Твір по літературі: Гімн жіночій красі у творчості И. А. Буніна Навряд чи хтось буде сперечатися, що одні із кращих сторінок бунинской прози присвячені Жінці. Перед читачем з’являються дивні жіночі характери, у світлі яких мерхнуть чоловічі образи. Це особливо характерно для книги «Темні алеї». Жінки грають тут головну роль. Чоловіка, як правило, — лише тло, оттеняющий характери й учинки героїнь Бунін завжди прагнув осягти чудо жіночності, таємницю непереборного жіночого щастя. «Жінки здаються мені чимсь загадковим. Ніж більше вивчаю їх, тим менш розумію» — таку фразу виписує він із щоденника Флобера От перед нами Надія з оповідання «Темні алеї»: «…
у світлицю ввійшла темноволоса, теж чорнобрива й теж ще гарна не за віком жінка, схожа на літню циганку, з темним пушком на верхній губі й уздовж щік, легка на ходу, але повна, з більшими грудьми під червоною кофточкою, із трикутним, як у гуски, животом під чорною вовняною спідницею». З дивною майстерністю Бунін знаходить потрібні слова й образи. Здається, що вони мають колір і форму. Кілька точних і барвистих штрихів — і перед нами портрет жінки.
Однак Надія гарна не тільки зовні. Вона має багатий і глибокий внутрішній мир. Більше тридцяти років зберігає вона в душі любов до пана, що ніколи спокусив її. Вони зустрілися випадково в «постоялій світлиці» у дороги, де Надія — господарка, а Микола Олексійович — проїзний. Він не в змозі піднятися до висоти її почуттів, зрозуміти, отчого Надія не вийшла заміж «при такій красі, що…мала», як можна все життя любити однієї людини У книзі «Темні алеї» багато інших обаятельнейших жіночих образів: мила сіроока Таня, «проста душа», віддана улюбленому, готова заради нього на будь-які жертви («Таня»); висока ставна красуня Катерина Миколаївна, дочка свого століття, що може здатися занадто сміливих і екстравагантної («Антигонів»); простодушного, наївна Поля, що зберегла дитячу чистоту душі, незважаючи на свою професію («Мадрид») і так далі. Долі більшості героїнь Буніна складаються трагічно.
Раптово й незабаром обривається щастя Ольги Олександрівни, офіцерської дружини, що змушена служити офіціанткою («У Парижу»), розстається з улюбленим Руся («Руся»), умирає від пологів Натали («Натали»). Сумний фінал ще однієї новели цього циклу — «Галя Ганская». Герой оповідання, художник, не утомлюється любуватися принадністю цієї дівчини. У тринадцять років вона була «мила, жвава, граціозна…надзвичайно, личко з русявими локонами уздовж щік, як в ангела». Але час ішов, Галя повзрослела: «…уже не підліток, не ангел, а дивно гарненька тоненька дівчина…
Личко під сірим капелюшком наполовину закрито попелястої вуалькой, і крізь неї сіяють аквамаринові очі». Жагучим було її почуття до художника, великий і його потяг до неї. Однак незабаром він зібрався виїхати в Італію, надовго, на місяц-півтора. Дарма вмовляє дівчина свого коханого залишитися або взяти її із собою. Одержавши відмову, Галя покінчила рахівницю з життям. Тільки тоді художник зрозумів, що втратився Неможливо залишитися байдужим і до фатального зачарування малороссийской красуні Валерії («Зойка й Валерія»): «…вона була дуже гарна: міцна, ладна, з густими темними волоссями, з оксамитовими бровами, що майже срослись, із грізними очами кольору чорної крові, з гарячим темним рум’янцем на засмаглій особі, з яскравим блиском зубів і повних вишневих губ». Героїня маленького оповідання «Комарг», незважаючи на бідність свого одягу й простоту манер, просто мучить чоловіків своєю красою.
