При слові «епос» у багатьох в уяві виникають безкрайні простори, де відбуваються історичні події, діє величезна кількість учасників, описуються сцени історичних боїв, що чергуються з картинами приватного, особистого життя. У дійсності епос конкретний і легко оглянемо. Веда в «Илиаде» показана далеко не вся Троянська війна, і в «Війні й світі» теж досить обмежене коло діючих осіб. Епос завжди розповідає читачеві про яскравих особистостей, що жили в епоху більших історичних подій і активно в них участвующих. У романі «Тихий Дон» є головний центр описуваних подій — хутір Татарський, де живе сім’я Мелехових, далі по ширині обхвату йде станиця Вешенська, а потім — земля Війська Донського. Як би далеко від цих місць доля не закидала героїв, вони завжди в пам’яті читача. Роман починається з історії непростої любові молодого козака Григорія Мелехова й замужньої козачки Ксенії. Перед читачем — яскрава картина передвоєнного життя донського козацтва.
У другій і третій книгах «Тихого Дону» описані події першої світової війни, наступного революційного років, величезна кількість історичних образів, фактів, епізодів. Автор занурює читача в атмосферу липневих днів у Петрограді, змова Корнілова, дає картини історичних нарад, нищівних військових атак, показує роботу більшовиків-підпільників.
Як у величезному дзеркалі, відбитий великий історичний перелом у долі величезної Росії. У романі безліч ліричних відступів, серед яких приголомшлива по силі картина плачучи двох матерів над тілами своїх синів: козака-повстанця й червоноармійця Але все-таки, коли донци перебувають поза своєю землею, вони не настільки цікаві.
Зате, коли громадянська війна уривається в ці краї, коли син мстить за батька, а друзі стають ворогами, — все знаходить епічну наочність. Дія роману знову розвертається в кінцевому, легко доступному для огляду світі.
Масштаб подій, що відбуваються в романі, величезний. Читаючи роман, ми бачимо, як цілі армії раптом залишають фронт і розходяться по куренях. Потім козаки знову кидають свої господарства, знову збираються й, вибравши собі полководців, стають грізним бойовим військом. Складні, несподівані долі, несподівані неймовірні життєві повороти. Безпартійний батареєць Подтелков пред’являє ультиматум Військово-революційного комітету військовому отаманові Каледіну й потім, вибраний головою Донського Раднаркому, героїчно гине при спробі мобілізувати полки колишніх фронтовиків. З іншим справжнім історичним персонажем, Яковом Фоміним, читач знайомить спочатку як з дезертиром, що покинув фронт. Петро Мелехов довго пам’ятає «мерехтливий вологий погляд Фоміна й тихе: «Невтерпеж, братушка…
» Незабаром Фомін -уже впливовий червоний командир, про яке Штокман говорить із повагою, і, нарешті, наприкінці роману він — ватажок банди, куди попадає Григорій, ховаючись від Дончека. Страшне це був час. Смілива, сказана вчасно мовлення могло зупинити бунт або привести до втрати власної голови (Подтелков). Веда не один Григорій Мелехов, а безліч сміливих і вільних людей повинні зробити вирішальний вибір.
Важко було зрозуміти простому козакові, де істина, на чиїй стороні правда. Кров рясно проливалася обома таборами …Хутір Татарський.
Побачивши рідного кута в його жителів перехоплює подих. Закляті вороги — Митька Шулік і Михайло Кошовий — самотньо й тужливо бродять по попелищах своїх будинків, в обох страшний рахунок до супротивника — убиті найближчі їм люди. Перше питання, з яким зверталися козаки, що повернулися, до членів сім’ї, що остались у курені, був такою: «Як господарство? Худобина?» І це не дивно: веда в роботі з господарства проходило все життя цих людей. Вони звикли розраховувати тільки на себе, своїм горбом заробляти свій хліб.
