Схований личиною божевілля, юродивий глумиться, як блазень, шалует. Усяке людське місце годиться для сценічної площадки. Видовищем дивовижним і дивним він однаково гарний і в шинку, і в монастирі. Його можуть побити, але юродивий безмовно й подячно зносить побої від юрби. Для грішних очей це видовище — спокуса, для праведних — порятунок. Той, хто вбачає у вчинках юродивого грішне дуріння й низинну плотскость, б’є лицедія або сміється над ним. Той, хто бачить сотериологический зміст, — благоговіє. Юродивого мучать і заушают, хоча повинні благоговіти. Він уводить серця людські в спокусу й заколот, хоча повинен вести їхнім шляхом чесноти. І він молиться за ті, хто піддав його укорению, биттю й пханию. Ідеальний костюм його — нагота. Оголюючись, юродивий надягає “білі ризи нетленния життя”. Знову двозначність, тому що нагота — і символ душі, і джерело плотського гріха. Він натурально між ангелом і бісом. Висловлюється цей ангелобес загадками й іносказаннями. Мовлення його притчеобразна, а слово “притча” у Древній Русі розумілося в самих різних змістах: уподібнення, іносказання, гадання, загадка, виречення, присловие, приказка. Але однаково, основна мова — мова жестів, причому відверто провокативних і апорийних.
Його лицедійство наскрізь парадоксально: воно вподібнюється Хресному шляху Рятівника. Юродивий, як пишуть автори житій, подібний неясити пустельної, котра символізує Христа й, відповідно до легенди, вигодовує пташеняти власною кров’ю. Є древня легенда: один раз злий дух, обернувши шулікою, переслідував голуба, що вкрився на груди Будди. Шуліка обурився: “По якому праву ти віднімаєш мій видобуток? Один з нас повинен умерти — або він від моїх пазурів, або я від голоду. Чому ти жалуєш його, а не мене? Якщо ти милосердний і хочеш, щоб ніхто не загинув, виріж із власного тіла шматок м’яса, дорівнює голубові, і дай мені”. З’явилися дві чаші ваг. На одну опустився голуб. Будда вирізав шматок м’яса й поклав на другу чашу. Але вона залишилася неподвижною. Будда поклав ще шматок, і ще, і ще, порізав все тіло, але чаша залишилася неподвижною. Тоді він кинувся сам на другу чашу ваг, і тільки тоді чаша з голубом піднялася
Юродивий — такий же мученик віри, у боротьбі добра й зла сЪебе, що віддає, не вроздріб, а цілком і безповоротно. Власним тілом і кров’ю душі мир, що рятує. Крайнє катування плоті — символ його віри. Але є чи у всім це якась філософія або юродство можна списати на мораль, дидактику й релігійний подвиг віри? Безумовно є. На метафізику натякає принцип театру, або вірніше театру театру, про яке ми говорили минулого разу. Ви помнете висловлення Анненского: “…Якого б я Гамлета не дивився, завжди малюю собі зовсім іншого актора, втім, неможливого ні на якій сцені”.
Юродивий — теж актор, неможливий ні на якій сцені. Його подання не присвячені до якогось особливого місця, тому що він сам створює й організує свій час і місце. І юродивий ближче не до блазня або античного кініка, а до театру жорстокості Антонена Арто. Його можна повірити словами Вяч. Іванова про Скрябіна: “Що можна сказати про досягнення, спостерігаючи політ стріли, пущеної за видимий окоем і зниклої так далеко, що ми не маємо сил не охопити, не виміряти оком похоронившей її дали?” (III, 174). Чи досяг мети великий лучник жорстокості — бог звістка, але спроба — уже досягнення. І яка спроба!
