Джеральд Даррелл
По сталих канонах, передмова повинне присвячуватися аналізу літературних і інших достоїнств пропонованої читачеві книги. Однак стосовно до книги, що ви зараз тримаєте в руках, мені хотілося б відступити від цієї традиції. Справді, книга ця говорить сама за себе, у ній немає якихось темних місць, що бідують у спеціальному тлумаченні. Вона відкрита кожному, кому пощастить неї придбати. Інша справа — особистість автора, внутрішню сутність якого ми осягаємо тільки через його добуток. А особистість ця — Джеральд Даррелл, неабияка людина й письменник-натураліст, відомий, без перебільшення, у всім світі
Так вуж трапилося, що от уже більше чверті століття я виявився певною мірою пов’язаним з життям і роботою Джеральда Даррелла. Знайомство з ним відбулося в однобічному порядку, без прямої участі самого Даррелла, але воно виявилося настільки яскравим, що я пам’ятаю нашу першу «зустріч» так, начебто це було вчора: хтось із колег-аспірантів помахав переді мною тоненькою скромною книжечкою в паперовій обкладинці й сказав: «Глянь, занятная річ. Прізвище автора нічого мені не говорить, якийсь Даррелл, але написано здорово!» Називалася книга «Перевантажений ковчег» . У той же вечір, проходячи повз кіоск біля однієї зі станцій метро, я поцікавився, без особливої надії й, по правді говорячи, — бажання, немає чи в кіоску цієї книги. Вона була, і продавець витягся її з великої стопки. Як дивно це звучить сьогодні — нова книга Даррелла вільно продається у звичайному газетному кіоску! Удома я розкрив книжку — і пропав! Доти, поки не прочитав останню сторінку, не міг відірватися. Усе залучало в цій книзі: і зовсім особливий кут зору, під яким автор дивився на мир природи, і незвичайний, дивний стиль листа, і тонкий гумор, і своєрідна, довірча манера спілкування із читачем. Скажу без перебільшення: я був зачарований. Ішов 1958-й рік. Саме тоді почався тріумфальний вступ англійського письменника-натураліста Джеральда Даррелла в нашу літературу оприроде.
Незабаром були перекладені другі книга Даррелла, «Земля шерехів» , що я прочитав з неменшим захватом. Десь у підсвідомості миготіла думка про те, що непогано було б познайомитися з автором покороче, але шляхів до цього я не бачив
«Зближення» відбулося зненацька — мені запропонували написати передмова до нової книги Даррелла «Зоопарк у моєму багажі» . Це змусило мене ближче й уважніше ознайомитися з життям автора, з його діяльністю й літературною творчістю. Переді мною відкрилася воістину дивна людина, щедро й багатосторонньо обдарований від природи, незвичайно притягальний і симпатичний, неординарний у всіх відносинах, із власним, якимсь особливо теплим світовідчуванням. Любов до природи, до всіх її утворів невід’ємна від натури Даррелла, вона становить найважливішу сторону його життя, що визначає лінію його власної життєвої філософії. Чи треба дивуватися, що із часу роботи над цією передмовою я беззастережно підпав під чарівність Даррелла, став його вірним і постійним пропагандистом у нашій країні. Практично всі книги Даррелла, переведені й видані з тих пор у СРСР, виходили з моїми коментарями й передмовами. А книг вийшли багато: «Гончі Бафута» , «Під пологом п’яного лісу» , «Три квитки до едвенчер» , » Маєток-Звіринець» , «Шлях кенгуренка» , три автобіографічні повісті про дитинство Даррелла, «Піймайте мені колобуса» і багато хто інші. По суті, невідомими радянському читачеві залишилися всього кілька добутків Даррелла, і не тому, що там було щось «таке» , а через їх деяку художню й інформаційну блідість. Не поставимо це йому в докір — адже навіть у найвідоміших письменників бувають слабкі речі
Популярність Даррелла в нашій країні воістину незвичайна. Я б навіть сказав, що радянські читачі знають і цінують його набагато більше, ніж співвітчизники. Сьогодні купити переклад книги Даррелла не тільки в газетному кіоску, але й у книгарнях практично неможливо — і це незважаючи на досить значні тиражі й численні перевидання, незважаючи навіть на те, що Даррелла почали перекладати на мови народів СРСР. Більше того, за минулі десятиліття «мода» на нього не тільки не потьмяніла, але зросла й зміцнилася. Із всіх натуралістів, що пишуть про природу, Даррелл, безсумнівно, користується в нас найбільшою популярністю
Джерела такої популярності в його книгах. Саме вони створили, визначили, висвітили образ їхнього автора в поданні радянських читачів. Самого ж Даррелла ми, так сказати, особисто не знали. Тому легко зрозуміти той інтерес, що збудила у всіх шанувальниках Даррелла звістка про його можливий приїзд у Радянський Союз для участі в зйомках багатосерійного телефільму про природу СРСР і її охороні. Більше інших, мабуть, хвилювався я, очікуючи зустрічі з людиною, що стала мені дорогим і близьким за багато років роботи над його книгами. Адже доти ми обмінялися лише декількома досить офіційними листами. Якимось він виявиться насправді?
