У роки Великої Вітчизняної війни письменник як артилерист пройшов довгий шлях від Сталінграда до Чехословаччини. Серед книг Юрія Бондарева про війну «Гарячий сніг» займає особливе місце, відкриваючи нові підходи до рішення моральних і психологічних завдань, поставлених ще в його перших повістях «Батальйони просять вогню» і «Останні залпи». Ці три книги про війну — цілісний і мир, що розвивається, що досяг в «Гарячому снігу» найбільшої повноти й образної сили Події роману «Гарячий сніг» розвертаються під Сталінградом, південніше блокованої радянськими військами 6-й армії генерала Паулюса, у холодному грудні 1942 року, коли одна з наших армій стримувала в приволзькому степу удар танкових дивізій фельдмаршала Манштейна, що прагнув пробити коридор до армії Паулюса й вивести неї з оточення. Отуспеха або неуспіху цієї операції в значній мірі залежали результат битви на Волзі й, може бути строки закінчення самої війни. Час дії роману обмежено всього декількома днями, протягом яких герої Юрія Бондарева самовіддано обороняють від німецьких танків малюсінький п’ятачок землі В «Гарячому снігу» час стислий навіть щільніше, ніж у повісті «Батальйони просять вогню».
«Гарячий сніг» — це недовгий марш армії, що вивантажилася з ешелонів, генерала Бессонова й бій, що так багато вирішив у долі країни; це захололі морозні зорі, два дні й дві нескінченні грудневі ночі. Без ліричних відступів, начебто в автора від постійної напруги перехоплене подих, роман «Гарячий сніг» відрізняється прямотою, безпосереднім зв’язком сюжету зі справжніми подіями Великої Вітчизняної війни, з одним з її вирішальних момен тов. Життя й смерть героїв роману, самі їхні долі висвітлюються тривожним світлом справжньої історії, у результаті чого все знаходить вагомість, значущість У романі батарея Дроздовского чи поглинає не всю читацьку увагу, дія зосереджена по перевазі навколо невеликого числа персонажів. Ковалів, Уханов, Рубін і їхні товариші — частка великої армії, вони — народ, народ у тій мері, у який типізована особистість героя виражає духовні, моральні риси народу В «Гарячому снігу» образ народу, що встав на війну, виникає перед нами в ще небувалій до того в Юрія Бондарева повноті вираження, у багатстві й розмаїтості характерів, а разом з тим і в цілісності. Цей образ не вичерпується ні фігурами молодих лейтенантів — командирів артилерійських, взводів; ні колоритними фігурами тих, кого традиційно прийнято вважати особами з народу,- начебто б небагато боягузливого Чибисова, спокійного й досвідченого навідника Євстигнєєва, прямолінійного й грубого їздового Рубіна; ні старшими офіцерами, такими як командир дивізії полковник Деев або командуючий армією генерал Бессонов. Тільки всі разом, при всій різниці чинів і звань, вони становлять образ народу, що бореться. Сила й новизна роману полягає в тім, що єдність це досягнуто як би саме собою, відбито без особливих зусиль автора — живою, що рухається життям Загибель героїв напередодні перемоги, злочинна неминучість смерті містять у себе високу трагедійність і викликають протест проти жорстокості війни і її сил, що розв’язали.
Умирають герої «Гарячого снігу» — санінструктор батареї Зоя Елагина, соромливий їздовий Сергуненков, член Військової ради Веснин, гинуть Касимов і багато хто інші… І у всіх цих смертях винувата війна. Нехай у загибелі Сергуненкова винне й бездушшя лейтенанта Дроздовского, нехай і провина за смерть Зої лягає почасти на нього, але, як ні велика провина Дроздовского, вони насамперед жертви війни У романі виражене розуміння смерті як порушення вищої справедливості й гармонії. Згадаємо, як дивиться Кузнєцов на вбитого Касимова: «Зараз під головою Касимова лежав снарядний ящик, і юнацька, безвуса особа його, недавно живе, смагляве, що стала мертвотно-білою, стоншеною моторошною красою смерті, здивовано дивилося волого-вишневими напіввідчиненими очами на свої груди, на розірвану в жмути, висічену тілогрійку, точно й після смерті не осяг, як же це вбило його й чому він так і не зміг устати до прицілу». Ще гостріше відчуває Кузнєцов необоротність втрати їздового Сергуненкова.
Адже тут розкритий сам механізм його загибелі Кузнєцов виявився неспроможним свідком того, як Дроздів-Ский послав на вірну смерть Сергуненкова, і він, Кузнєцов, уже знає, що назавжди прокляне себе за те, що бачив, був присутній, а змінити нічого не зумів Напевно, саме загадкове з миру людських відносин у романі — це виникаюча між Кузнєцовим і Зоєю любов. Війна, її жорстокість і кров, її строки, що перекидають звичні подання про час,- саме вона сприяла настільки стрімкому розвитку цієї любові.
Адже це почуття складалося в ті короткі годинники маршу й бою, коли немає часу для міркувань і аналізу своїх почуттів. І починається все це з тихих, незрозумілих ревнощів Кузнєцова до відносин між Зоєю й Дроздовским. А незабаром — так мало часу проходить — Кузнєцов уже гірко оплакує загиблу Зою, і саме із цих рядків узята назва роману: коли Кузнєцов витирала мокре від сліз особа, «сніг на рукаві ватника був гарячим від його сліз». Один з найважливіших конфліктів у романі — конфлікт між Кузнєцовим і Дроздовским. Цьому конфлікту віддано чимало місця, він оголюється дуже різко й легко простежується від початку до кінця. Спочатку між героями напруженість, що йде ще в передісторію роману; несогласуемость характерів, манер, темпераментів, навіть стилю мовлення: м’якому, роздумливому Кузнєцову, здається, важко виносити уривчасте, командне мовлення Дроздовского.
Довгі годинники бою, безглузда загибель Сергуненкова, смертельне поранення Зої, у якому почасти винний Дроздовский,- все це утворить пропасти між двома молодими офіцерами, моральну несумісність їх существований. Найбільшої висоти етична, філософська думка роману, а також його емоційна напруженість досягає у фіналі, коли Бессонов по-отечески тепло нагороджує солдат, всі його теплі почуття з ними, із цими трудівниками війни. Відбувається зближення Бессонова й Кузнєцова. Ця близькість виявляється більше піднесеною: це близькість думки, духу, поглядів на життя. Розділені нерозмірністю обов’язків, лейтенант Кузнєцов і командуючий армією генерал Бессонов рухаються до однієї мети — не тільки військової, але й духовної. Нічого не підозрюючи про думки один одного, вони думають про одне й те саме й в одному напрямку шукають істину.
Обоє вони вимогливо запитують себе про мету життя й про відповідність їй своїх учинків і устремлінь. Їх розділяє вік і ріднить, як батька із сином, а те і як брата із братом, любов до Батьківщини й приналежність до народу й людства у вищому змісті цих слів