Свідомість неможливо раніше буття, тому що буття є джерело й умова всякої можливості. Тут існування включає сутність. Як ми можемо осягнути сутність нашого страждання? А отоді, коли спочатку є сам факт свідомості цього страждання. І останнє, що я хотів би підкреслити. Від “Я” і “бажання” немає переходу до “думки” і “стражданню” (хоча логічно і язиково вони розділені). Вони паралельні, і між ними не відбувається ніяких подій. Вони не розділені в часі
Звернемося до іншого безумця й мученика думки — до Фрідріха Ницше. Це цитата з його твору — “Сутінки ідолів, або Як філософствують меленому”. Мова йде як би про простукування молоточком порожнеч у фігурі ідола — наприклад, ідола людини. Інші ідоли теж пов’язані з тим фактом, що людина піл, порожній. З теми ідолів, уперше порушеної Френсисом Беконом, і почалася європейська філософія Нового часу. Ідоли — якісь подання, і, будучи створені самою людиною, гояться власним життям, забираючи владу над людиною, їх що породили. І чим менш критично ставиться людина до цих утворень своєї свідомості, тим більше їх об’єктивна й згубна сила. Ідоли вселяє своєму творцеві віру в себе як у саму теперішню й справжню реальність. З одного боку, ідоли — це, безсумнівно, подання, породжувані самими людьми, тобто продукти їхньої свідомості, а з іншого боку — це продукт, що здобуває власну життєву силу, незалежну від здатності критичного судження й аналізу індивіда (і більшу, ніж він міг би виявити). І в міркуваннях Бекона червоною ниткою проходить тема “мови Адама”, тобто якоїсь первинної, незайманої й щирої мови, що покрився потім корою ідолів. І його необхідно звільнити
У Ницше теж ідоли. Але в число ідолів насамперед попадає сама наука як об’єктивне знання. У Ницше вона має ті класичні характеристики, які в Бекона були властиві повсякденній свідомості, суспільній думці, релігійній традиції. Наука в Ницше асоціюється з образом гамівної сорочки, накинутої на живий дух і життя, і являє собою объективированние структури, які, хоча й породжені нашою свідомістю, здобувають незалежну від нас силу. Для Ницше вчений — великий паскудник. Дрібна, незначна особистість. Учений перетворився в представника стандартизованої маси. Що ж зникло із цього освяченого традицією образа? Зникло життя, або, іншими словами, — воля до влади. Життя як якесь особливе явище, відмінне від того, що пов’язане з розумом. Відбулася інверсія. Ницше затверджує, що мова йде про породження свідомості, які придбали силу над людиною, їх що породила, і сковують у ньому інше можливе життя. Ницше говорить насамперед про можливий, тобто про те, чого немає. Головна проблема: ми знаємо, що ми є, але не знаємо, чим ми можемо бути
Грою й випадковістю розбиваються ідоли. Речі робляться шляхетними, звільняючись від рабського підпорядкування причинам, цілям і необхідності. Річ розігрується! Вилучається з помилкового образа й поринає в стихію становлення. Боротьба становлення й буття — гра, а художник — гравець. Буття як би грає із самим собою в цю гру становлення. Потрібний новий образ думки, тому що старий — у термінах помсти й нечистої совісті. Ключовий для Ницше символ — ressentiment. У прямому перекладі — просто “помста”, а точніше — почуття мести, що він уважав своїм ворогом. Це не психологічна категорія. Почуття мести — це стан усякої людини, що сам себе не реалізовував і життєво не затвердилася (основна філософська пристрасть Ницше — не пошук істини, а пошук будь-що-будь реалізації людиною самого себе). Це блискуче продемонстровано Пастернаком в “Докторі Живаго”: Стрельников пішов у революцію, мстячи за зганьблену честь Лари, та й сама російська революція виявилася тільки помстою старому миру
