«Герой нашого часу» як соціально-психологічний і філософський роман

(закінчення) Ідея Бога — не ланцюг і не батіг для втихомирення інстинктів, це ідея духовної потреби самої людини піднятися над ними, перемігши їх у собі. Це вища ідея духовної рівності — тому що кожна людина є образ і подобу Божие, поза залежністю від того, Наполеон він або титулярний радник. Є один найважливіший моральний закон, щирий за всіх часів: повага до миру, до людей починається ссамоуважения.

Не із самозвеличування, а саме із самоповаги. Це може бути виражене як повага до божественної суті людини, а може бути виражене інакше. Але поза залежністю від способу вираження й усвідомлення цього морального закону, він — центральний, моральність починається снего.

Людина, що принижує інших, не поважає себе. Його потреба принизити когось пояснюється саме тим, що тільки тріумфуючи над слабким, він відчуває себе сильним: він зганяє на іншому власні образи на мир. Відчуття внутрішньої ущербності, духовної неповноцінності — от що приносить відсутність самоповаги

Це психологія раба, психологія духовного рабства. Від цього рабства й біжить людина до вседозволеності, прагне до руйнування, тому що творення неможливо без внутрішньої волі.Дивно, що Печорин розуміє цей закон, у той же час не усвідомлюючи його важливості, не бачачи в ньому джерел своєї трагедії. Згадаєте його міркування: «Зло породжує зло; перше страждання дає поняття про задоволення мучити іншого…» Вдумаємося: увесь світ, що оточує Печорина, побудований на законі духовного рабства — мучать, щоб одержати задоволення від страждань іншого. І нещасний, страждаючи, мріє про одному — помститися, принизити не тільки кривдника, але й увесь світ. Зло породжує зло не саме по собі, але у світі без Бога, у суспільстві, де потоптані моральні закони, де тільки погроза юридичного покарання якось обмежує розгул уседозволеності

«Я іноді себе нехтую… Чи не тому я нехтую й інші?..» Так Печорин впритул підходить до розгадці таємниці своїх мучень — але не приймає істину. Людина, якій смішні «наївні вірування» предків, відмовляється від істини морального самообмеження, від ідеї Вищого Суду. Лермонтов приводить свого героя, що відмовився судити себе, до повної поразки

Печорин постійно відчуває свою моральну ущербність: він говорить про дві половини душі, про те, що краща частина душі «висохнула, випарувалася, умерла». Кокетуючи із князівною Мері, він захоплюється й вимовляє искреннее, страшне визнання: «Я зробився моральним калікою…» От щира трагедія Печорина: відчуваючи свою духовну неповноцінність, він не бачить її причин, обвинувачує мир, людей і час у своєму духовному рабстві. І попадає в замкнуте коло. Задумаємося, чому Печорин так безумно дорожить своєю волею: «Я готовий на все жертви, крім цієї; двадцять разів життя свою, навіть честь поставлю на карту…

але волі моєї не продам. Отчого я так дорожу нею?

» Справді — отчого? І чому волю Печорин розуміє так спрощено: як волю від шлюбних уз, волю від дружніх прихильностей? Так тому що щирої волі — волі духовної — він не знається

Печорин так прагне до волі, тому що він не вільний, духовно закріпачений. Він шукає волю, але шукає «не там»: на самоті, у нескінченних скитаниях, тобто знаходить лише зовнішні атрибути волі. А пошук зовнішньої волі свідомо безрезультатний, поки не знайдена внутрішня, духовна воля.Бездомность, неприкаяність Печорина й безглузда смерть на шляху з Персії — от той духовний крах, повне фіаско, до якого приводить автор свого героя. Тому що не дано людині судити себе по інших нормах, крім загальнолюдських, тому що шлях подвійної моральної норми, шлях уседозволеності марний, це шлях до духовного спустошення, до духовної смерті

Невипадково адже, осмислюючи трагедію епохи, Гоголь пише поему «Мертві душі». За матеріалами: Монахова О. П., Малхазова М. В.

Російська література XIX століття. Ч.1.

— М. , 1994.

Для тих, хто закінчує школу й готується надходити у вуз, відкритий розділ тут мені відремонтували мій ноутбук IBM Набридло міняти лампочки? Працюємо по всієї Росии!