Але адже ці фігури й Не просяться в художні перлини: на лайці своїх ляльок поет не малює ні синіх жилок, ні Характерних зморщечок. Ціль їхньої присутності в романах ясна до оголеності: те думка поета шукає Антитези (Штольц, Аянов), те поет удивляється в мерехтливий удалині вогник, намагаючись розгадати його Обрису (Тушин), те план роману вимагає відомого заміщення (граф). Дійсності гончаровского творчості, по-моєму, ці манекени не заважають; навпроти, оттеняют неї. Гончарову була позитивно чужо викривальна, тенденційна творчість: він не написав би ні «Збаламученого моря» 13, ні «Нікуди» 14, ні «Бісів», ні навіть «Новини» 15. На противагу Тургенєву, що не міг допустити й думки про те, що він, Тургенєв, не розуміє нових плинів життя, И Достоєвському, що почував себе покликаним пророком-викривачем сучасних недуг, Гончарів завжди запізнювався зі своїми образами саме тому, що занадто довго їх переживав або Передумував. За Райським, людиною 40-х років, якого він видав в 1869 р., він переглянув 60-е роки, і В Маркові дав якусь наївну, майже лубочну карикатуру. Гончарів особливо любив малювати симпатичні явища: як гарні його Фадєєв, Обломів, Марфинька, Віра, бабуся. Райський, Захар, Матвій і наскільки уступають їм Тарантьев, Стусанів, Полина Карпівна, Марко. Зло йому взагалі менше вдається в образах. Негативні явища життя, тварина або звір у Людині викликають у поетах різного типу зовсім різні відзвуки: для Достоєвського Зображення зла є тільки засіб сильніше виразити споконвічний добрий початок у людській душі. Його поетичний шлях — це шлях водолаза: на віддалених щиросердечних глибинах, куди ми з ним Спускаємося, часто губиться саме подання про порок — ви не розрізните часом у його психічному Аналізі Свидригайлова від Раскольникова, Івана Карамазова від Смердякова. Достоєвський був особливо сміливий у зображенні зла, і саме щоб показати його споконвічне безсилля. Кому не впадала в око його похилість виставляти своїх героїв і героїнь не тільки в самих Непривабливих костюмах публічних жінок, убивць, шулерів і т.п., але придумувати спеціально Гнуснейшие положення, ядовитейшие підступи й серед них змушувати людей із затемненою совістю Виявити присутність вищого початку, бога в їхньому душі. Згадаєте сцену Дмитра з Катериной Іванівною, Свидригайлова з Дунечкой. Інший шлях — це відомий шлях від Ювенала 16 Персія 17 до Барб’є 18, Пруса 19, Салтикова. Він досить ілюстрований, і я на ньому не зупиняюся. Третім Шляхом ішов у нас Писемский: песиміст і цинік по натурі, він холодно й серйозно розбирає перед нами Все дріб’язкове, заздре в людині, речей щиросердечне сміття: це його не лякає, тому що він нічого Більше й не очікує зустріти. Шлях цей відзначений генієм Золя. Четвертий шлях має найбільше Представників в Англії: це диккенсовский оптимізм із покараним, приборканим злом, без усякого Бруду, з м’яким, вдумливим окресленням характерів. До цього типу примикало й творчість Гончарова.
Я вже говорив, що Гончарів був розбірливий на враження. Душа його точно свертивалась від Дотику до темних сторін життя. Зате завзято й міцно наростали в ній приємні враження, И з них повільно й грузно складалися його скульптурні образи. Це була обережна, флегматична И консервативна натура. Споглядальник по перевазі, Гончарів і дорожив особливо обстановкою Споглядання: до нового життя він не поспішав, не вплутувався в мир незвичних відчуттів, але зате Тримався чіпко за улюблені враження; він дбайливо вибирав їх із що напливає отовсюду життя, Творив з них приємну для себе обстановку й поглиблював свій поетичний запас новими Нашаруваннями. Під екватором і у світській вітальні — однаково — Гончарів шукає не нових відчуттів: Він лише соглашает свої звичні враження з новими й дивиться, як це старе виглядає під Новим сонцем. У довгому плаванні, серед безперервно, що перемінялися обріїв, Гончарів ніде Не дає незвичайн і дивному затерти в душі близьке, скорити душу силою своєї краси й Оригінальності. Він чіпко тримається й на океані за свій росіянин мирок: дід, каюта, вістовий, Що Купаються матроси, щи. Згадаєте, як легко й охоче переходить Гончарів від чужоземних картин До своїм (він їх завжди возить у серце, і вони в нього вічно просяться під перо): нехай часом чуется вам і Глузування, і повчання, а все-таки в берегів Англії кисть поета з любов’ю малює російський поміщицький побут; Говорячи про іспанську лінь, він згадує й росіянку й радий би їх сполучити: що б, мол, вийшло? Або Пригадаєте уривки з його листа з мису Доброї Надії: «Дивитеся, — говорили ми один одному, — уже немає нічого нашого, починаючи з людини, все інше: і людина, И плаття, і звичай. Тини влаштовані з кущів кактуса й алое: не дай боже схопитися за кущ — що Наша кропива!..» І камінь не такий, і пісок рудий, і трави дивні: одна якась кучерява, інша в палець товщиною, Третя бура, як мохи, та димчаста. Пішли за місто по дрібному й чистому