Переговори про зйомки телефільму затяглися майже на три роки, але, на щастя, завершилися успішно. Восени 1984 року Даррелл побував у Москві, але я був в експедиції, і ми разминулись. А навесні наступного року я й мої колеги-зоологи довідалися: Даррелл знову в Москві! Цього разу зустріч наша відбулася. Вона відбулася в холі готелю «Будапешт» . Я добре уявляв собі зовнішність Даррелла по декількох портретах, які були опубліковані в його книгах (порівняно молодий гарний чоловік з темною бородою й смутними очами) , але не врахував, що пролетіли роки, і роки непростого життя, тому виявився не зовсім готів до зустрічі. Проте, коли у дверях холу з’явився важкий чоловік із засмаглою обвітреною особою, на якому особливо контрастно виділялися зовсім біла борода й світло-блакитні, променисті очі, я відразу довідався його. У всій поставі що вошли відчувався спокій, відчуття власного достоїнства й навіть якась владність. Я помітив, як ока всіх, сидячих у холі, кинулися на Даррелла, як люди почали перешіптуватися й переглядати, безпомилково вгадуючи неординарність людини, що ввійшло. (Така ж шаноблива цікавість мені довелося спостерігати в Кенії стосовно Бернгардту Гржимеку, коли він з’являвся в громадських місцях.) Як не дивно, але Даррелл теж відразу «довідався» мене (імовірно, по описі Джона Хартли — свого незмінного помічника й героя багатьох книг, з якими я познайомився раніше. А може, існують якісь флюїди?) Ми дружески обійнялися, і з тої мінути між нами виникла теперішня особиста дружба. Разом ми побували в Астраханському заповіднику, у погоні за сагайдаками проїхали Калмикію, багато гуляли по Москві й говорили, говорили, говорили… Нам було про що говорити. І тепер без удаваної скромності й з повною відповідальністю я можу затверджувати, що знаю Даррелла краще, ніж хто-небудь іншої в нашій країні
Програма перебування Даррелла і його Чи дружини в Радянському Союзі була не тільки насиченої, але й стомлюючої. Крім відвідування ряду важкодоступних заповідників (Дарвинского, Баргузинского, Таймирського й багатьох інших) , де велися зйомки телефільму, крім огляду різних архітектурних і історичних пам’ятників у Москві, Самарканді, Бухарі, Рязані й інших містах, крім уважного знайомства з Московським зоопарком і Пташиним ринком Дарреллу довелося брати участь у незліченних офіційних і неофіційних зустрічах з радянськими читачами — аматорами його книг. Для кожного в нього перебувало тепле слово, кожному він залишив автограф на книзі (іноді супроводжуваний жартівливим малюнком) , так що до кінця поїздки від нескінченних написів, по вираженню самого Даррелла, права рука в нього стала значно сильніше лівої. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що він залишив автографи не менш чим на тисячі книг!
Організація поїздки Даррелла по нашій країні заслуговує всіляких похвал. У кожному з відвідуваних їм заповідників його з нетерпінням чекали. Самі рідкі звірі й птахи, найкрасивіші куточки природи — все це демонструвалося співробітниками заповідників з любов’ю й гордістю, з бажанням якнайбільше розповісти довгоочікуваному гостеві про природу нашої країни. І Даррелл зрозумів і по достоїнству оцінив це прагнення — у своєї недавно вийшла, чудово ілюстрованій книзі «Даррелл у Росії» він із захватом озивається й про саму природу Радянського Союзу, і про людей, які зайняті її вивченням і охороною. Та й в інших виступах у пресі й по радіо він неодноразово вертався до професійного й об’єктивного аналізу стану охорони природи в СРСР, особливо виділяючи як досягнення створення мережі розплідників по розведенню рідких і зникаючих видів і, зрозуміло, розвинену й науково обґрунтовану систему охоронюваних територій
Але далася Дарреллу ця подорож нелегко. Тисячі й тисячі кілометрів у літаку, на автомобілі, вертольоті, катері, моторних човнах, а іноді й верхи, у жару й у холод, часто в непроглядному пилу степових і пустельних доріг. А Джеральду Дарреллу зараз за шістдесят, і здоров’ям особливим він аж ніяк похвастатися не може — хвороба бруньок усе наполегливіше дає про себе знати. І все-таки він ні на мінуту не втрачав жвавого інтересу до навколишнього, почуття гумору не залишало його ні при яких ситуаціях. Якось після болісного переїзду з Астрахані в саму серцевину степів Калмикії, коли на особах всіх учасників лежав сантиметровий шар найтоншого пилу, на питання про самопочуття Даррелл слабким голосом відповів: «Живий ще. Поки живий!» . И відразу прийшов у захват від білої парадної юрти, що поставили для нього серед безлюдного степу
