Твір по літературі: «Герой нашого часу» М. Ю. Лермонтова як психологічний^-психологічний-морально-психологічний роман у російській літературі xix століття Роман М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу» коштує в джерел російського психологічного роману, вищі досягнення якого зв’язані в XIX Столітті з іменами Л. Н. Толстого й Ф. М. Достоєвського За словами Бєлінського, Лермонтов поставив «важливе сучасне питання про внутрішню людину». І дійсно, «історія душі людської», а не зовнішня, нехай і Багата подіями біографія персонажа, є сюжетним і ідейним центром Добутку Авторський погляд уловлює найтонші взаємно переходи думок, відтінки настроїв, Тонкості переживань своїх героїв, що часто складаються з разнонаправленних Психологічних рухів. Новаторство творчої манери Лермонтова полягає в Том, що він не приховує від читача самих способів, «механізмів» збагнення цих Внутрішніх, схованих від стороннього ока глибин людського «я».
Лермонтов говорить про многослойности людський характер, про його складну й суперечливу структуру. В особистості Печорина він виділяє первинну основу — добрі задатки, закладені природою: герой завжди щирий (навіть коли це йому не вигідно), допитливий, здатний на жаль, енергійний, має високий інтелект. Однак у реальному житті, у якій так багато значать соціальний стан людини, виховання й умовності, з якими повинне вважатися, добро легко уживается зі злом: марнославством, ненаситною гордістю, бажанням панувати над іншими й затвердити своя перевага будь-якими засобами Все це ми бачимо в характері центрального персонажа, побудованому за принципом оголення й зближення психологічних полярностей. Не випадково Печорина називають «дивним» людиною. Ця чудність ґрунтується на несподіванці й суперечливості його звичок і поводження: смішне здається смутним, смутне викликає сміх, у душі одночасно уживаются жаль і жорстокість Оригінальним і сугубо особистим «винаходом» письменника є вперше застосована в романі «перехресна» характеристика персонажів, виражена в тім, що центральна фігура Печорина як би просвічується через зіставлення з настільки ж самостійними, але все-таки «минаючими» образами горців, Максима Максимича, Вернера, Грушницкого, Віри, князівни Мері.
Живучим власним життям, ці й Інші персонажі роману оттеняют важливі риси характеру головного героя. Так, Грушницкий, сам того не відаючи, виступає в ролі карикатурної подоби Печорина, і той, бачачи в цьому Перекрученому «дзеркалі» самого себе, одержує можливість більш об’єктивно Оцепить свої вчинки. «Одні скажуть: він був Добрий малий, інші — мерзотник. І те й-и- Інше буде ложно». Але програючи або уступаючи в чомусь навколишнім, головний герой Одночасно виграє вдругом. «Чесні» контрабандисти, не замислюючись, кидають напризволяще сліпого хлопчика; Бела не зауважує відданості Максима Максимича, чим до глибини душі ранить його, Азамат легко погоджується зрадити сестру, готовлячи їй передчасну загибель; навіть Максим Максимич, «золоте серце» (Бєлінський), примиряється зі злом, коли бачить Неможливість боротьби з ним. Печорин інтелектуально піднімається над середовищем, але Відхилення від ідеалів людяності стало загальним. Тому втрата «шляхетних Прагнень», «принади страстей, порожн і невдячних» прирікають Печорина на «жадібну роль ката й зрадника».
Можна вважати також, що Лермонтовим уперше як засіб психологічного Аналізу застосований принцип східчастої композиції. Спочатку образ героя дається Через сприйняття Максима Максимича: це оцінка, що йде від людини інших соціальних И моральних подань, як би ззовні. Потім відбувається безпосередня зустріч Печорина з видавцем, що не тільки зауважує «дивне» у вигляді й поводженні Персонажа, але й прагне пояснити його. Нарешті, три останні повісті («Тамань», «Князівна Мері», «Фаталіст»), що є «сповіддю» Печорина, надають слово самому персонажу. Шляхом перехрещування різних точок зору, різних позицій, у чомусь співпадаючих, але ще більше не співпадаючих один з одним, відтвориться багатогранність внутрішнього миру особистості И ще одне: у тексті роману зустрічається слово «діалектика», ужите Лермонтовим у його міркуваннях про своєрідність жіночих характерів.
Ще більшою мірою це поняття застосовне до головного героя. У цьому випадку діалектика означає Роздвоєння, одночасне існування протилежних початків, що перебувають в Стані постійної боротьби й суперництва. Саме щиросердечна роздвоєність Печорина визначає сюжетну основу оповідання, його вчинки, від яких, у свою чергу, залежать долі інших героїв добутку Психологічний аналіз важливий для Лермонтова не сам по собі, а як спосіб рішення морально-філософських проблем. Пізнання людиною внутрішнього «я» є необхідним моментом самопізнання особистості, виражає прагнення знайти зміст і ціль життя, стати краще й морально чистіше.
У розмові з Вернером Печорин зізнається: «У мені два чоловіки: один живе в повному змісті цього слова, іншої мислить і судить його, перший, бути може, через годину попрощається з вами й миром навіки, а торою… другий?..» Лермонтовский герой відповіді на це питання не знайшов. Але на тяжкий «шлях познанья й сомненья» слідом за Печориним устануть потім герої Л. Н. Толстого й Ф. М. Достоєвського.
Автор «Війни й миру» розкриє безпосередній зв’язок «діалектики душі» із процесом морального самовдосконалення. А в «Злочині й покаранні» і «Братах Карамазових» трагедія щиросердечної роздвоєності визначить настрой всього російського життя в її самих глибинні основах