Етичний аспект творчості Н. С. Лєскова
В оповіданні "Тупейний художник" не випадково зіставляються два незвичайних художники, і розвиток сюжету випереджається міркуваннями оповідача про саме поняття "художник". "У нас багато хто думають, що "художники" — це тільки живописці так скульптори, і те такі, які визнані гідними цього звання академиею, а інших не хочуть і почитати за художників… В інших людей не так…" — із цього полемічного заходу починається перша головкому оповідання. І далі оповідач приводить кілька прикладів, які ілюструють, як саме розуміють це слово "інші".
Росіянин "тупейний художник" Аркадій, удивляючись у живу, неповторна особа, знаходить у ньому щораз "нова уява". Надаючи шляхетність і важливість звіроподібному графові-кріпосникові, Аркадій не бреше своїм мистецтвом, а як би вивільняє той схований добрий початок, що таїться в будь-якій людині, навіть найнікчемнішому й самому жорстокому. Вища обдарованість, по Лєскову, саме в чистоті морального почуття, вчеловечности.
Варто уважно перечитати оповідання, щоб переконатися, як многоступенчата оповідальна манера в "Тупейном художникові", як складно переплітаються в ній різні часи. Події, які представляють сюжетну основу оповідання, відтворюються сімдесятирічною бабою, а відбулися вони в її далекій тепер молодості. У свою чергу, оповідач уже зрілою людиною ділиться із читачами власними спогадами дитячого років. Колишня кріпосна акторка була його нянькою. Так в "Тупейном художникові" виникає жива єдність часів. Що народжуються в цьому спілкуванні взаєморозуміння й співчуття між нянькою й хлопчиком зміцнюють зв’язок людей, не дають розпастися ланцюга поколінь. Минуле органічно присутнє в лесковских героях і виявляє свою невичерпну значимість для сьогодення
Слова з похоронної пісні, наведені в епіграфі: "Душі їх у благі встановляться", — означають в автора ненапрасность добра, що відбувається людиною. Усе, що в житті трапляється, у ній же не пропадає. Аркадій, захищаючи свою любов, захистив добрі, світлі, істинно людські початки життя. Усе, що відбулося з ним і з Любою, не хоча, якщо їхня історія зробила такий величезний моральний вплив хоча б на однієї людини — оповідача. Викликані в пам’яті перипетії чужої долі відкривають прості, але мудрі істини вже дорослій людині, беручи участь у його духовному розвитку. Почуття жалю, до якого призивала стара нянька ("…ніколи не видавай простих люді тому що простих людей адже треба берегти, прості люди всі страдатели…"), що ввійшло в душу дитини, на все життя озброює людини жагучим прагненням до діяльного добра й краси
Етичний аспект, не скасовуючи соціального викриття, висувається на перший план і в оповіданні "Звір". В іншій ситуації знову відбувається випробування людини на людяність. Події побачені як би подвійним зором: враження п’ятирічної дитини, що сприймає мир сугубо емоційно, передаються вже зрілою людиною як його дитячі спогади
У світі дорослі поняття "звір" і "людина" далеко розведені. У дитячому сприйнятті ведмідь Сганарель і кріпак Ферапонт зрівнюються почуттям любові й жалю до них обом: "Нам було жаль Сганареля, жаль і Ферапонта, і ми навіть не могли собі вирішити, кого з них двох ми більше жалуємо". Але людина й звір у лесковском оповіданні зрівнюються й художньо. У ньому постійно звучить мотив подоби ведмедя й кріпака, змальованих майже тими самими словами: красень Ферапонт — "середнього росту, дуже спритний, сильний і сміливий", Сганарель був "більшим, розпачливим ведмедем, незвичайної сили, краси й спритності". Це подібність ще більше збільшує несвідоме спадкування ведмедя людині: Сганарель умів ходити на двох пастці, бити в барабан, марширувати з більшим ціпком, тягати мішки з борошном на млин, надягати мужицький капелюх
Раціональна логіка нібито виправдує знищення ведмедя, у якому пробудилися звірині інстинкти. Але проти її повстає нелогічне людське почуття, почуття жалю до іншої живої істоти. І безпосередній щиросердечний рух дитини в Лєскова безошибочнее раціональної логіки, що виявляє свою внутрішню суперечливість. Звір засуджується на страту, і його присуджують до смерті за законом, придуманому людьми для людей. Відданість звіра людям змушує оцінити цей вирок як людське зрадництво
Ферапонт все-таки рятує звіра, але суть оповідання в тім, що, позбавивши від неминучої загибелі ведмедя, він тим самим рятує й людини, розпущеного безмежною владою кріпосника. Деспотизм, розумі_ суб’єктивно як непохитна твердість духу, що мужня сила й, уступає м’якосердю, що раніше розцінювалося як непрощенна слабість
Людський талант, у чому б він не проявлявся, завжди вносить у життя світлий, життєстверджуючий початок, тому що необхідно зв’язано, по Лєскову, з духовною красою й теплотою людського серця