Франц Кафка: Як будувалася Китайська стіна — Частина 1

Мистецтво Кафки — мистецтво пророче. Разюче точно зображені чудності, якими так наповнена втілена в цьому мистецтві життя, читач повинен розуміти не більше як знаки, прикмети й симптоми зсувів і зрушень, настання яких у всіх життєвих взаємозв’язках письменник почуває, не вміючи, однак, у цей невідомий і новий порядок речей себе «вставити».

Так що йому нічого не залишається, крім як зі здивуванням, до якого, втім, домішується й панічний жах, відгукуватися на ті майже незрозумілі перекручування буття, якими заявляє про себе прийдешнє торжество нових законів. Кафка настільки цим почуттям повний, що взагалі неможливо помислить собі жоден процес, що у його описі — а в цьому випадку це всього-на-всього процес юридичного розслідування — не піддався б перекручуванням. Іншими словами, усе, що він описує, покликано «давати показання» аж ніяк не про себе, а про щось іншому. Зосередженість Кафки на цьому своєму головному і єдиному предметі, на перекручуванні буття, може викликати в читача враження манії, настирливої ідеї. Але по суті й це враження, так само як і безутішній серйозності, розпач у погляді самого письменника є всього лише наслідок того, що Кафка із властиво художньою прозою порвав. Можливо, проза його нічого й не доводить; але в кожному разі самий лад, сама фактура її такі, що вони в будь-який час можуть бути поставлені в доказовий контекст. Має сенс нагадати тут про форму агади — так в іудеїв називаються історії й анекдоти, складені рабинами, покликані служити роз’ясненню й підкріпленню навчання, галахи. Так само, як тексти агади в талмуді, так і ці книги суть оповідання в дусі агади, що раз у раз зупиняється, гається, розпинається в багатослівних описах, перебуваючи в постійній надії, але й у страху, що воно от-от зштовхнеться віч-на-віч із правилом і порядком навчання, з буквою й духом галахи.

Так, саме зволікання й становить справжній зміст тої дивної, іноді просто разючої оповідальної скрупульозності, у якій, як уважає Макс Брід, відбилися прагнення Кафки до досконалості і його завзятість у пошуках щирого шляху. «До всіх серйозних речей на світі, — пише Брід, — застосовно те, що говорить про загадкові листи влади дівчина в романі «Замок»: „размишления, до яких вони спонукують, воістину нескінченні“»3. Насправді ж у нескінченності цієї в Кафки виявлений острах кінця. Простіше говорячи, його оповідальна скрупульозність має зовсім інший зміст, чим просто подробиця того або іншого романного епізоду. Романи самодостатні. Книги Кафки такими не є ніколи, це історії, чреваті мораллю, що вони довго виношують, але на світло не зроблять ніколи. Якщо вже на те пішло, він як письменник і вчився зовсім не у великих романістів, а в набагато більше скромних авторів, в оповідачів. Мораліст Хебель4 і майже незбагненний розуму швейцарець Роберт Вальзер завжди були серед його улюблених авторів. Ми почали з того, наскільки сумнівну цю справу — підганяти творчість Кафки під релігійно-філософські конструкції, у підсумку чого замкова гора перетворюється в обитель милості й благодаті. А от те, що книги ці залишилися незавершеними, це і є, мабуть, торжество благодаті в цих фрагментах. Що закон як такий так жодного разу й не бере слова — саме в цьому, але ні в чому іншому, і є милостива полегкість фрагмента

