Гопман В. Л. «Література серйозна, значна, потрібна… »
люди нашого часу гребують такими історіями. Їх так давно вже не розповідають, що мені здається, тепер вони можуть пролунати по-новому.
Санъюнтей енте ( 1839-1900) японський актор і письменник, автор класичної повісті про примар Пионовий ліхтар (1884)) чимало часу провести будинку. Для розваги читали вголос і обговорювали страшні історії про примар і криваві вбивства; модні в ті роки й широко друкувалися в журналах (кілька видань такого роду знайшли в котеджі, де жили Шеллі із дружиною). Якось Байрон запропонував друзям: давайте кожний напише по такій історії. Усе з ентузіазмом погодилися. Однак ні сам Байрон, ні Шеллі так нічого й не написали (за іншими відомостями Байрон написав уривок Поховання або Вампір — прим. Парфенов) зрозуміло, з іншої причини, чим Клер, що мала до літератури лише те відношення, що була коханкою Байрона. Але два інших учасники угоди поставилися до нього дуже серйозно. Вони написали по книзі: Мери Шеллі роман Франкенштейн, або Сучасний Прометей, а Полидори повість Вампір. Ніхто тоді не міг припустити, що ці добутки стануть віхами в розвитку того великого рукава світового літературного процесу, що одержав назву література жахів.) культурою, адже почуття страху одне з фундаментальних властивостей людської натури й, природно, воно не могло не відбитися в літературі.) плем’я готовий, які зруйнували античну культуру в Західній Європі) був синонімом середньовічного варварства. У другій половині XVIII століття починається відродження інтересу до середньовіччя і його культурі.) Готичний більше не означав варварський, але середньовічний, лицарський. Звідси й вибір місця дії готичних романів: руїни старих монастирів, замків і каплиць, підземелля, склепи. Верби, що ростуть у руїнах, більші чорні птахи, що облітають замки грозовий уночі при місяці, лементи сов У темних коридорах загадкові й страхаючі фігури в білому й у плащах з опущеними каптурами, зі свічами в руках) відбувся останній суд над відьмами. Уолпол рано почав цікавитися культурою середньовіччя й, маючи у своєму розпорядженні значний стан (він був сином прем’єр-міністра), побудував біля Лондона замок Строберри-Хилл у готичному стилі. Один раз Уолполу приснився сон: на поруччях сходів древнього замка (бути може, схожого на Строберри-Хилл) лежить гігантська рука в лицарській рукавичці. Прокинувшись, Уолпол кинувся записувати побачене. Так виник роман Замок Отранто) елементів будується більшість готичних романів.) романів. Уваги з них заслуговують деякі насамперед ті, котроие вийшли з-під пера чотирьох авторів: Ганни Редклиф, Вільяма Бекфорда, Метью Льюиса й Чарльза Р. Метьюрина.) остаточно не приїлися. Потрібний геній, подібний Редклиф, щоб терзати наші душі відчутним жахом — із цією оцінкою не можна не погодитися. Кращим романам Редклиф Удольфские таємниці (1794) і Італієць (1797) властив поетична атмосфера таємничого. Редклиф не прагне до ускладнення сюжету сила її не в закрученій інтризі, але в тонкому психологічному промальовуванні образів героїв, чиї щиросердечні переживання мистецьки співвіднесені з емоційними картинами природи. Найчастіше ми не бачимо, але відчуваємо щось, що лякає нас, почуваємо, що мир Редклиф пронизаний передчуттям жахливого
Зовсім інакше будується класичний добуток жанру роман Чернець Метью Грегори Льюиса ( 1775-1818). Льюис наголошує на накопиченні надприродних жахів, різних злочинів (аж до кровозмішення й матереубийства). Історія головного героя, ченця Амбросио, що погубив душу поклонінням Сатані, читалася, за свідченням сучасників, зі здриганням (чого, втім, автор і домагався). Близький цьому персонажу й головному героєві готичної східної казки Ватек (1786) Вільяма Бекфорда ( 1760-1844) халив Ватек. Марнославство, гординя, спрага насолод віддали його у владу демонічних сил, і він гине в полум’яних чертогах еблиса (Люцифер у мусульманській міфології).
