Глибина рими

Глибина рими Рима більше важлива для поетів не мелодійного, а розмовного будуючи Уже одне це змушує думати, що основне її призначення не в посиленні асонансу й алітерації, не у звукописи. Головне в римі — її значеннєві алюзії, чого не можуть узяти до тями віршотворці. Відомо, що Мандельштам, траплялося, римував недбало. С. Липкин через десятиліття після смерті поета вирішив загострити на цьому увага, а заодно проілюструвати свій зразковий слух — Досить супитися!

Паперу в стіл засунемо! Я нині славним бісом обуян, Начебто в корінь голову шампунем Мені вимив перукар Франсуа.

У наведеній строфі тонкий слух С. Липкина подряпала рима «обуян — Франсуа». Він запропонував Мандельштаму благозвучності заради замінити Франсуа на Антуана. (Дотримуючись подібного принципу, ще кращою заміною в акустичному відношенні був би д’артаньян ). Від речення Липкина Мандельштам відмахнувся в жаху. Втім, от барвистий спогад самого Липкина: — Осип емильевич, чому така дивна, убожіючи рима: «обуян — Франсуа»? Чому не зробити «Антуан», і все буде в порядку й нічого не міняється.

— Міняється! Міняється! Боже, — нарочито по-актерски, звертаючись у бульварний простір, закричав, чи ледве не заволав Мандельштам, — у нього не тільки немає розуму, у нього немає й слуху! «Антуан — обуян»! Нісенітниця! Осів на вухо наступив! Мемуариста анітрошки не збентежило ту обставину, що поет у відомому фразеологізмі замінив ведмедя на осла.

І якщо Молла Насреддин підрядився навчити шахського осла грамоті за три роки, те Липкин, перекладач східної літератури, через піввіку прийшов от до якого висновку: «Справді, думаю я тепер, може бути, він чув так, як не чуємо ми, смертні, йому в цьому випадку важлива не шкільна точність рими, а відкритий, нічим не замкнутий звук наприкінці строфи: Франсуа». Далі голої техніки, правил версифікації Липкин так і не зумів просунутися. От з якими тонкими цінителями поезії приводиться спілкуватися поетам, коли їх оточує безмовність пустелі. Мандельштаму був потрібний Франсуа й тільки Франсуа. Для нього це ім’я, що носив Війон, його любимейший французький поет, асоціювалося із самою Францією, що славна по всьому світлу своєю парфумерією.

На початку тридцятих років, коли писалися наведені Липкиним вірші, ніяких таких французьких перукарів у голодній Росії не було. Але поет прекрасно створив «неточною» римою алюзію на Францію.

Поезія завжди й у всім прагне до точності. Але для неї внутрішня точність незрівнянно важливіше точності зовнішньої. Рима обдаровує поета почуттям власної могутності. Коли поет римує, йому здається, що він може здолати рифмуемое й фізично.

Рима, підкреслюючи, оттеняя, предмет, стає начебто примари, тіні цього самого предмета. Ніхто не має сил накопичити на плечі Арагац або яка-небудь інша гора, а тінь його в сонячний день може паплюжити на собі играючи й дитина.

Подібне відчуття приносить більшу радість і життєво необхідне кожній людині почуття своєї значущості —

    Я зв’язок мирів, усюди сущих, Я крайня ступінь речовини; Я осередок живучих, Риса начальна божества; Я тілом у поросі зотліваю, Розумом громам велю, Я цар — я раб — я хробак — я Бог! Але, будучи я настільки чудесний, Відколі происшел? — безвісний; А сам собою я бути не міг.

Державіну рими давалися сутужніше, ніж більшості його сучасників. От і в цих віршах, незважаючи на те, що перші три рими богатие, вони не дуже благозвучні. Однак головне своє завдання ці рими вирішують превосходно, а рима, що вінчає строфу, « Бог — не міг» чудесна. Вона всупереч поверхневому змісту останнього рядка підкреслює божественну природу автора цих геніальних віршів, іншим разом заявившего «єдиний є Бог, єдиний Державін».

Рима несе величезне навантаження, а її роль у творенні віршованої композиції гідна окремої пісні, але розмова про це може повести в занадто тендітну для сприйняття матерію. У грубому виді цю роль можна проілюструвати, наприклад, на вірші Тютчева «Фонтан» — Дивися, як хмарою живим Фонтан сяючий клубиться; Як полум’яніє, як дробиться Його на сонце вологий дим. Променем піднявшись до неба, він Торкнувся висоти заповітної — І знову пилом огнецветной Ниспасть на землю засуджений Про смертну думку водомет, Об водомет невичерпний! Який закон незбагненний Тебе стремит, тебе мятет? Як жадібно до неба рвешся ти!.. Але долоня незримо-фатальна, Твій промінь завзятий переломлюючи, Блискає в бризах свисоти. Будь-якому очевидно, що перші вісім віршів присвячені зовнішній картині, опису фонтана, а інші вісім — думки.

Тютчев закріпив це й композицією вірша. Якщо підходити формально, то кожна з названих частин складається їхніх двох чотиривіршів, що підкреслюється однаковим для всіх їх сполученням що оперізує й суміжної рими. Тобто формально вірш повинне було складатися із чотирьох чотиривіршів. Однак двоїстий характер рими, створений тим, що всі суміжні є морфологічними, а опоясивающие неморфологічними, приведе до того, що й композиційно весь вірш ділиться на два протипоставлених один одному восьмивірша, що й переслідувалося задумом Тютчева, дуже великого майстра вірша. Звичайно, прекрасними можуть бути й білі вірші. Але вважати риму, як це зараз модно на Заході, ознакою поганого тону, однаково, що щиросердно зізнатися в повній відсутності почуття поезії.

Твір прочитав: 3628 Оновлено ( 21.09.2014 10:25 )