Твір по літературі: Герой і автор у романі А. С. Пушкіна «Євгеній онєгін» Умов світла скинувши тягар, Як він, відставши від суєти, З ним подружився я в той час Мені подобалися його риси, Мріям мимовільна відданість, Ненаслідувальна чудність И різкий охолоджений розум, — — так розповідає А. С. Пушкін про своє знайомство з Євгенієм Онєгіним, героєм роману, перетвореним у живу людину силою поетичного таланта автора У першому розділі твору Пушкін дивиться на Онєгіна з боку зі співчуттям і в той же час із великою часткою іронії. У читача першого розділу немає підстав ототожнювати героя з автором. Очевидні розходження в їхньому світогляді, смаках, колі інтересів. Образ автора найбільше яскраво вимальовується в ліричних відступах і в окремих зауваженнях про мистецтво, про природу й про поетичну творчість. Як сказав В.
Г. Бєлінський, «особистість поета… скрізь є… по перевазі артистическою». Онєгін же цікавиться в основному соціально-економічними питаннями: Високої пристрасті не маючи Для звуків життя не щадити, Не міг він ямба від хорея, Як ми не билися, відрізнити Сварив Гомера, Феокрита; Зате читав Адама Смита И був глибокий економ… Герой і автор являють собою дві сторони того самого явища: незадоволеності суспільством, відірваності від нього, так звані чудності. Напрямок Онєгіна — практичне, розум його різкий і холодний.
Жагуча натура Пушкіна шукає порятунку в прекрасному. Героя й автора поєднує те, що обоє вони — мислячі люди, що виділяються з «черні світської». У першому розділі роману відношення Пушкіна до Онєгіна злегка глумливо, і герой ще не сприймається нами як фігура трагічна. Але вже на початку роману є чимало моментів, де автор розділяє онегинскую точку зору, говорить одночасно від власної особи й від імені героя: И знову, відданий неробству, Нудячись щиросердечною порожнечею, Сів він — з похвальною метою Собі привласнити розум чужий Загоном книг уставив полицю, Читав, читав — а все безглуздо: Там нудьга, там обман иль марення; У тім совісті, у тім змісту немає; На всіх різні вериги; И застаріла старовина, И старим марить новизна… Пушкіну близький вдумливий, критичний погляд Онєгіна на літературу й на життя в цілому. Високі вимоги, пропоновані героєм роману до всьому й всім, — ознака глибокого, небайдужого розуму. Саме це зближає Онєгіна Спушкиним. Крім того, герой страждає, «нудячись щиросердечною порожнечею».
Скільки людей в оточенні Пушкіна й Онєгіна або не усвідомлюють своєї щиросердечної порожнечі, або зовсім не мучаються нею. Мислячі особистості викликають на себе ненависть посредственностей. …Обох очікувала злість Сліпої Фортуни й людей, — Зауважує про себе й свого героя Пушкін на початку роману Отже, в «Євгенію Онєгіні» перед нами з’являються два зовсім різних, але близьких за духом і положенням у суспільстві людини, автор і герой Роман писався більше семи років. За цей час значно змінилася особистість Пушкіна: його погляд на історію, суспільство й людину став більше зрілим і глибоким. До моменту завершення роботи над «Євгенієм Онєгіним» у творчості Пушкіна наступив період історичних і філософських узагальнень.
Твереза оцінка ситуації в Росії другої чверті XIX століття привело до посилення трагічних мотивів у добутках поета. Зі змінами у світогляді Пушкіна мінявся і його погляд на Євгенія Онєгіна Головне відносно автора до героя залишалася колишнім: повага до «ненаслідувальної чудності» Онєгіна. Однак з кожною главою роману Пушкін всі частіше говорить про свого героя не тільки серйозно, але й з жалем, з болем. «Молодий джиґун» першого розділу перетворюється в «невиправленого дивака». Уже в третьому розділі роману Пушкін зі співчуттям пише про Онєгіна: …
Він у першій юності своєї Був жертвою бурхливих оман И неприборканих страстей, Звичкою життя розпещений, Одним на час зачарований, Розчарований іншим; Желаньем повільно млоїмо, Млоїмо й вітряним успіхом, Слухаючи в шумі й у тиші Роптанье вічне душі, Позіхання придушуючи сміхом, От так убив він вісім років, Утратя життя кращий колір У бажанні зрозуміти героя, проникнути в його внутрішній мир проявляється гуманізм автора, про яке говорив В. Г. Бєлінський у статтях про «Євгенія Онєгіні». Не раз захищаючи героя від осудження юрби, Пушкін пише про те, що не можна засуджувати людини, не зрозумівши його.
