Твір по літературі: Герой нашого часу — соціально-психологічний роман Багато письменників різних епох і народів прагнули запам’ятати свого сучасника, через нього доносячи до нас свій час, свої ідеї, свої ідеали. Який він, парубків, різних епох? Пушкіна в романі «Євгеній Онєгін» запам’ятав парубка 20-х років: розумною, незадоволеного існуючою дійсністю, життя якого так і пройшла без користі. Не встигли відгриміти навколо пристрасті Онєгіна, як слідом за ним з’явився інший герой — Григорій Печорин, парубок, що представляє покоління 30-х років XIX століття з роману M. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу». І знову та ж доля, трагічна, неординарна.
Жагуче прагнення героїв зрозуміти сенс життя, пошуки істини, з одного боку, і безцільне, паразитичне існування, з іншого боку, — це трагічний розлад мрії й дійсності. Слідом за ними в літературі з’являється ціла галерея героїв свого часу: тургеневский Базарів, натура зовсім протилежна Онєгіну й Печорину, Андрій Болконский і Пьер Безухов — кращі представники передового дворянства з роману Л. Толстого «Війна й мир». Чому ж дотепер спори про Онєгіна й Печорине дуже злободенні, хоча спосіб життя в цей час доконане інший. Все інше: ідеали, мети, думки, мрії. На мій погляд, відповідь на це питання дуже простий: сенс людського існування хвилює всіх, незалежно від того, у який час ми живемо, про що думаємо й мріємо. Особливо поглибленим психологічним аналізом характеризується центральна частина роману — «Щоденник Печорина». Уперше в російській літературі з’являється таке нещадне оголення героєм своєї особистості. Переживання героя аналізуються їм же з «строгістю судді й громадянина».
Печорин говорить; «Я дотепер намагаюся пояснити собі, якого роду почуття киплять у груди моєї». Звичка до самоаналізу доповнюється навичками невпинного спостереження за навколишніми. У сутності всі відносини Печорина з людьми є своєрідними психологічними експериментами, які цікавлять героя своєю складністю й на час розважають удачею. Така історія з Белой, історія перемоги над Мері. Схожої була психологічна «гра» із Грушницким, якого Печорин дурить, заявляючи, що Мері він небайдужий, щоб потім довести його жалюгідну помилку. Печорин міркує про те, що «честолюбство є не що інше, як спрага влади, а щастя — усього лише пихата гордість».Якщо А. С.
Пушкіна прийнято вважати творцем першого реалістичного віршованого роману про сучасність, те, на мій погляд, Лермонтов є автором першого соціально-психологічного роману в прозі. Його роман відрізняється глибиною аналізу психологічного сприйняття миру. Зображуючи свою епоху, Лермонтов піддає її глибокому критичному аналізу, не піддаючись ніяким ілюзіям і обольщеньям. Лермонтов показує всі самі слабкі сторони свого покоління: холодність серць, егоїзм, безплідність діяльності. Реалізм «Героя нашого часу» багато в чому відмінний від реалізму пушкінського роману. Відсуваючи убік побутові елементи, історію життя героїв, Лермонтов зосереджує увагу на їхньому внутрішньому світі, докладно розкриваючи мотиви, що спонукали того або іншого героя на які-небудь учинки.
Автор зображує всілякі переливи почуттів з такою глибиною, проникливістю й детализированностью, що ще не знала література його часу. Багато хто вважали Лермонтова попередником Лева Толстого. І із цим я абсолютно згодна, адже саме в Лермонтова Толстої вчився прийомам розкриття внутрішнього миру персонажів, портретній майстерності й мовному стилю. Із творчого досвіду Лермонтова виходив і Достоєвський, однак роздуму Лермонтова про роль страждань у духовному житті людини, про роздвоєння свідомості, про крах індивідуалізму сильної особистості перетворилися в Достоєвського в зображення хворобливої напруженості й болісних страждань героїв його добутків. Заколотна натура Печорина відмовляється від радостей і щиросердечного спокою. Цей герой вічно «просить бури».
Його натура занадто, багата страстями й думками, занадто вільна, щоб задовольнятися малим і не жадати від миру більших почуттів, подій, відчуттів. Самоаналіз необхідний сучасній людині, щоб вірно співвіднести свою долю й призначення з теперішнім життям, щоб зрозуміти своє місце в цьому світі. Відсутність переконань — теперішня трагедія для героя і його покоління. В «Журналі Печорина» відкривається живаючи, складна, багата, аналітична робота розуму. Це доводить нам не тільки те, що головний герой — фігура типова, але й те, що в Росії існує молодь, що трагічно самотня. Печорин зараховує себе до жалюгідних нащадків, які скитаются по землі без переконань.
Він говорить: «Ми не здатні більше до великих жертв ні для блага людства, ні навіть для власного нашого щастя». Ця ж думка повторюється й у Лермонтова у вірші «Дума»: Багаті ми, тільки-но з колиски, Помилками батьків і пізнім їхнім розумом, И життя вуж нас млоїть, як рівний шлях без мети, Як бенкет на святі чужому. Кожному істинно російській людині стає не по собі від думки, що М. Ю.
Лермонтов рано пішла з життя. Вирішуючи моральну проблему мети життя, головний герой його твору Григорій Печорин не зміг знайти застосування своїм здатностям. «Навіщо я жив? Для якої мети я народився…
Але ж, вірно, було мені призначення високе, тому що я почуваю в душі сили неосяжні», — пише він. У цій незадоволеності собою й лежать джерела відносини Печорина до оточуючих людей. Він байдужий до їхніх переживань, тому він, не замислюючись, перекручує чужі долі. Пушкіна писав про таких молодих людей: «Двоногих тварин мільйони, для них назва одне». Користуючись пушкінськими словами, про Печорине можна сказати, що в його поглядах на життя «відбилося століття, і сучасна людина зображена досить вірно, з його аморальною душею, себелюбної й сухий». Таким побачив своє покоління Лермонтов