піску на узмор’я: під ногами Хрумтіли раковинки. — «Всі не наше, не таке», — повторювали ми, піднімаючи те раковину, то камінь. Промайне Горобець — набагато ошатніше нашого, франт, а зараз видно, що горобець, як він не франти. Той же років, ті Ж манери й так само копається, як наш, у всякої дряни, розкиданої по дорозі. І ластівки, і ворони Є, але не ті: ластівки серее, а ворона чернее набагато. Собака загавкав, і те не так, віддає чужим, начебто іноземною мовою гавкає. Або зустрічаються вони із чорною жінкою. Справді — баба. Одягнено, як наші баби; на голові хустка, біля попереку щось начебто спідниці, як у Сарафана, і зверху сорочка; і іноді хустка на шиї, іноді немає 20. Якщо вимоги в плані роману — це «свідоме» творчість, який він так чурался, — наштовхнуть Його на далекий мир, він в’януло тягне нитку роману й потім зізнається сам (наприклад, говорячи про початок «Обломова» і «Обриву»), що довелося видумувати, складати, і смиренно змінює голову під Заслужені докори 21. Від салонної розмови графа в «Звичайній історії» він радий перейти До сільської вечері з бесідою про порося й огірок; від розумних розмов Обломова із чиновниками И літераторами — до лежанки Захара, що йде коріннями, може бути, ще в дитячі враження. Його обтяжує вітальня Беловодовой, але як розгортається художник, пішовши із цієї вітальні в сад Тетяни Марківни Бережковой, на крутості нагорного волзького берега, до Марфинькиним каченят, до желтоглазой Марини й сільського джентльмена Титові Никоничу, у якому він з любов’ю малював найдорожчий Образ зі свого дитинства і юності. Але Гончарів був не тільки несвідомий, інстинктивний оптиміст: оптимізм входив у його поетичний Світогляд. Висловлювати своїх думок у відверненій формі Гончарів не любив. Він шукав, щоб ці думки уросли Вобраз.
Почне писати критичну статтю про гру Монахова в «Горі від розуму» 22, а рука малює абрис Чацкого; хоче висловити свою думку про Бєлінського 23, а пише його портрет. Зате діючі Особи Гончарова безсумнівно часто висловлюють його думки. В 1-й частини «Обломова» герой вибухає наступною тирадою проти викриттів у поезії; розмовляє Він з літератором Пенкиним. — Немає не всі! — раптом запалившись, сказав Обломів. — Зобрази злодія, та й людини відразу не забудь. Де ж людяність-те? Ви одним головою хочете писати! — майже сичав Обломів, — ви думаєте, що для Думки не треба серця. Ні, вона запліднюється любов’ю. Простягніть руку занепалій людині, щоб Підняти його, або гірко заплачте над ним, якщо він гине, а не глумитеся. Любите його, помнете в ньому Самого себе й звертайтеся з ним, як із собою, — тоді я стану вас читати й схилю перед вами голову… — Сказав він, улігшись знову покійно на диван… Або далі: — Викинути із цивільного середовища! — раптом заговорив натхненно Обломів, уставши перед Пенкиним, — Це значить забути, що в цій негідній посудині був присутнє вищий початок; що він зіпсована Людина, але все людина ж, тобто ви самі. Викинути! А як ви викинете з кола людства, З лона природи, з милосердя божия? — майже крикнув він з палаючими очами. — Геть куди вистачили! — у свою чергу зі здивуванням сказав Пенкин. Обломів побачив, що він далеко Вистачив. Він раптом змовк, постояв з мінуту, позіхнув і повільно ліг на диван. Ці думки теоретично розвив потім Гончарів у статті «Краще пізно, Чим ніколи». Тонка художня робота привчила Гончарова бути обережним і делікатним з «людиною», А його творчість насамперед прагнула до пізнання й справедливості. Лучшею характеристикою його Делікатного звертання з людською особистістю можуть служити «Замітки про Бєлінського». Розповідає він, наприклад, як Бєлінський напав на нього через Жорж Санд. — Ви німець, філістер, а німці адже це семінаристи людства! — Додав він. — Ви хочете, щоб Лукреция Флориани, ця жіночна жагуча натура, Звернулася в чиновницу. Зрозуміло, Гончарів нічого подібного не говорив; він повставав тільки проти порівняння Лукреции З богинею. Подивитеся поруч із цим, як пояснює Гончарів часто образливі парадокси й різкі вироки Бєлінського. Йому снився ідеал жіночої волі, він рвався до нього, жертвуючи подробицями» упадаючи в натяжки И протиріччя навіть із самим собою, аби тільки відстояти цей ідеал, щоб противні голоси не заглушили Самого питання в зародку. А от спогаду про суперечки з Бєлінським: Я не раз сперечався з ним, але не гаряче (щоб не хвилювати його), а скоріше равнодушно, щоб тільки викликати його Висловитися, — і равнодушно ж уступав. Без цю суперечку б ніколи не скінчився або перейшов би в запал, На який, звичайно, ніхто з» знавших його ніколи навмисне б не викликав. Або згадаєте, какою тонкою й дружньою кистю він обрисував самолюбство Бєлінського: Як розумно й тонко висловлювалося воно [самолюбство] у Бєлінського — саме у вдячній симпатії до Шанувальників його сили… 24 Але все це говорилося із приводу виняткової натури. Заглянемо; у середовище людей більше Звичайних