За кілька десятиліть свого існування багато ходів і прийоми готичного роману перетворилися вштампи.
Кінець епохи готичного роману вінчає Мельмот-Блукач (1820) Чарльза Роберта Метьюрина ( 1782-1824) за словами А. С. Пушкіна, геніальний добуток. Роман віха в історії жанру схожий сам на готичний замок: добуток побудований складно, у ньому багато сюжетних ліній і діючих осіб. Основна тема роману безсмертя, що одержав герой, уклавши угоду з дияволом. Але щоб знайти вічне життя, Мельмот за умовами договору повинен замість своєї віддавати дияволові всі нові й нові душі
У змаганні на березі Женевського озера в 1816 році (із чого ми почали оповідання) брали участь п’ятеро, двоє з яких мали достатній літературний досвід. Але перемогла наймолодша й недосвідчена влитературе.
Втім, не могло, напевно, не позначитися, що Мери Шеллі була дочкою найвідоміших літераторів: Вільяма Годвина й Мері Уолстонкрафт.) природи. Однак створеному чудовиську немає місця у світі людей і перших жертв трагічного усвідомлення цього стають близькі вченого
Хоча повести Вампір Джона Вільяма Полидори ( 1795-1821) була уготована слава не така голосна, як роману Мери Шеллі, проте вона стала родоначальницею одного з основних напрямків у літературі жахів добутків про вампірів. З’явилася повість в 1819 році під ім’ям Байрона (насправді Байрон накидав кілька сторінок і охолонув до цього задуму, що реалізував Полидори). Шумний успіх Вампіра був обумовлений таємничою привабливістю образа головного героя й сюжетом історією вампіра-перевертня
Полидори ввів у літературу вампіра, але пугающе реальним його зробили два інших письменники й обоє по походженню ірландці: Джозеф Шеридан Ле Фаню, що випустив в 1871 році повість Кармилла (про жінку-вампирессе), і Брем Стокер, автор роману Дракула (1897). Брем Стокер ( 1847-1912) народився в Дубліні в рік виходу роману Томаса Пекетта Преста Вампір Варни — обширнейшего, близько 800 сторінок, твору, у свій час що читався, але англійську вампириану не обогатившего.
Стокер довгий час вивчав готичне мистецтво (у першу чергу, готичний роман) і взагалі мистецтво фантастичного й фольклор різних народів. Тому настільки ґрунтовно пророблена основа роману Дракула: у добутку використані легенди про вампірів, що існували в жителів східної Європи, а прообразом головного героя послужив румунський воєначальник XV століття Влад Тепеш, відомий своєю жорстокістю (недарма місцем дії Стокер вибрав загадкову тоді для англійців і не тільки для них Трансільванію).
Хоча готичний роман до середини XIX століття занепав, вплив його продовжувало зберігатися насамперед, в англійській літературі. В 1886 році Роберт Льюис Стивенсон випустив повість Дивна історія Джекила й містера Хайда — про трагічний розлам у людській душі, про розщеплення її на добру й злу сторони, про боротьбу свідомого й підсвідомого. Письменник звернувся до теми двійника, з’єднавши готичні мотиви й прийоми нового для літератури жанру наукової фантастики. Данина традиції готики віддали Оскар Уальд, Генрі Райдер Хаггард, Гилберт Кит Честертон, Артур Конан Дойль
Не менш плідним був вплив ідей і образів літератури жахів на інші європейські літератури. І насамперед на французьку. Роман Жака Казота ( 1719-1792) Закоханий диявол (1772) гідний зразок літературної готики: середньовічні руїни, криваві злочини, примари. Трагічна доля самого Казота виявилася схожої з атмосферою його добутків: письменник довгий час займався окультними науками, був пов’язаний з таємними суспільствами. Життя закінчило на ешафоті, обвинувачений в участі в роялістській змові Бальзак написала Шагреневу шкіру й Прощеного Мельмота в чималому ступені під впливом роману Метьюрина. Повести Шарля Нодье Смарра (1822), Теофіла Готьє Закохана покійниця (1836), п’єса Олександра Дюма Вампір продовжили вампирскую тему
Не менш багата готичними талантами німецька література, у якій у першу чергу треба назвати ернста Теодора Амадея Гофмана. Один із самих блискучих майстрів фантастики кошмарів і жахів, що відбиває темну сторону людської душ, Гофман часто звертався до прийомів готики. Найбільше яскраво це видно в романі Еліксир сатани (1815) і в Нічних повістях Піскова людина (1815) і Майорат (1817).
