Г. Р. Д Е Р Ж А В И Н
(1 7 4 3 — 1 8 1 6)
Державін почав друкуватися в 1773 році, однак, це не було початком його літературної діяльності. Молодий поет став писати вірші ще на солдатській службі. Збереглися два зошити того раннього періоду творчості, коли він «прилучався» до «воїнів» нормативного віршування. У його ранніх несамостійних досвідах простежується вплив не тільки загальновизнаних поетів того часу, але й таких новаторів, як Чулков, Барків, до яких пізніше ми зможемо віднести й самого Державіна
Удосконалюванню поета передувало становлення його як теоретика літератури
В 1811 році він підбив підсумок теоретичної частини своєї творчості рядом робіт, однієї з яких було «Міркування про ліричну поезію або про оду» , де він істотно відходить від загальноприйнятих норм літературно-критичного нарису того часу не тільки за формою, але й по змісту
Критика російського класицизму мала спрямованість по перевазі граматико^-язикову, що не заважало робити висновку про жанри й інші особливості добутків, що розбираються. Критик повинен бути винятково строгий до кожного індивідуального відтінку, що заважає чистоті стилю. Подібна педантичність властива критиці Тредиаковского й Ломоносова
Раціоналізм естетики класицизму переломився в просвітительсько-педагогічному розумінні мети, що коштує перед нормативно-жанровою критикою. Завдання було до межі прості й у той же час неймовірно складні: освіта читачів і письменників, формування правильного (і тільки!) складу, правильної думки й почуття. Г. Н. Теплов у статті «Про якості віршотворця міркування» пише: «… віршотворець, що не знає нижче граматичних правил, нижче риторичних, так коли ще недостатній у знанні… авторів,… які від древніх століть зразком віршуванню вважалися,… уподібнюється фізикові, що не знає математики, хімії й гідравліки.» Такий поет «ніколи до пізнання прямого віршування доступить не може.» Отже, не поле натхнення, а властиво філологічна ерудиція, не поле почуття, але розважливість творчого процесу — от що в першу чергу цінує в письменнику критик-классицист.
Державін же відходить від вишеобозначенних норм классицистической критики. У вже згаданій статті «Міркування про ліричну поезію або про оду» поет так, наприклад, пояснює значення слова «ода» : «… у новітніх часах… вона те ж, що Кантата, Ораторія, Романс, Балада, Станс або навіть проста пісня.» Тут у наявності порушення не тільки жанрової ієрархії, але й інших канонів літератури, установлених ще родоначальниками класицизму. Далі Державін роз’ясняє такі поняття, як «натхнення» , «високость» , «безладдя ліричний» . Поет пише про оду: «… захоплений розум не встигає надмірно скороминучих думок розташувати логічно, Тому ода плану не терпить.» Державін розповідає про «єдність страсті» і про «розмаїтість» її одночасно, переломлюючи через своє розуміння правило про єдність місця, часу, дії
Далі Державін ратує за стислість оди й за її правдоподібність, зауважуючи, що «вимисли істину тільки прикрашають» . Поет співає гімн натхненню, повторюючи, що лише воно здатно «… на бурхливі пориви почуття, високі божественні думки,… живі лицеподобия, відважні переноси та інші риторские прикраси, про яких було вже говорено.» Однак дуже багато чого з того, що Державін застосовував на практиці, залишилося недоговореним у цій статті й одержало визнання лише після вивчення поетики автора як віршотворця
Однієї з основних особливостей поетики Державіна є руйнування жанрової ієрархії: з’єднання «високого» і «низького» . Традиційне вживання низької лексики було можливо винятково в низьких жанрах: байка, епіграма, комедія. Нерідко це створювало лексичну дисгармонію: «Прогаркни свято цей селянський» («Селянське свято»). Тут у наявності змішання церковнослов’янської й низової лексики
Метричні неточності часто трансформувалися в нові розміри. Так, у вірші «Ластівка» Державін уводить уперше чергування трискладових дактилів і трискладового амфібрахія:
Уж не ластівка сладкогласая
Домовита із застрехи
Ах! Моя мила, прекрасна
Ладь полетіла, — з нею втіхи
Але, мабуть, найбільш широке поширення одержала так звана «образна звукопись» , тобто за допомогою якої створюється образ. «Дієслово часів металу дзенькіт» — бій годин («На смерть кн. Мещерского») , «Северни громи в труні лежать» — образ полководця Суворова («Снігур») .
