Епітафія красі, що вислизає (по оповіданню «Легкий подих») У квітневий день я від людей пішла, Пішла навік покірно й безмовно — І все-таки була я в житті не дарма: Я для любові не вмерла И. А. Бунін Перлиною творчої спадщини чудового російського письменника, лауреата Нобелівської премії И. А. Буніна заслужено вважається оповідання «Легкий подих». У ньому так лаконічно і яскраво відбитий образ головної героїні, так тремтливо передане почуття прекрасного, незважаючи на трагічну її долю. Усе в оповіданні побудовано на виразних контрастах, без яких неможливо зрозуміти авторські висновки Уже з перших рядків оповідання складається двоїсте відчуття: смутного, пустельного цвинтаря, сірого квітневого дня, голих дерев, холодного вітру, що «дзенькає й дзенькає порцеляновим вінком у підніжжя хреста», «міцного, важкого, гладкого», а на ньому «фотографічний портрет гімназистки з радісними, разюче живими очами». Смерть і життя, сум і радість і є символ долі Оли Мещерской. У вірші И.
А. Буніна «Епітафія» живе такий же сумний і світлий настрій, як і в оповіданні: Тут, у тиші цвинтарної алеї, Де тільки вітер віє в півсні, Все говорить про щастя й весну. Сонет любові на старому мавзолеї Звучить безсмертним смутком про мене, А небеса синіють уздовж алеї Важко, що погодяться між собою враження, конкретизуються далі — від оповідання про безхмарне дитинство Оли, отроцтві — до трагічних подій останнього прожитого року. «Непомітно усталилася її гімназична слава, і вже пішли толки, що вона ветрена…
» Рисується «рожевий вечір на ковзанці» у міському саду, коли Оля «здавалася самої безтурботної, самої щасливої», але відразу застереження: «останню свою зиму Мещерская зовсім збожеволіли від веселощів». Автор підкреслює розрив між гаданим, зовнішнім і внутрішнім станом героїні: напівдитячий стан бігає на переменке гімназистки і її визнання в тім, що вона вже жінка. Спокійна, навіть весела бесіда в строгому кабінеті начальниці гімназії, а безпосередньо за тим — коротке повідомлення: «А через місяць козачий офіцер, некрасивий і плебейський вид, що не мав нічого загального з тим навкруги, до якого належала Оля Мещерская, застрелив її на платформі…» Наша увага наполегливо направляється до якихось таємних пружин Олиной життя. Для цього автор затягує пояснення причин її загибелі, як би породженою самою логікою поводження дівчини.
А потім відкривається нова, ще більш несподівана таємниця — її зв’язок з 56-літнім Малютіним. З іншого боку, складна композиція — від факту смерті до дитинства героїні, потім до недавнього минулого й до його джерел, після чого до ще більш раннього, чистого, мрійливого часу — дозволяє зберегти дивний подих краси, безсмертно сяючим чистим світлом ока Бунін виразно передав дивну логіку поводження Оли. Крутіння по життю: на балах, на ковзанці, вихровий біг по гімназії, стрімкість змін, несподівані вчинки. Незвичайність Олиной реакції: «вона зовсім збожеволіла», — говорять про неї; «я зовсім збожеволіла», — говорить вона. Стримано характеризується оточення Оли. Ланцюжок надзвичайно байдужих до неї осіб замикається останньою ланкою — і «класною дамою». Картину духовної вбогості Олиного оточення Бунін малює майстерно, переконливо. Думка про те, що в одноманітному, бездушному світі чисті пориви приречені, вносить трагічну інтонацію-в оповідання У фіналі твору Оля розповідає своїй подрузі, що в одній папиной книзі прочитала, яка краса повинна бути в жінки.
«…Там, розумієш, стільки наговорено, що всього не упомнишь… але головне, чи знаєш що? Легкий подих! Але ж воно в мене є…» Оля дійсно мала легеню, природним подихом — спрагою якоїсь особливої, неповторної долі, гідної тільки вибраних.
І зовсім не випадково про цій її заповітну мрію сказано під кінець. Олино внутрішнє горіння непідроблено й могло б викликати велике почуття. Якби не бездумне пурхання по життю, не примітивне подання про щастя, не вульгарне оточення. Автор розкриває нам не тільки красу дівчини, зрозуміло, не її досвід, а лише ці не розвинені прекрасні можливості. Вони, на думку автора, не можуть зникнути, як ніколи не зникає тяга до прекрасного, на щастя, ксовершенству. Краса й смерть, любов і розлука — вічні теми, що одержали настільки зворушливе й прояснене втілення у творчості И. А. Буніна, хвилюють нас і сьогодні: І до мене долітає Світло посмішки твоєї. Не плита, не распятье Переді мною дотепер — Інститутське плаття І сяючий погляд.