В Америці література жахів розвивалася багато в чому інакше, чим у Європі в силу історичної й культурної специфіки країни, та й до того ж предромантизм і романтизм виникли в США значно пізніше, ніж у Європі. У джерел цієї традиції в американській літературі перебував роман про потойбічний Коттона Метера Чудеса невидимого миру (1693), що вийшов рік по тому послу страти салемских відьом
Перший значний представник американського предромантизма Чарльз Брокден Браун. У романі Виланд (1798) Браун розповідає про героя, що став жертвою авантюриста-черевомовця; прийнявши голос того за глас божий, герой, що впав у релігійне божевілля, убиває свою дружину
Творчість одного з перших американських романтиків Вашингтона Ирвинга ( 1783-1859) складалося під впливом двох факторів: культури Старого Світла й переказів і легенд Америки. І якщо знамениті новели Ирвинга Рип Ван Винкль і Легенда Сонної Лощини написані на американському матеріалі, то оповідання Наречений-Примара й Диявол і Том Уокер створені в традиції європейської страшної новелістики
Вплив темних злих сил на людину, сутінкові стани духу, атмосферу жаху, розлитого в людському існуванні, найбільше впечатляюще із всіх, мабуть, американських письменників зобразив едгар Аллан По ( 1809-1849). Він прославився як майстер страшного оповідання. І справді, страшне з’являється в нього у всіх видах і в дрібних подробицях. Наприклад, Історія Артура Гордона Піма — свого роду енциклопедія жахів, що загрожують героєві болісною смертю. Відбиваючи страшне й містичне, По зумів опоетизувати їх, представити прекрасними, як у класичній новелі Падіння будинку Ашеров. По прагнув запам’ятати жах душі, та мить людського буття, коли, як сказано в цій новелі, злі примари в чорних одягах осадили світлий розум
У романі Натаниеля Готорна ( 1804-1864) Блайтдел (1852) перед читачем проходить демонічний звідник, чорний маг, таємнича жінка під вуаллю, а в романі Мармуровий фавн (1860) виникає похмурий і загадковий незнайомець із американських катакомб, немов, що зійшов зі сторінок готичного роману жахів.) Бирс воював чотири роки, був важко поранений. Працював журналістом, писав прозу. В 1913 році виїхав військовим кореспондентом у Мексику й там пропав останній лист його датований 26 грудня 1913 року
И герої Бирса люди нещасливі, люди важкої долі. Багато оповідань Бирса пронизані відчуттям приреченості людини, безнадійності його буття. В оповіданнях Бирса багато смертей, але люди гинуть не від якої-небудь конкретної причини, а від самого страху. Бирс залишає чоловік один на один з напруженим очікуванням неминучого жаху, що наближається; почуття це лякає сильніше, ніж сам страх (виникає воно нерідко й у сні). Раціональне пояснення Бирс відкидає, тому Невідоме з’являється в нього у вигляді таємничих звуків, шерехів, знаків передвість ночі
У традиції американської романтичної новели працював і письменник, через якого дотепер сперечаються Америка й Англія. Генрі Джеймс ( 1843-1916), народившись у Нью-Йорку, жив в основному в Європі, переважно в Англії, де й помер британським підданим. Джеймса завжди відрізняло увагу до таємничого й незвичайному в людському житті, що, за словами письменника, нескінченно велика, різноманітна й багата. Кожний розум знайде в ній те, що шукає Сам Джеймс знаходить за повсякденними повсякденними колізіями їх готичний другий план, як це показано в оповіданні Веселий куточок (стивенсоновская тема огидного двійника респектабельного героя), у повісті Поворот гвинта (1898) одному із кращих у світовій літературі добутків опривидениях.