Ще один страшний ворог Ницше — розум. Буржуазна ідея — зовсім не ідея індивідуалізму, як прийнято думати, не ідея волі, рівності й братерства. Це із запасу універсального людського словника й нічого специфічно буржуазного в ньому немає. А специфічно буржуазної, котра може стати класової (якщо під класовою ідеєю розуміти якийсь духовний обрій, усередині якого рухається зацікавлена свідомість класу, що реалізує свої корисливі інтереси), є ідея опікуваного, керованого й виховувати^ся человека, що. І оскільки розум, по думці Ницше, адресований до розсудливості банальності, то він і є знаряддя цього виховання й керування. Мир навколо нас різноманітний, а ми хочемо впхнути його в якийсь стандарт. Ну, звичайно, скаже Ницше, ви ж хочете керувати, а керувати можна тільки через стандарт, і розум вас обслуговує. Але в дійсності через розум ви зганяєте своє почуття мести, а самі ви — марні примари, що прагнуть привести мир до свого вигляду й подоби. У дійсності перед особою розуму вирішується все моє життя. Чи реалізуюся я, і сам головне — чи виконаю свою відповідальність? Мир існує лише в тій мері й доти, поки в ньому є хоча б одна свідома істота, що готова звалити на свої плечі відповідальність за те, щоб щось було у світі, будь те закон або людське почуття (я маю на увазі почуття як зразок). Якщо немає цієї ваги миру на плечах, мир порожній
Коли Ницше говорить про розум як про свого ворога, він має на увазі весь ряд уявних актів, у яких немає відповідальності, що припускає класичний погляд на особистісне самоствердження. І ми завжди знайдемо відповідальну особу, якій можна поставити наслідку доконаного акту. Із чим же зштовхнулися в Нюрнберге? А з тим, що поставити случившееся виявилося комусь. Хто вбивав? Не Эйхман же, він не вбивав особисто сам. Тисячі благопристойних людей були винтиками величезної раціонально влаштованої машини, багато хто з них були вченими. А коли прийшов час відповідати, судити було когось. І вся драма англоамериканской юриспруденції полягала в тому, що класичні юридичні поняття відповідальності, провини, покарання й осудності виявилися незастосовні до цих людей. А хто ж убивав? Безглуздо шукати “стрілочника”, що в есесівських командах безпосередньо займався розстрілами. Ясно адже, не він автор масових убивств. Працювала раціонально організована система. А носія розуму немає.
Так про що тоді говорити перед особою розуму? Ми адже не про те, які арифметичні або шахові завдання він може вирішити, запитуємо, ні, про те, чи б’ється в ньому пульс особистої відповідальності? Чи можемо ми локалізувати розум і пред’явити йому претензії, якщо щось трапилося. А трапилося адже! Платон багаторазово говорив, приписуючи цю фразу Сократові: найстрашніше, що може трапитися з людиною, — це якщо боги позбавлять його покарання. Ні особистості — хабара гладкі, запитувати не з кого. Панує дивовижне загальне зло, а це як би й не зло зовсім, тому що воно може існувати тільки “разом” з добром, а отут інфернальне бездоріжжя повного нерозрізнення добра й зла. Це не проблема знання, а визначення людиною себе — випадання із цього ланцюга насильства й вільного самовизначення, коли ти розумієш, що зло — не в системі, а в тобі. Ще Достоєвським було розкрито, що воля, що переходить у свавілля, веде до зла, зло — до злочину, злочин з усією внутрішньою неминучістю — до покарання. Покарання підстерігає людину в самій глибині його власної природи. Зло — не зовнішня сила! Ні з історії, ні із соціальної дійсності воно невиведено, цей початок внутрішнє, метафізичне. І зло знищується не зовнішнім законом, а совістю. І тоді я не можу примиритися з тим, що не я відповідальний, що я не вільна істота, а іграшка в чужих руках. Негідно складати із себе тягар відповідальності. І тоді зло — це знак того, що є ця внутрішня глибина й особистісна осудність що відбувається. Тільки особистість може творити зло й відповідати за нього в повній мері
Пізнання ми протиставляли життя, говорить Ницше, віддаючи її суду, перетворюючи в щось винне, помилкове. Думка повинна затверджувати життя, а в житті — волю. Думка повинна виганяти все негативне. Питання старої метафізики “Що є це?” Ницше фактично заміняє на “Хто є?”, тому що традиційне вопрошание за маскою об’єктивності однаково приховує того, хто вопрошает. “Що є це?” — завжди спосіб полагания змісту з якийсь (людської) точки зору. Завжди хтось хоче, оцінює, інтерпретує. Ницше не заперечує сутності речі, а ставить її в залежність від координації сили й волі. Сутність речі розкривається в силі, що нею володіє й у ній виражається. І відзвуки питання “Хто?” звучать у всіх речах: які сили, яка воля?