Твір по літературі: Гоголь-Сатирик Працюючи над «Повістю про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Никифоровичем», Гоголь хоче виявити комічне поза трагічними конфліктами життя, в області «нудного». Вона широка, ця область — від зовні ідилічних форм буття в межах запущеного маєтку Товстогубов до анекдотичної сварки й позову двох миргородських приятелів Перерепенко й Довгочхуна, оповідання про які закінчується знаменитими словами: «Нудно на цьому світлі, добродії!» Відкривається повість нарочито захопленим описом костюма, будинку й саду Івана Івановича. І чим більше «захоплюється» письменник своїм героєм, тим більша нікчемність цієї людини розкривається перед нами. З неприхованим сарказмом описує Гоголь «богомольної людини Івана Івановича», що у церкву ходить лише для того, щоб після служби поговорити з жебраками, довідатися їхні потреби, але при цьому нічого не подати. Він міркує «дуже логічно»: — Чого ж ти коштуєш? Адже я тебе не б’ю… Іван Іванович дуже любить, якщо йому хто-небудь зробить подарунок або піднесе гостинець. Це йому дуже подобається.
Лежень і пустодзвін Іван Іванович у силу звички навколишніх і завдяки своєму майновому положенню сливет у Миргороді за чималу людину Таким же «гарним» є його сусід Іван Никифорович. Він не стільки високий, скільки «поширюється в товщину». Лежень і буркун, не стежить за своїм мовленням і часом допускає такі слівця, що його сусід Іван Іванович, «естет», тільки говорить у відповідь: «Досить, досить, Іван Ні-Кифорович; краще скоріше на сонце, чим говорити такі богопротивние слова». Втім, містить автор, незважаючи на деякі відмінності, обоє приятеля «прекрасні люди». Безтурботне й дозвільне життя зробило із цих поміщиків ледарів, зайнятих тільки тим, як розважити й потішити своє ледарство. Ні про який духовний ріст, самовдосконалення особистості мовлення не йде. Ці герої навіть слів таких не знають. Вони зайняті сугубо своїми персонами, задоволенням самих примітивних своїх потреб. І коли виникає найменша перешкода на шляху цих потреб, то вибухає теперішній бій.
Причому методи, якими користуються обидві сторони, такі ж неварті, як і їх виконавці З неперевершеною майстерністю й гумором Гоголь показує, як блискавично із закадичних приятелів Іван Іванович і Іван Никифорович робляться заклятими ворогами. Між ними розвертаються «воєнні дії», що закінчилися псуванням гусячого хліва Івана Никифоровича, з «лицарською безстрашністю» доконаного Іваном Івановичем З неприхованим сарказмом описує Гоголь Миргород, у якому мали місце дані події. Якої духовності й висоти помислів можна чекати від жителів міста, головною примітністю якого була «дивна калюжа! Єдина, яку тільки вам вдавалося коли бачити! Вона займає майже всю площу. Прекрасна калюжа!
Удома й будиночки, які видали можна прийняти за копиці сіна, обступивши навколо, дивуються красі її…» Герої повести з виникненням сварки оживилися, воспряли духом. У них з’явилася мета в житті. Кожний хоче виграти позов у суді.
Вони їздять у місто, подають паперу в усі інстанції, витрачають свої доходи на підношення чиновникам всіх рангів, але ніяких видимих результатів не досягають. Вони стоять на одному щаблі суспільних сходів. Тому «їхня справа» навряд чи завершиться в доступному для огляду майбутньому. Воно скінчиться тільки по смерті одного із що судяться. Але ні Іван Іванович, ні Іван Никифорович цього не розуміють. Ілюзію життя вони приймають за саме життя, потонувши в позовах і кляузах, вони загубили той первісний комфорт і благополуччя, які мали «Повість про те, як посварилися Іван Іванович із Іваном Никифоровичем» увійшла в збірник «Миргород» поряд з історико-героїчною повістю «Тарас Бульба».
Таке сусідство допомогло письменникові показати всю дріб’язковість і низькість учинків і помислів Івана Івановича й Івана Никифоровича в порівнянні з теперішніми подвигами Тараса і його соратників. Нудно стає авторові від споглядання своїх героїв. Невже пройшли часи великих учинків?! Цю тему автор продовжує у своєму геніальному добутку «Мертві душі».