Він підкреслює в Онєгіні «роптанье вічне душі», тобто вважає його натурою суперечливої й страждаючої. Такий і сам Пушкін. У ліричних відступах роману звучить те пристрасть, то розчарування, то ніжність, то холодне презирство, то віра в майбутнє, то песимізм Пушкін виступає на захист Онєгіна саме тоді, коли герой робить учинки, що викликають невдоволення й навіть збурювання багатьох читачів. Передчуваючи, що Онєгіна засудять за холодну одповідь Тетяні, Пушкін пише: Ви погодитеся, мій читач, Що дуже мило надійшов Із сумною Таней наш приятель; Не в перший раз він отут виявив Душі пряма шляхетність… Автор вимагає, щоб на цього «дивну людину» глянули не предвзято, а із жвавим інтересом, зі співчуттям. Розуміння було необхідно й самому поетові.
Самітність звучить у тих строфах роману, які були написані Пушкіним у Михайлівська посиланні: Але я плоди моїх мріянь И гармонійних витівок Читаю тільки старій няньці, Подрузі юності моєї, И після ситного обіду До мене сусіда, що заблукав, Піймавши неждано за полу, Душу трагедією в куті… Онєгін і Пушкін знову виявляються в подібному положенні: вони не зрозумілі людьми, самотні Міркуючи про причини того, що Онєгін прийняв виклик Ленского на дуель, автор знов-таки виправдує свого героя, цього разу шляхом узагальнення: И от суспільне мненье! Пружина честі, наш кумир!.. Поет призиває читача глянути на себе самого, перед тим як судити Онєгіна. Здатність чесно оцінити своє поводження — властивість неабияких натур. Їм володіє як сам Пушкін, так і Онєгін.
У цьому вони теж піднімаються над «черню світської». Після опису дуелі Пушкін заявляє: …я сердечно Люблю героя мого… Це ще раз підтверджує й те, що Пушкін виправдує Онєгіна, і те, що неможливо ототожнити автора й героя навіть там, де багато в чому зближаються їхні долі, настрої, відносини з навколишнім світом Далі треба ліричний відступ про зміну характеру творчості Пушкіна, що закінчується звертанням до натхнення: Не дай охолонути душі поета, Озлобитися, зачерствіти, И нарешті скам’яніти У мертвущому упоенье світла… Видимо, не випадково думка про духовну смерть виникає в Пушкіна саме після оповідання про дуель. Звичайно, душу Онєгіна ще не скам’яніла, але вбивство Ленского зроблене людиною із запеклим і черствим серцем. Не винячи в цьому свого героя, Пушкіна знаходить причину в «мертвущому упоенье світла». З’являється глибоке, принципове розходження між автором і героєм: душу Онєгіна стала холодної, особистість Пушкіна залишається «прекрасною й гуманною», як помітив В. Г.
Бєлінський Але страшна доля духовної загибелі мине Онєгіна. «Їм опанувало занепокоєння», — говорить Пушкін. У восьмому розділі роману Онєгін знову є у світлі. Він далекий суспільству, у якому немає місця живої критичної думки, і воно далеко й вороже йому …Посередність одна Нам по плечу й не дивна, — Пише Пушкіна, Це його власний біль самітності, незадоволеності, прагнення до недосяжних ідеалів В образі Євгенія Онєгіна втілився погляд Пушкіна на мислячу особистість 20-х років XIX століття. Була поставлена проблема відсутності гідного поля діяльності для неабияких характерів, що знайшла своє продовження в російській літературі 30- 50-х років. При цьому в міркуваннях про Онєгіна постійно є присутнім особистість автора, що оцінює свого героя з позицій історичних і гуманних. «Тут все життя, вся душа, вся любов його; тут його почуття, поняття, ідеали», — сказав В.
Г. Бєлінський про автора «Євгенія Онєгіна».