Я настільки докладно зупиняюся на спільній подорожі з Дарреллом і згадую дні й годинники спілкування з ним тому, що це дало мені рідку можливість перевірити ті подання про нього, які зложилися в радянського читача (не без моєї участі як автора передмов) на підставі його книг. І треба сказати, оцінка наша виявилася в цілому правильної, хоча деякі акценти, мабуть, довелося змістити. Єдине, що необхідно повністю виключити, це подання про Даррелле як про вченого-зоолога. Він не зоолог у строгому розумінні цього слова й взагалі не вчений, а просто чудовий значок і аматор тварин. Ні схильності до систематичного вивчення їх, ні відповідного утворення в Даррелла ні, так, може, це й до кращого. Науковий професіоналізм, як правило, убиває безпосередність сприйняття. А от те, що він щиро любить тварин, любить природу, хворіє за її майбутнє, — це виявилося доконаною правдою. У щирості його захватів побачивши череди овцебиков на Таймирі, колоній бакланів і чапель у дельті Волги, токующего глухаря в Дарвинском заповіднику або стерхов в Окском розпліднику рідких журавлів сумніватися не доводиться — вони непідроблені. Повна довіра викликає і його висока оцінка мер по охороні природи в СРСР, і це зрозуміло — Дарреллу показали самі виграшні з них, залишивши поза полем зору всі конфліктні ситуації. Але саме головне, що підтвердило недовге спілкування з Дарреллом, це його особисті якості. Він дійсно виявився чудовим, воістину неабиякою людиною, м’яким, добрим, доброзичливим і в якімсь змісті захопленим, яким і рисувався в нашій уяві. Буквально в кожного, хто з ним розмовляв або просто задавав йому питання, залишалося почуття зіткнення із другом, що розуміє самі інтимні рухи душі, що чуйно відповідає на них. Це щасливий і вкрай рідкий дарунок
Джеральд Даррелл багато чого робить для пропаганди охорони природи в усьому світі. Розуміючи, що основа охорони тварин — це знання й любов, породжувана знанням, Даррелл у співавторстві зі своєю дружиною, Чи Даррелл, випустив книгу » Натураліст-Аматор» , свого роду енциклопедію для починаючого натураліста, продумано складену й превосходно ілюстровану (жаль, що в нас немає таких книг!) .
Особлива увага Даррелл приділяє телебаченню. Спочатку це були лекції, що супроводжувалися показом найцікавіших тварин. Потім пішов повнометражний, але ще у відомій мері аматорський телефільм про зоопарк у Джерсі, де Даррелл виступав у ролі ведучого. Успішний дебют послужив причиною запрошення Даррелла брати участь у зйомках уже професійного 13-серійного телефільму про природу й тварин різних куточків нашої планети. Історія створення цього телефільму лягла в основу книги «Натураліст на мушці» . У такий спосіб були вбиті як би два зайці. Зйомки фільму завжди сполучені з досить обтяжними обов’язками, і Дарреллу разом з його вірною супутницею. Чи, довелося в короткий термін побувати в ряді сильно вилучених друг від друга місць — на півночі Європи, на Шетландских островах, і на півдні її, у Камарге, в Африці й Північній Америці. Такий розкид «місць дії» не міг не позначитися на цілісності сприйняття, і книга «Натураліст на мушці» , на відміну від телефільму, вийшла, на мій погляд, трохи більше поверхнева, ніж інші вже відомі нам добутку Даррелла. Комічністю ситуацій автор нерідко намагається компенсувати глибину й духовність спілкування із тваринами, що так характерно для його більше ранніх книг. Однак замальовки природи як і раніше блищать дивною точністю, виразністю й умінням виділити головне. Написана, очевидно, не без комерційних мотивів, книга, проте, у художньому плані не випадає із загального ряду робіт Даррелла й нічим не видає ні його віку, ні відомої життєвої утоми, навіть при описі побачення з місцями його дитинства на острові Корфу. А головне — вона, як і раніше, славить красу й неминущу цінність природи, кличе людей до її охорони. Читач відчує це сам. Багатосерійна телепередача «Даррелл у Росії» , присвячена природі нашої країни, — теж насамперед внесок у спільну справу збереження природи нашої планети. Мільйони радянських телеглядачів могли недавно в цьому переконатися. Але мені бачиться тут і щось більше: робота над цією телепередачею служить зміцненню контакту й взаєморозуміння між народами, а в остаточному підсумку — справі зміцнення миру на Землі. Це в дусі Даррелла.