«Герой нашого часу» (Жіночі образи в романі) …потрібно віддати справедливість жінкам. Вони мають інстинкт краси щиросердечної Лермонтов почав писати роман «Герой нашого часу» в 1838 році. Через два роки роман вийшов окремим виданням і відразу ж викликав запеклі суперечки. Адже в ньому Лермонтов відповідає життям Печорина, парубка 30-х років, на найважливіше питання: чому люди розумн і енергійні не знаходять застосування своїм незвичайним здатностям і «в’януть без боротьби» на самому початку життя? Прогресивні люди цього часу із замилуванням сприйняли роман, тому що знайшли в ньому правду, знайшли в ньому свої сумніви, вони привітали його, як «Євгенія Онєгіна», і дійсно, і той і іншого минулого теперішніми одкровеннями, але реакціонери буквально завили, добре розуміючи, що цей роман зробить величезне враження на розуми й серця, що він поставить під сумнів розумність існуючих громадських порядків. Добре відоме відношення «жандарма Європи» Миколи I до «Героя нашого часу». Гідну одповідь реакційним критикам дав сам Лермонтов у передмові до свого роману: «Отчого ж ви не віруєте в дійсність Печорина?.. Уже чи не тому, що в ньому більше правди, ніж би ви того бажали?» Про Печорине можна говорити нескінченно, тому що Лермонтов проникнув «у самі глибини душі людської…». Але він не один на сцені життя.
Його супроводжує велику кількість людей, і серед головних героїв ми бачимо жінок, настільки чудово виписаних пером Лермонтова. Сам Печорин у своєму щоденнику зізнається, що «крім них на світі нічого не любив». Так хто ж вони? Контрабандистка. У ній дійсно зібрані якості, властиві цієї професії. Її душу немов срослась із непостійним, бурхливим морем. Вона сміла, рішуча: виявивши, що Печорин довідався, що трапилося вночі на морському березі, і нібито збирається донести комендантові, вона вирішується вбити його, виявивши завидну хитрість, спритність і силу. Вона щиро сумує й турбується про Янко в бурхливу ніч. Але в той же час вона дивовижно жорстока до бідного сліпого й бабі!
Її духовний мир убогий. Її прагнення й турботи обмежені, гроші визначають їх. «Ну що ж? У неділю ти підеш у церкву без нової стрічки», — підтверджує це сліпий. «У ній багато породи…» І саме порода рухає нею, вона подвластна лише їй… Дочка гір Бела…. Вона також виросла серед природи й простих людей, але як вона відрізняється від контрабандистки!
Пориви її душі глибоко розумні й людяні. Вона має особливу гордість, навіть коли вона говорить Печорину, що вона його бранка, і, отже, він може надійти з нею, як хоче, у ній відчувається її людське достоїнство… «Я не раба його», — гордо кидає Бела. Її довге мовчання, байдужість до подарунків, її гордість ще більше підкреслюють глибину й силу її любові. Вона замкнута й не говорить про свої страждання, але її короткі відповіді Максимичу, її потьмянілі очі говорять більше, ніж великі монологи… «Так прямувала по землі дочка Черкесии», але… Поява Казбича закінчується для неї трагічно.
Але й умираючи, Бела самозабутньо любить Печорина, і цієї любові ще більшу красу, ще більшу силу надає її вірність своїй вірі, хоча це не залишає їй надії на зустріч із Печориним в «царстві мертвих»… Але Бела своїми очами, які «так і заглядали до вас у душу», не змогла осягти глибини душі свого улюбленого. Це змогла зробити єдина жінка — Віра. Вона «проникнула в усі таємниці душі» його, вона зрозуміла, хто він такий, але це не остудило її любові, її «глибокої ніжності, що не залежить ні від яких умов…». Ця любов її заборонена їй законом, тому що вона замужем… «За кожний світлий день иль солодке мгновенье слізьми й тугою заплатиш ти долі». Вся шляхетність, вся глибина її непідробленого почуття розкриваються в її листі, що неможливо читати без сліз. «Я загинула, — але що за нестаток?..» Як можна оцінити, усвідомити таку жертву?
Заради любові вона дійсно «втратила геть усе…». И саме тому майже незмінними залишаються її дрібні жіночі слабості, її ревнощі… Її любов безкорислива: передчуваючи швидку смерть, вона не може думати про майбутнє життя, воно думає тільки про Печорине, а просить його як тільки пам’ятати про неї, пам’ятати… Князівна Мері.
На перший погляд може здатися, що це одна із чарівних, милих, вихованих аристократок, але це далеко не так. Її душі властиві шляхетні, людяні пориви, у ній немає зарозумілості, і це прекрасно можна зрозуміти з епізоду із Грушницким: князівна піднімає склянку пораненому солдатові… Вона має сильний і швидкий розум і тому скоріше цінує людини по його особистих якостях і розуміє, хто неї оточує. І саме тому вона шукає й знаходить сильну особистість, але… Щастя їй це не приносить. Любов її сильнішає з кожним днем, це, напевно, її перше настільки сильне почуття… Глибоко торкнута оповіданням Печорина про своє життя, Мері, що володіє, крім цього, і гострим почуттям жалю, і до цього скривающая свої почуття, зізнається йому в любові… Який же жорстокий, важкий удар обрушується на її тендітні плечі! Але навіть важко занедужавши, вона з достоїнством все виносить і викликає искреннее співчуття й замилування.
Її ока чудово блискали, але чи може вона зберегти цей блиск, бути коли-небудь щаслива, чи збереже свою душу, зневірившись у любові? У чому ж особлива заворожлива сила «Героя нашого часу»? У правді? В обвинуваченні існуючих громадських порядків? У передачі стану «розумної непотрібності» людини 30-х років минулого століття? У проникненні в душу людську? У чудовому складі? Напевно, у всім. І саме тому роман будуть читати й любити завжди.
Це не тільки одкровення однієї епохи, «Герой нашого часу» потрібний і нам, і многим іншим поколінням, і не тільки щоб зрозуміти цю епоху, але зрозуміти й самих себе.