Марина Іванівна Цветаева народилася в Москві 26 вересня 1892 року. Якщо вплив батька, Івана Володимировича, університетського професора й творця одного із кращих московських музеїв (нині Музей образотворчих мистецтв), до пори до часу залишалося схованим, прихованим, то мати, Марія Олександрівна, жагуче й бурхливо займалася вихованням дітей до самої своєї ранньої смерті. «Після такої матері мені залишилося тільки одне: стати поетом», — згадувала дочку. Характер у Марини Цветаевой був важкий, нерівний, нестійкий. Жила вона складно, не знала й не шукала ні спокою, ні благоденства, завжди була в повній невпорядкованості, щиро затверджувала, що «почуття власності» у неї «обмежується дітьми й зошитами». Дитинство, юність і молодість Марини Іванівни пройшли в Москві й у тихої підмосковної Тарусе, почасти за кордоном. Училася вона багато, але, з родинних обставин, досить безсистемно. Вірші Цветаева початку писати із шести років (не тільки по-російському, але й по-французькому, по-німецькому).
В 1910 році вона випускає досить об’ємний збір никнув «Вечірній альбом». Його помітили й схвалили впливові й вимогливі критики, поети В. Брюсов, Н. Гумилев, М. Волошин. Вірші юної Цветаевой були ще дуже незрілі, але підкуповували своєю талановитістю, своєрідністю й безпосередністю. І в першу чергу — невтримна й жагуча «Молитва», написана поетесою в день 17-летия, 26 вересня 1909 року: Христос і Бог!
Я спрагу чуда Тепер, зараз, на початку дня! ПРО, дай мені вмерти, покуда Все життя як книга для мене Ти мудрий, ти не скажеш строго: *Терпи, ще не кінчений строк». Ти сам мені подав — занадто багато! Я спрагу відразу — всіх доріг! Люблю й хрест, і шовк, і каски, Моя душа митей слід… Ти дав мені дитинство — краще казки И дай мені смерть — у сімнадцять років! Слідом за «Вечірнім альбомом» з’явилося ще два віршованих збірники Цветаевой: «Чарівний ліхтар» (1912 рік) і «Із двох книг» (1913 рік) — обоє під маркою видавництва « Оле-Лукойе», домашнього підприємства Сергія ефрона, друга юності Цветаевой, за який в 1912 році вона вийде заміж.
У цей час Цветаева — «чудов і переможна» — жила вже дуже напруженим щиросердечним життям, добре знала собі ціну як поетові. «У своїх віршах я впевнена непоколебимо», — записала вона в щоденнику в 1914 році.
Життєлюбство поетеси втілювалося, насамперед, у любові до Росії й до російського мовлення. Цветаева дуже любила місто, у якому народилася; Москві вона присвятила багато віршів: Над містом, відкинутим Петром, Перекотився дзвоновий грім Гримучий перекинувся прибій Над жінкою, відкинутої тобою Паную Петру й вам, про цар, хвала! Але вище вас, царі: дзвона Поки вони гримлять із синявого Незаперечна першість Москви -І цілих сорок сороков церков Сміються над гординею царів! Пізніше в поезії Цветаевой з’явиться герой, що пройде крізь роки її творчості, змінюючись у другорядному й залишаючись незмінним у головному: у своїй слабості, ніжності, зибкости в почуттях.
Лірична героїня наділяється рисами крсткой богомольної жінки: «Піду й устану в церкві й помолюсь догідникам про лебедя молоденькому». У перші дні 1917 року у Цветаевой з’являються вірші, у яких чуються переспіви старих мотивів, говориться про останню годину нерозкаяними, стомленими страстями ліричної героїні Багато хто зі своїх віршів Цветаева присвячує поетам-сучасникам: Ахматовій, Блоку, Маяковському, ефрону. У співучому граді миємо купола горять, И Спасу світлого славить сліпий бродячий…
И я дарую тобі свій дзвоновий град, Ахматова! — і серце своє впридачу. Марина Цветаева пише не тільки вірші, але й прозу. Проза Цветаевой тісно пов’язана з її поезією.
У ній, як і у віршах, важливий був не тільки зміст, але й звучання, ритміка, гармонія частин. Проза Цветаевой створює враження великої масштабності, вагомості, значущості. Дріб’язку як такі у Цветаевой просто перестають існувати; люди, події, факти завжди об’ємні Жовтневу революцію Марина Цветаева не прийняла й не зрозуміла.
Здавалося б, саме вона з бунтарською натурою свого людського й поетичного характеру могла знайти в революції джерело творчої наснаги. Нехай вона не зуміла б зрозуміти правильно революцію, її мети й завдання, але вона повинна була відчути її як могутню й безмежну стихію. У літературному світі Цветаева як і раніше трималася особняком. У травні 1922 року зі своєю дочкою вона їде за границю У перші роки еміграції Цветаева бере активну участь у російському культурному житті. Але рік у рік по різних причинах виявляється все в більшій ізоляції. Новаторство її поезії не одержало належної оцінки емігрантської критики.