Четверта книга епопеї Шолохова, за свідченням всіх критиків, — найсильніша, вона практично повністю присвячена життя хутора. Але саме тут роман робиться по-справжньому эпичним. Майстерність Шолохова проявляється у всій своїй силі й моці там, де він залишає читача з улюбленими персонажами. Разючий по простоті й людяності, але дивовижний по своїй суті епізод, коли сувора Іллівна — мати вбитого Петра, що ненавидить Кошового (нареченого дочки), зненацька для себе, уражена видом хворого Кошового, підсуває йому тарілку, доверху налиту молоком, зі словами: «Їли ти, заради бога, дужої! До того ти худий, що й дивити^-те на тебе нудно… Теж наречений!
» Мати й убивця її сина, що сидять за столом, — це чи не сцена з античної трагедії. Скільки в ній розжарення й схованої пристрасті В епічному романі приватне життя епічного героя і є історія. Так, метання між декількома правдами, переходи з табору червоних до білого й назад — не тільки факти біографії козака Григорія Мелехова. Його образ цікавий саме тим, що в ньому відбиті сумніви донського козацтва, будучи частиною живої, сучасної історії.
Навіть сугубо особисте — любов до замужньої Ксенії — визначає волю вибору, споконвічну рису козака, здатного протиставити підвалинам своєї ж козацької моралі. У роді Мелехових уже була така людина дід Григорія. Саме він перший протиставив свій вибір всьому хутору й сміло відстоював його. Козак у перекладі з тюркського значить «вільна людина».
Вільною людиною, що вміє, якщо треба, відстоювати свою незалежність зі зброєю в руках, з’являється перед нами дід Григорія — Прокофий Мелехов. Його онук -Григорій по силі духу не уступає дідові. Він зачаровує читача красою душі свавільної, простодушної людини, для якого мир легко оглянемо, усяке порушення справедливості наочно, причини зла очевидні. Він виріс у світі конкретних, зрозумілих речей і обставин. Це теж з епосу, де ще немає безособових, абстрактних відносин між людьми Протистояння Григорія Мелехова й Степана Астахова — протистояння двох епічних характерів. Нехай навкруги пекло війни, гинуть імперії, відбуваються революції, вони — активні учасники всіх цих подій — продовжують стояти друг проти друга й пам’ятати про непогашений рахунок.
Коли обставини зіштовхують їх, вони завжди готові схопитися за зброю, щоб дозволити ця суперечка. Боротьба за серце Ксенії — їхня особиста справа й справа величезної життєвої важливості. Протистоянню чоловіків не уступає по силі двобій жінок: Наталі й Ксенії. Є щось величне в тім зневазі до соціальних бур, що демонструють обидві суперниці, коли мова йде про їхнє почуття до Григорія. Для цих жінок любов не приватна справа, про яке можна забути в настільки грізні часи. У них немає почуття приниженості свого життя в порівнянні з величчю подій, що відбуваються. Вони як би урівень сними.
Тому для Наталі факт нової зустрічі Григорія із Ксенією — подія більше важливе, чим результат громадянської війни. Плач і проклін Наталі, що призиває смерть батькові її дітей, — сцена, гідна античної трагедії. Темна хмара й гуркіт грому, розпростерта на землі плачуча жінка — це воістину епічна єдність людини й природи, як і чорне сонце, що побачить над собою Григорій у годину смерті Ксенії Природа в романі супроводжує не тільки кульмінаційні моменти доль героїв. Вона супроводжує всім битвам і будь-якому трагічному потрясінням. Пейзаж в «Тихому Доні» виражає оптимізм, готовність природи ще й ще, нескінченна безліч разів, народжувати майбутнє. Що б не робили люди, природа вічна й незмінна. Це прекрасно почувають герої Шолохова, що вміють чути шум лісу й любуватися блакитним небом.
У важкі хвилини вони припадають до землі, немов наливаються силами від її. Немає більшого щастя для провоевавшего сім років Григорія, як пройти за плугом по свіжій борозні, — мрія так і не здійснилася для нього.
Роман і завершується епічною картиною — батько із сином на руках біля рідного будинку