Державін широко користується неточними римами: «створіння» \ «пір’я» , «у тьмі» \ «у сні» і т. д.
Зображальність, пластичність перебувають у Державіна на високому рівні. У його поезії з’являється конкретний ліричний герой («Запрошення до обіду») . Розвиток ідеї (не сюжету) пов’язане з орієнтацією поета на публічне риторичне проголошення тексту. Так, наприклад, побудована духовна ода «Бог» (помітимо, що основний принцип побудови — антитетичность) . Ідея в цій оді розвивається в такий спосіб: 1) порівняння величі Бога з незначністю людини, 2) але в людині є Бог, а отже, що передує ідея спростована, 3) чоловік — центр вселеної тільки завдяки Богові і єдине, що повинен робити людина — прагнути до Бога. Тут вибудовується певна опозиція: БОГ — МИР — Я (ти) (ми)
Однак поет не проповідує песимізм: життя здобуває особливу цінність: Життя є небес миттєвий дарунок
Для Державіна Бог — першооснова, що не існує окремо від природи. Таким чином, поет приймає деїзм, розвитий ще Геродотом і Кантом. Про існування Бога свідчать: «природний чин», т. е порядок, гармонія, прагнення людини до суб’єктивного творчого початку: «Тебе душу, бути може, сподівається…». Образи тут украй емблематични й символични. Вірш «Водоспад» (1791) є зразком подібного стилю. Тут символом недовгої слави героїв стає образ гори, що обсипає: «Алмазна сиплеться гора». Сам водоспад (Кивач — водоспад у Карелії) уособлення безодні, вічності, у якій все тоне. Образ годин перегукується з подібним чином у вірші «На смерть кн. Мещерского» . Особливу роль у літературі XVIII століття має звертання до історичних осіб, які являють приклад для покоління. На думку классицистов, історія — замкнуте коло повторюваних подій, а отже, історія приховує в собі безодню паралелей з теперішнім часом. Для Державіна Велисарий оклеветанний полководець, що рівняється з «якимось чоловіком сивим», тобто, швидше за все, з Румянцевим, дарма відстороненим від служби
Заслужено обертає на себе увага пейзаж. В 60-е роки XVIII століття вийшли у світло «Пісні Оссиана», складені шотландським поетом Макферсоном. Головним їхнім героєм був цар Фенгал і його син Оссиан. Основними темами стали війна й любов. На тлі оповідання виділявся похмурий колоритний пейзаж. Згодом подібний пейзаж став називатися «оссиановским» . Державін запозичить похмурість описів і значущість алегорій:
Під нахиленим кедром долілиць,
При страшній цій вроді природи,
На вутлому пні, що звис
Зі стрімчака на яри води,
Я бачу — якийсь чоловік сивий
Схилився на руку главою
Спис і меч і щит великої,
Стіна батьківщини всього,
И шолом, оповитий повитицею,
Лежать у моху в ніг його:….
Сидить і, погляд вперя кводам.
У глибокій думі міркує:
«Не чи життя человеков нам
Цей водоспад зображує?
Він так само благом струменів своїх
Напуває гордовитих, лагідних, злих. і т. д.
Отже, Бог для Державіна — «джерело життя» , життя не тільки духовної, але й життя в державі, до якого поет не раз звертався у своїх віршах і одах не тільки як громадянин, але і як «співак «, а подібне сполучення для класицизму неможливо.