Хто усе ще сумнівається в цій істині, нехай затвердиться в ній, прочитавши про те, що сам автор у дружній бесіді повідомляв Максу Броду про плановану кінцівку «Замка». Після довгих і безправних митарств у тім самому селі, повністю знесилений своєю марною боротьбою, К. лежить на смертному одрі. І отут, нарешті, з’являється вісник із замка й приносить довгоочікувану, вирішальну звістку: хоча заявник і не має ніякого законного права на проживання в селі, йому, з огляду на відомі побічні обставини, дозволяется тут жити й працювати. Отут-Те саме заявник і вмирає. Ви, звичайно, відчули, що оповідання цей тої ж властивості, що й легенда, з якого я почав. Макс Брід, до речі, повідомив, що Кафка, живописуя це село в підніжжя замкової гори, мав на увазі цілком конкретне місце — селище Цурау в Рудних горах. Я, зі своєї сторони, більше схильний довідатися в ній село з талди-курганської легенди. Цю легенду рабин розповідає у відповідь на питання, чому іудеєві в п’ятницю ввечері можна готовити святкову трапезу. Він розповідає про принцесу, що нудиться в посиланні вдалині від своїх земляків, у глухому селі, навіть не знаючи мови її мешканців. І от один раз ця принцеса одержує листа: її наречений її не забув, він зібрався до неї й уже в шляху. Наречений, — пояснює рабин, — це месія, принцеса — це душу, а от село, куди вона заслана, — це тіло. І оскільки душу ніяким іншим способом не може повідомити тим, чиєї мови вона не знає, про свою радість, вона готовить для тіла святкову трапезу

Досить легені зсуву акцентів у цій талди-курганській легенді — і ми виявимося в самій серцевині кафковского миру. Тому що як К. живе в селі в замкової гори, точно також сучасна людина живе у своєму тілі: чужинець, відщепенець, виштовхнутий з буття, він нічого не знає про закони, які зв’язують це його тіло з іншими, вищими порядками. Із цього погляду багату їжу для міркувань дає та обставина, що в Кафки в центрі його оповідань так часто виявляються тварини. Історії, у яких у Кафки діють тварини, інший раз досить довго читаєш, взагалі не розуміючи, що мовлення в них іде зовсім не про людей. І лише наткнувшись на найменування тварини — миші або крота, — злякано здригаєшся й тільки отут зауважуєш, наскільки далеко віднесло тебе від людського континенту. До речі, і вибір тварин, у чиї міркування Кафка наділяє свої, цілком значимо. Це всі тварини, які або живуть під землею, або, як жук з «Перетворення», щонайменше здатні заповзати у всілякі поглиблення й щілини. Таке от заповзання в укромность, схоже, представляється письменникові єдино належним способом відносини до навколишнього світу для ізольованого, що не відає законів цього миру представника його покоління. Але ця беззаконність — придбана; Кафка не утомлюється на всі лади позначати й зображувати мири, про які він оповідає, як старі, порохняві, віджилі, затхлі. До жител, у яких розігрується «Процес», це ставиться тією самою мірою, що й до розпоряджень, по яких усе заведено «У виправній колонії», або до сексуальних звичок жінок, що не залишають К. своєю турботою й підтримкою. Але не тільки в образах жінок, які всі піддані безмежному промискуитету, запустіння цього миру виявлено з відчутною, страхаючою наочністю; з тією же безсоромністю його прокламує всіма своїми діями й бездіями й вищою владою, про яку дуже вірно замічено, що вона точно так само по^-котячі моторошно грає зі своїми жертвами, як і влада нижча. «Обидва мири виявляють собою напівтемний, курний, узкогрудий, погано провітрюваний лабіринт канцелярій, кабінетів, прийомних з його неозорою ієрархією дрібних і більших, дуже більших і просто недосяжних чиновників і асессоров, писарів і адвокатів, швейцарів і кур’єрів на побегушках, які вкупі роблять враження майже пародії на смішну й безглузду бюрократичну колготу всього канцелярського стану»5. Відразу видно: і ці, вищі, настільки позбавлені закону, що виявляються в наших очах на одній дошці з нижчими — там, де без усяких перегородок і розходжень кишать тварини всіх рівнів, ступенів і порядків, потай солідарні один з одним лише в одному єдиному почутті — страху. Страху, що навіть не реакція, а просто орган. І в принципі зовсім не важко визначити, на що в цього страху в будь-який час «задіяне» найгостріше й безпомилкове чуття. Але перш, ніж розпізнати предмет чуття, задумаємося об вигадливої двоскладне(tm) самого цього органа. Цей страх — і отут я хочу нагадати про порівняння із дзеркалом на початку — одночасно й рівною мірою є страх перед древнім, немислимо давньою давниною — і страх перед що насувається, тим, що наступить от-от. Це, щоб не ходити довго навколо так біля, страх перед невідомою провиною й страх перед карою, у якій одне тільки благо — що вона проясняє, робить відомою провину