Більш охоче видавці брали її прозу. Цветаева публікує невеликі оповідання (як на російському, так і французькою мовою), спогаду про поетів-сучасниках (Волошині, Брюсові, Бальмонте, Кузмине, Маяковському, Пастернаку), літературно-критичні статті. Рішуче відмовившись від своїх колишніх ілюзій, вона нічого вже не оплакувала й не віддавалася ніяким умилительним спогадам про те, що пішло в минуле.
У її творчості міцніють сатиричні ноти. У той же час у Цветаевой усе більше росте й зміцнює жвавий інтерес до того, що відбувається на покинутій батьківщині Із часом поняття «батьківщина» для неї наповнюється новим змістом. Поетеса починає розуміти розмах російської революції («лавина з лавин»), вона починає чуйно прислухатися до «нового звучання повітря». Туга за Росією проявляється в таких ліричних віршах, як «Світанок на рейках», «Скіпа», «Російського жита від мене уклін… », «ПРО, непіддатлива мова!…», сплітається з думою про нову батьківщину, що вона ще не бачила й не знає, — про Радянський Союз, про його життя, культуру й поезію ДО 30-м років Марина Цветаева зовсім ясно усвідомила рубіж, що відокремив її від білої еміграції.
Тут для розуміння позиції Цветаевой важливе значення має цикл віршів до сина. У них вона говорить про Радянський Союз як про новий світ нових людей, як про країну зовсім особливого складу й особою долі, що нестримно рветься вперед- у майбутнє й у саму світобудову — «на Марса». Ні до міста й ні до села Їдь, мій син, у свою країну, У край — всім краям навпаки! Куди назад іти — уперед Іти, — особливо — тобі, Русі не видивавшее Дитя моє… Моє? Її — Дитя! Те саме билье, Яким поростає минуле Землицу, стершуюся в пил, Ужель дитині в колиску Нести в жменях, що трясуться: «Русь — цей порох, шануй- цей порох!
» Від невипробуваних втрат — Іди — куди ока дивляться! Нас батьківщина не покличе! Їдь, мій син, додому — уперед — У свій край, у своє століття, у свою годину, — від нас У Росію — вас, у Росію — мас, У нашу — країну! у сейчac — країну! Ви на Марса — країну! у без нас — країну! Русь для Цветаевой — надбання предків, Росія — не більш як сумний спогад «батьків», які втратили батьківщину й у яких немає надії знайти її знову, а «дітям» залишається один шлях — додому, на єдину батьківщину, у СРСР.
Настільки ж твердо Цветаева дивилася й на своє майбутнє. Особиста драма поетеси переплелася із трагедією століття.
Вона побачила звіриний оскал фашизму й встигла проклясти його. Останнє, що Цветаева написала в еміграції, — цикл гнівних антифашистських віршів про розтоптану Чехословаччину, що вона ніжно й віддано любила.
Це воістину «плач гніву й любові», Цветаева втрачала вже надію — рятівну віру в життя. В 1939 році Цветаева вертається на батьківщину. Важко їй далися ці 17 років на чужині. Вона мріяла повернутися в Росію «бажаним і жданним гостем». Але так не вийшло. Чоловік і дочка піддалися необґрунтованим репресіям. Цветаева оселилася в Москві, готовила збірник віршів.
Але отут гримнула війна. Мінливості евакуації закинули Цветаеву спочатку в Чистополь, а потім у Єлабугу. Отут-Те її й наздогнало самітність, про яке вона з таким глибоким почуттям сказала у своїх віршах Змучена, що втратила віру, 31 серпня 1941 року Марина Іванівна Цветаева покінчило життя самогубством. Могила її загубилася.
Довго довелося очікувати й виконання її юнацького пророцтва, що її віршам, «як дорогоцінним винам, настане своя черга». Марину Цветаеву-Поета не поплутаєш ні з ким іншим. Її вірші можна безпомилково довідатися — по особливому розспіві, неповторним ритмам, по загальній інтонації. «Цветаева — зірка першої величини. Блюзнірство блюзнірств — ставитися до зірки як до джерела світла, енергії або джерелу корисних копалин. Зірки — це всколихающая духовний мир людини тривога, імпульс і очищення роздумів про нескінченність…» — так відгукнувся про творчість М.
Цветаевой поет Латвії О. Вици-Етис. Мені здається, що час побачив Марину Цветаеву, визнало її потрібної й покликало. Вона прийшла впевнено, її покликав її годину, її теперішня година