Як уже було сказано, ода XVIII століття не терпить і стильового змішання. Однак звернемося до порівняльного аналізу лексики й стилю добутків класика жанру, М. В. Ломоносова, і Г. Р. Державіна. У своїй «Оді на сходження…» Ломоносов використовує переважно піднесену лексику: «бісер» , «порфіру» , «зефір» , «душу» , «зрак» , «рай» і патетичний стиль:
Коли на трон вона вступила
Як Вишний подав їй вінець,
Тебе в Росію повернула,
Війні поставила кінець;
Тебе прияв поцілувала:
Мені повно тих перемог, сказала,
Для які крові ллється струм
(«На день сходження…, 1747 р.» )
Приведемо витримки із твору Державіна «Фелица» : «богоподібна» , «курю тютюн» , «кава п’ю» , «забавлюся гавкотом псів» , «граю в дурня із дружиною» .
Обоє поета дають правительці наставляння. Ломиносів описує ідеальну царицю: «Божественним вустам пристойний, монархиня, цей лагідний глас» . Державін же, порівнюючи й описуючи автора й мурзу, використовує знову антитезу, показуючи, якої не повинен бути монарх, одночасно просячи Фелицу про наставляння: «Подай, Фелица, наставленье як пишно й правдиво жити,..» . Ломиносів відчуває перевага государині над собою й поезією:
Мовчите, полум’яні звуки, і коливати престаньте світло:
Тут у світі розширювати науки изволила Елисавет…
У безмовності дивися вселенна….
Ломоносов — поет держави, підпорядкованого «Фелице» , що лише оспівує її достоїнства. Він змушує замовчати навіть «полум’яні звуки поезії» .
Державін же, звертаючись до Катерини(Фелица — лат. felix — щаслива) , за словами Бєлінського, «з’єднує патетичний елемент із комічним…, що є не що інше, як уміння представити життя в її істині.» Не говорячи вуж про те, що весь добуток пронизаний сатиричними натяками на високопоставлених чиновників
Читаєш, пишеш перед аналоєм
Подібно в карти не граєш,
Як я, від ранку до ранку….
Не занадто любиш маскаради,
А в клоб не ступиш і ногою;
Зберігаючи звичаї, обряди,
Не донкишотствуешь собою;
Коня парнасска на сідлаєш,
До парфумів у собранье не в’їжджаєш
Не ходиш із трону на Схід;….
Монолог формально вимовляє одна людина, мурза, але чи не так це по суті? Образ мурзи міняється. Коли Фелица протиставляється мурзі, як правило, має місце сатира або їдкий натяк на безліч реальних фактів «зашифрованих» у цьому вірші. Однак у патетичних моментах образ мурзи максимально наближається до авторського:
Єдина ти лише не скривдиш
Не ображаєш нікого,
Дуріння крізь пальці бачиш,
Лише зла не терпиш одного
У сатиричних місцях образ мурзи є збірним образом порочних слуг:
Або музикою й співаками,
Органом і волинкою раптом,
Або кулачними бійцями
И танцем веселю мій дух;
Або, про всі справи турботу
Оставя, їжджу на полювання
И бавлюся гавкотом псів
Або над невськими брегами
Я тішуся по ночах рогами
И веслуванням відважних веслярів….
Очевидно, «Я» Ломоносова гранично узагальнено в будь-якому жанрі, а в Державіна значення ліричного «Я» варіюється на основі тематики
Тематика класицизму майже завжди припускала звертання до великої особистості окремо й до суспільства в цілому, але навіть у цьому Державіна не можна вважати прямим послідовником корифеїв класицизму; будучи позбавленим сервілізму, він різко виділяється із загального ряду багато в чому схожих поетів цієї епохи. Слово в його добутках втрачає ту площинність, що була властива поезії XVIII століття, воно здобуває нові відчутні форми, стає вагомим
Список літератури
1) Тексти Державіна цитувалися по книзі: Г. Р. Державинъ Избранния стихотворенiя; С. — Петербург. ;за редакцією П. Бьлодьда; 1913
2) Російська літературна критика XVIII століття. Збірник текстовм., Сов. Росія, 1978
3) В. А. Недзвецкий. Російська літературна критика XVIII-XIX століть Курс лекцій. М., Изд-У МГУ, 1994
4) Западов А. В., Державін, М., 1958
5) Коротка літературна енциклопедія, М., Сов. Енциклопедія, 1964 >