». Історики говорять, що вона наступає тоді, коли одна суспільна ідея йде, а інша не встигає утворитися. М. Ю.Лермонтов, будучи поетом, неравнодушно сприймав дійсність і всі свої думки, переживання викладав у віршах. Тема долі покоління присутнє в поета у всій творчості, у тому числі й у лірику. Одним з головних віршів, пов’язаних із цією проблемою, можна вважати «Думу». Сама назва, що позначає міркування, говорить нам про жанр даного добутку.

Особисті займенники, ужиті Лермонтовим («наше», «ми»), мають на увазі його приналежність до покоління, про яке він пише: «… його прийдешнє — иль порожньо, иль темно…», — тому що людина не може бути вільний від суспільства. За допомогою слів: «Сумно я дивлюся на наше поколенье!», — ми розуміємо відношення автора до своїх сучасників, він не байдужий до суспільства, що оточує його.

Прочитавши ці вірші, ми можемо точно охарактеризувати покоління поета. Воно легкодухо й холодно (« … у бездіяльності зостариться воно», «… і життя вужі нас млоїть, як рівний шлях без мети…», « … ні смаку нашого не радуючи, ні око…

», «И ненавидимо ми, і любимо ми випадково»). Також вірш допомагає нам зрозуміти соціальну приналежність багатьох з покоління Лермонтова ( «Багаті ми, тільки-но з колиски…»), їхню моральну позицію ( «…Перед небезпекою ганебно легкодухі й перед властию — знехтувані раби», « До добра й зла ганебно байдужі, на початку поприща ми в’янемо без боротьби…»). Ці люди «висушили розум наукою марної», їм нудні заняття, які були по вдачах предкам, їх не радують ні вірші, ні мистецтво, вони нещасні. Підбивши підсумок, поет порахував правильним наприкінці свого добутку винести вирок, якого виявилося гідно покоління, що перебуває довкола нього: Юрбою угрюмою й незабаром позабутої Над миром ми пройдемо без шуму й сліду, Не кинувши століттям ні думки плідної, Ні генієм початої праці І порох наш, зі строгістю судді й громадянина, Нащадок образить презирливим віршем, Глузуванням горькою обманутого сина Над батьком, що промотався Виходить, ці люди не залишили після собі сліду, нових відкриттів, добрих справ, вони прожили порожнє, бездумне, вітряне життя, і через це вони не вдостояться ніякої нагороди від своїх нащадків. Не більше різка характеристика дана поколінню й у вірші «Як часто пестрою толпою оточений…

».Там Лермонтов незвичайними фразами точно попадає в мету. «…при дикому шепоті затверджених мовлень, Миготять образи бездушних людей, приличьем стягнуті маски…», — таким чином, і в першому, і в другому вірші поет підкреслює нечутливість і черствість людей. Ліричний герой ненавидить таке суспільство, йому некомфортно в такій обстановці. Єдиним відволіканням може виявитися «стародавня мрія», у якій він зможе «забутися…

пам’яттю до недавньої старовини». Наприкінці, також як і в «Думі», Лермонтов звертається до покоління й уже грізно, не приховуючи своєї небайдужості, говорить: « …про, як мені хочеться збентежити веселість їх і зухвало кинути їм в очі залізний вірш, облитий гіркотою й злістю!» Це говорить про несмиренність Лермонтова з долею свого покоління, про його небайдужність і про бажання змінити людей. У багатьох інших віршах, ми теж можемо зустріти згадування про цю проблему.

Наприклад, в «И нудно й смутно» (« И життя як подивишся з холодним вниманьем навколо, — такий порожній і дурний жарт…»), в «Поеті» (« У наше століття зніжений…»). Слово й поезія завжди служили зброєю, тому Лермонтов прибігала до таких способів, намагався достукатися до людей, що становлять суспільство, і до правителів, керуючих своїм народом. Поет зображував своє покоління, яким він бачив його насправді, і писав те, що він почуває, тому його вірші виходили таким щирим, наповненим занепокоєнням за майбутнє покоління Росії.