Театр, як і думка, народжується із цієї жорстокості. Арто нерідко порівнюють із Ницше. І це справедливо — жорстокість родинна тому, що Ницше розумів під надлюдським. Надлюдина позначає якусь особливу вищу істоту, що реалізує волю до влади. На жаль, ми неспроможні перед обираними словами. Висловлене, слово обростає тим, що і як зрозуміли його люди, що сприйняли. А вони найчастіше розуміють, дотримуючись законів і асоціаціям повсякденної мови. От ужив Ницше слово “надлюдина”. І вийшло, що він увів щось, що стало сприйматися в його філософії як одна з перших фашистських тем. Філософія сверхсуществ, наприклад — німецьких націй, покликаної панувати над нижчими істотами іншого миру. Але що ж насправді хотів сказати Ницше? Що взагалі означають ці слова — вищий, нижчий? У нашій повсякденній предметній мові це означає, що є якісь реально існуючих вищих істот. Ними можуть бути в одному випадку люди з білою шкірою, в іншому — із чорної, у третьому — німці, у четвертому — росіяни й так далі. Тобто в нашій конкретній мові це означає, що є вищі й, отже, є й нижчих істот. І виходить, що Ницше, говорячи про надлюдину, на рівні філософської мови затверджує щось позитивне, анітрошки не сумніваючись, що всі нації рівні, жодна не гірше інший, але при цьому одночасно на рівні повсякденної мови говорить про негативному, негативному. І починається суперечка за й проти расизму, що стає нескінченним, оскільки завжди найдуться прихильники й супротивники будь-якої ідеї, готові один одного поколобродити
Концепція Ницше говорить, що людина є особливе явище у світі, що ніколи не збігається зі своїм кінцевим образом. Феномен людини завжди як би вихлюпується за краї тої посудини, у якому він є. Він постійно поза своїм виглядом, даного його культурою й традицією. У людині завжди є щось ще. Завжди є щось спереду, деяка стріла, що вказує кудись нагору й крім того, що в цей момент відклалося в людині у вигляді його реалізованих можливостей, умінь, думок і іншого. І те, що є людина, є в кожний даний момент ще й вказівка на те, чого немає. От це останнє ми й назвемо нелюдським, або надлюдським. Іншими словами, філософська теза полягає в тому, що людина є відкладення, у кожний спостережуваний момент осад тої спрямованості людської істоти, завдяки якій він прагне щораз як би вистрибнути, вирватися із себе й зі свого образа, спрямовуючись до чого, що не є щораз дана емпірична людина. Або, по Ницше, людське, занадто людське є нижче, якщо розглядається як остаточне. Людина є в кожний момент побічний продукт своєї спрямованості на те, щоб бути надлюдиною. Ми не можемо стати надлюдинами, ми приречені бути тими або іншими людинами залежно від цієї, перевищуючої нас, що переливається через нас спрямованості на надлюдське
Таким чином, надлюдське є умова існування людського. І якщо цієї умови немає (а воно може бути знищено, наприклад — стандартизацією, массофикацией, нормуванням, що розуміються як остаточна норма людського буття), тоді є людське, занадто людське. Там, де панує таке занадто людська, конкретна, кінцева й обмежена істота, вона антропоморфним образом затверджується у вигляді абсолютних і споконвічних рис миру, а не людини. Наприклад, Бог як істота із блакитними очами, світлими волоссями або як істота із чорними волоссями, кирпою й товстими губами. Це людське, занадто людське відношення до миру. Тобто таке, при якому зовсім випадкові емпірично сформовані форми й образи людини не усвідомлюються як кінцеві, а приймаються як принципові абсолютні риси миру. Блакитноокий бог — це фетишизм, скаже вам традиційний просвітитель, і це ж повторить Ницше, тільки на іншій мові. Маючи іншу чутливість, він бачить і іншу проблему. Для нього виявляється недостатнім розігнати всі тумани й примари ідолів простим актом освіти або відсиланням до розуму. А що таке самі ідоли? Це і є “занадто людське”. Коротше кажучи, звертання Ницше до теми надлюдини їсти спроба зруйнувати кору забобонів, спонтанних людських подань. Кінцева людина виступає як вища цінність у світі. Ні, говорить Ницше, якщо ви хочете мати людину як вищу цінність, то не виходите з “занадто людського”, оскільки умовою існування людини як вищої цінності є наявність надлюдського