Не менш прекрасна й молода жінка з новели «Сто рупій». Особливо гарні її вії: «…на зразок тих райських метеликів, що так чарівно мерехтять на райських індійських квітах». Коли красуня напівлежить у своєму очеретяному кріслі, «розмірно мерехтячи чорним оксамитом своїх вій-метеликів», помахуючи віялом, воно робить враження таємниче прекрасної, неземної істоти: «Краса, розум, дурість — всі ці слова ніяк не йшли до неї, як не йшло все людське: воістину була вона як би з якоїсь іншої планети». І які ж виявляються здивування й розчарування оповідача, а разом з ним і наші, коли з’ясовується, що мати цю неземну принадність може кожний, у кого в кишені найдеться сто рупій! Низка обаятельнейших жіночих образів у новелах Буніна нескінченна. Але, говорячи про жіночу красу, відбитої на сторінках його добутків, не можна не згадати про Оле Мещерской, героїні оповідання «Легкий подих». Яка це була дивна дівчина! От як описує її автор: «У чотирнадцять років у неї, при тонкій талії й струнких ніжках, уже добре обрисовувалися груди й всі ті форми, зачарування яких ще ніколи не виразило людське слово; у п’ятнадцять вона слила вже красунею».
Але головна суть зачарування Оли Мещерской була не в цьому. Всім, напевно, доводилося бачити дуже гарні особи, на які набридає дивитися вже через мінуту. Оля була насамперед веселим, «живим» людиною. У ній немає ні краплі манірності, манірності або самовдоволеного милування своєю красою: «А вона нічого не боялася — ні чорнильних плям на пальцях, ні раскрасневшегося особи, ні розпатланих волось, що ні заголився при падінні на бігу коліна».
Дівчина немов випромінює енергію, радість життя. Однак «чим прекрасніше троянда, тим швидше вона відцвітає». Фінал цього оповідання, як і інших бунинских новел, трагичен: Оля гине. Однак чарівність її образа так велико, що й зараз у нього продовжують закохуватися романтики. От як пише про це К. Г. Паустовский: «ПРО, якби я знав! І якби я міг! Я б усипав цю могилу всіма квітами, які тільки цвітуть на землі.
Я вже любив цю дівчину. Я содрогался від непоправності її долі. Я… наївно заспокоював себе тим, що Оля Мещерская — це бунинский вимисел, що тільки схильність до романтичного сприйняття миру змушує мене страждати через раптову любов до загиблої дівчини». Паустовский же назвав оповідання «Легкий подих» сумним і спокійним міркуванням, епітафією дівочій красі На сторінках бунинской прози є чимало рядків, присвячених сексу, опису оголеного жіночого тіла. Видимо, сучасники письменника не раз дорікали його в «безсоромності» і низинних почуттях. От яку одповідь дає письменник своїм недоброзичливцям: «…як люблю я…
вас, «дружини людські, мережа приваблювання людиною»! Ця «мережа» щось воістину нез’ясоване, божественн і диявольське, і коли я пишу про це, намагаюся виразити його, мене дорікають у безсоромності, у низьких спонуканнях… Добре сказано в одній стародавній книзі: «Автор має таке ж повне право бути сміливим у своїх словесних зображеннях любові й осіб її, якесь за всіх часів надано було в цьому випадку живописцям і скульпторам: тільки підлі душі бачать підле навіть у прекрасному…» Бунін уміє дуже відверто говорити про самому інтимний, але ніколи не переступає ту границю, де вже немає місця мистецтву. Читаючи його новели, не знаходиш навіть натяку на вульгарність або вульгарний натуралізм. Письменник тонко й ніжно описує любовні відносини, «Любов земну». «І як дружину обійняв і він її, всі її прохолодне тіло, цілуючи ще вологі груди, що пахнуть туалетним милом, очі й губи, з яких вона вже витерла фарбу».
(«У Парижу»). А як зворушливо звучать слова Русі, звернені до улюбленого: «Ні, перегоди, учора ми цілувалися якось безглуздо, тепер я спочатку поцілую тебе, тільки тихо, тихо. А ти обійми мене… скрізь…» («Руся»). Чудо бунинской прози досягнуто ціною великих творчих зусиль письменника.
Без цього немислимо велике мистецтво. От як пише про цьому сам Іван Олексійович: «…те чудове, несказанно-прекрасне, щось зовсім особливе у всім земному, що є тіло жінки, ніколи не написане ніким. Треба знайти якісь інші слова». І він знайшов їх. Немов художник і скульптор, Бунін відтворив гармонію фарб, ліній і форм прекрасного жіночого тіла, оспівав Красу, що втілилася вженщине.