“Злочин і покарання” я вважаю (слідом за Інокентієм Анненским) самим колоритним романом Достоєвського. Отут не може не бути різночитань: Бердяєв волів “Братів Карамазових”, Пятигорский — “Підлітка”, Набоков — взагалі “Двійника”. Розанов про “Злочин і покарання”: “Ідея, виражений у цьому романі позитивно, захищається, але в негативних формах…” Тепер нам має бути розібратися в цьому захисті
Наприкінці роману Розкольників робить несподіване визнання: “ПРО, якщо б я був один і ніхто не любив мене, і сам би я нікого не любив! Не було б усього цього!” Ще раніше він говорить Порфирію про те, що вірить у Бога, відродження Лазаря й Новий Єрусалим. Немає ніяких сумнівів у тім, що Розкольників до (!) убивства знає про непорушність вищої заповіді “не убий”. Сон про вбивство коня — посвідчення й гарантія цієї непорушності. Таким чином, герой “вірує, але вбиває” або все-таки вірніше було б сказати, “вірує й убиває”? Немає ніяких підстав не довіряти визнанням убивці. Розкольників саме “вірує й убиває”, оскільки взаємовиключне “але” означало б протистояння, несумісність віри в Бога й злочини божественного закону. А Родіон саме вбиває віруючи й вірить убиваючи. Отже, необхідно дати цілісну картину образа головного героя, представивши любов до людини й убивство людини — при всієї їх взаимоисключаемости — як єдиний учинок, з єдиними показниками мети й змісту. У противному випадку ми просто нічого не зрозуміємо вромане.
Розкольників — герой заперечення, але заперечення особливого роду. Раскольниковский бунт — це бунт проти людства за людину. Убиваючи бабу, він умудряється жертвувати собою. Його відчуження й неприйняття миру є наслідок волаючого протиріччя між кривавим законом Ликургов і Магометов і щирою сутністю людини. Теорія Раскольникова не придумана їм, а виведена із самої людської історії, де кров “ллють, як шампанське, і за яку вінчають у Капитолии й називають потім благодійником людства”. Відбираючи в історії її наполеонівські закони й затверджуючи їх у собі, Розкольників бере на себе роль, що глибоко суперечить його натурі. Саме в цьому змісті Анненский говорив, що злочин лежить поза героєм. І це протиріччя, цей зазор між роллю й натурою задається тим же дитячим сном про вбивство коня. Чому ж він бере на себе цю роль? Навіщо він це робить?
Убивство за прикладом авторитету істотно відрізняється від наполеонівського: “Наполеон, піраміди, Ватерлоо — і худа паскудненька реєстраторка, старушонка, процентщица, із красною укладкою під ліжком…”, оскільки “ті люди не так зроблені; теперішній владар, кому все дозволено, громить Тулон, робить різанину в Парижу, забуває армію в Єгипті, витрачає полмиллиона людей у московському поході й відбувається каламбуром у Вільні; і йому ж, по смерті, ставлять кумири, — а стало бути, і все дозволено”. Справа тут зовсім не в тім, що Розкольників не став Наполеоном і шкодує, що не зміг переступити через кров. Він і не повинен був стати ніяким Наполеоном! Знак рівності між “100 000 при Маренго” і смертю “баби” позбавляє наполеонизм його помилкової величі. Герой профанує “високу” неполеоновскую ідею, зводячи її до “підлої ролі”, по вираженню самого Раскольникова, і викриваючи її щиру сутність
Образ Наполеона став осередком іншого фундаментального тексту російської літератури — “Війни й миру”. Мережковский так писав про толстовське розвінчання Наполеона: “Л. Толстой не досліджує, не зображує, а просто роздягає й по голому тілу, що виявляється зовсім не бронзою, по живому людському тілу, “людському м’ясу”, піддає “виправному покаранню” (це вираження Достоєвського: “Це вуж не література, а виправне покарання! — отут навмисно зібрані всі риси для анти-героя”. — Г. А.) цього “напівбога”: “Дивитеся, чому ви вірили! От він!” І, зрештою, залишається від Наполеона не маленький, але все-таки можлива, реальна людина, не бридка й жалюгідне, але все-таки жива особа, а порожнеча, ніщо, якесь сіре, мутне, що розпливається пляма: Л. Толстой роздавила Наполеона, як комаха, так що від нього — “тільки мокренько. Бог змушує людей, як бездушних ляльок, танцювати й кривлятися, робити лиходійства, бити один одного, проливати ріки крові тільки заради того, щоб наприкінці подання роздягнути головного актора, головного блазня Свого, вознесенного Їм на ступінь божеської величі, і показати людям, зловтішаючись: не він, а Я рухав вас, тобто не він, а Я обманював, водив за ніс, дурив вас. Дивитеся, чому ви вірили! — Але адже коли це так, коли немає ніякого порядку, ніякого зв’язку причини й дії, нічого розумного, природних і необхідного в явищах історії; коли щохвилини може втрутитися в неї “невидима рука” “улаштовувача драми” — Бога з машини, і зробити, щоб двічі два було п’ять, всі ниспровергать, усе повернути нагору дном у законах, що керують явищами, законах, Їм же самим установлених, — те яке може бути споглядання щирого, споглядання прекрасного, яка може бути історія, яка наука, яке мистецтво? Тоді увесь світ — чи не вічне глузування Бога над людьми, “порожній і дурний жарт”, “бесівський хаос”, “дияволів водевіль”, тому що не чи диявол скоріше, ніж Бог — “розпорядник” такої “драми”? Не чи диявол корчить свої пики через лаштунки цього лялькового театру?” (Д. С. Мережковский. Л. Толстой і Достоєвський. Вічні супутники. М., 1995, с. 167-168).
Точно диявол. Достоєвський теж намагається відокремити буття від видимості й щирий лик від помилкової личини… Але робить це не через опис, а через особливий випадок наслідування головного героя своєму кумиру. Злочин Раскольникова дається як би зі зворотним знаком: убитий не принцип “не убий”, щоб затвердити право генія, а саме “право”. Убивство виявляється протилежним своєму змісту — це злочин в ім’я любові, а зло знищується в самій своїй субстанції. “Він проповідує любов ворожим словом отрицанья” — сказав би про нього Некрасов. Розкольників — юродивий. Юродивий у точному, агиографическом змісті цього слова. Про самий феномен середньовічного юродства ми поговоримо позднее.
Таким чином, можливе поводження, що із зовнішньої точки зору бачиться як блюзнірське, але по суті таким не є. “У юродивих, — говорить Ракітін Алеше Карамазову, — і всі так: на шинок хреститься, а в храм каменями мече. Так і твій старець [Зосима]: праведника ціпком геть, а вбивці в ноги уклін”. Такий герой веде подвійне життя й тільки одна половина його хліба освячена. Юродивий, самоуничижаясь, привласнює чуже (грішне, потворне) поводження, бере на себе зло миру, щоб в акті публічного подання дискредитувати його, витягаючи мораль і повчальні повчання. І “покарання” Раскольникова в цьому змісті — “наказ миру”, “мораль”, “житійне повчання” (“Він поставив мене притчею для народу й посміховищем для нього” (Іов, XVII, 6).
Відома історія, коли Василь Блаженний кощунственно розбиває каменем чудотворний образ Богоматері. Але насправді він бачить намальованого під іконою чорта, якого не бачать прочани. Парадоксальний жест юродивого загадковий, незрозумілий і тому вимагає особливого тлумачення. Так Никола Псковський, відповідно до легенди Псков, що врятував, від руйнування Іваном Грозним, у відповідь на подарунок пануючи посилає йому шматок м’яса. М’ясо, прислане в пост, а не в мясоед, викликає здивування Грозного. Никола сам пояснює вчинок: “Так хіба Ивашка думає, що з’їсти постом шматок м’яса якої-небудь тварини грішно, а немає гріха є стільки людей, скільки він уже з’їв?”
Жест героя Достоєвського також значить не те, що він виходить, не дорівнює собі, а часто й протилежний своєму змісту. Проституція Соні Мармеладовой — і є подвиг вищої християнської самопожертви (“отут і сам станеш юродивий! Заразливо!” — говорить Розкольників, називаючи Соню й Лизавету “юродивими”). Для Кирилова вбити себе — значить тим самим стати Богом. “Є такі ідеї, — болісно зізнається Мишкін, — є високі ідеї, про які я не повинен починати говорити, тому що я неодмінно всіх насмішу… У мене немає жесту пристойного, почуття міри немає; у мене слова інші, а не відповідні думки, а це приниження для цих думок”. Мишкін виступає як юродивий поневоле, тобто він прагне перебороти те, що “нормальний” юродивий культивує. Юродство і є непристойний і комічний жест високої ідеї. Для юродивого необхідно смішне, принизливе й блюзнірське вираження для думки. Вивертання її навиворіт.