Окремої розмови заслуговує російська література жахів XIX століття (слід зазначити, що тут і нижче розглядаються тільки європейська й американська літератури. За рамками статті залишилися літератури Сходу в першу чергу Китаю й особливо Японії, де активно розвивалася жанрова традиція кайдан — оповідання про жахливий — прим. автора статті). У творчості деяких авторів видно їхнє тяжіння до готичного роману наприклад, у повісті Олександра Бестужева-Марлинского Замокла ейзен готична проблематика в російській літературі виникла ще в XVIII столітті повість иколая Карамзина Острів борнгольм (1794). Треба сказати, що в цілому росіяни прозаїки були самостійні в трактуванні жахливого, виходячи з концепції двоемирия, заснованої на народних повериях і казках. Відповідно до неї, незалежно від видимого й сприйманого людиною миру, як би за межами навколишньої його дійсності існує інший.) більше казкою Чорна курка, або Підземні жителі. У збірнику Вечора на Хопрі (1837) Михайло Загоскин використовує відомий прийом: осіннім вечором кілька людей збираються в заміському будинку й розповідають страшні історії. У повістях Русалка (1829) і Київські відьми (1838) Орест Омів звертається до українського фольклору, як і Микола Гоголь у повістях Вечір напередодні Івана Купала й Страшна помста (збірник Вечора на хуторі біля Диканьки, 1831, 1832).
Більше літературна повість Гоголя Портрет, у якій помітне звертання автора до європейської культурної традиції таємнича й згубна сила, що таїлася в очах лихваря на портреті, явно того ж походження, що й сила, що загубила Мельмота-Блукача. Трунар і Пікова дама Пушкіна блискучі приклади фантасмагорій великого письменника, що володів відмінним смаком при з’єднанні реального й ірреального. Нарешті, у фантастико-готичних творах Олексія Толстого Упир, Сім’я вовкулака й зустріч через триста років (написані в 40-х роках) з’єднані яскравість і самобутність російської літературної традиції, що опирається на фольклор і досягнення європейської літератури
В XX столітті з появою кінематографа з’явився принципово новий етап у розвитку мистецтва жахів. Кіно стало найважливішим способом втілення фантазії у видимі, зримі образи. Найбільш значні фільми початку століття були створені в Німеччині, серед них знаменита стрічка Кабінет доктори Калигари (1919). Історія божевільного вченого, директори психіатричної клініки Калигари, що змушує за допомогою гіпнозу слухняної йому сомнамбулові вбивати людей, дуже вплинула на світовий кінематограф
Перший етап популярності фільмів жахів доводиться на початок 30-х років і зв’язаний він з роботою двох видатних акторів: угорця Білі Лугоши й англійця Чарлза едварда Пратта, що ввійшов в історію кіно під ім’ям Борис Карлофф. В 1931 році прогримів фільм про Дракуле з Лугоши в головній ролі. Високий блідий чоловік у чорному каптурі з несамовитою особою й трагічно палаючими очами такий образ знаменитого вампіра надовго залишилася в пам’яті глядачів. У різних країнах було знято більше сотні фільмів про Дракуле. Його втілювали на екрані різні талановиті артисти, але Біла Лугоши так і залишився королем
В 1932 році вийшов фільм Франкенштейн із Борисом Карлоффом у головній ролі. Карлофф став найвідомішим виконавцем ролі створеного Франкенштейном чудовиська, чому сприяли як природні дані артиста, так і блискуча робота гримера. Особа, що застигла в трагічній нерухомості, повільно, із працею очі, що відкриваються, повні борошна, що безсило звисають нелюдськи величезні руки (на кистях шви адже монстр був зібраний, зшитий з останків різних людей), мішкуватий одяг, судорожні, нескоординовані рухи все це створювало враження моці й одночасно безпорадності, неприкаяності, трагічній розгубленості
Примари, що ожили мерці-зомбі, слухняні їхнім чаклунам, що воскрешали, вампіри, що здобувають владу над своїми жертвами, — все це, по суті справи, модифікації однієї теми: скорення людини, що досягається за допомогою внечеловеческих кошмарних сил. Ця тема придбала особливу популярність у нашім сторіччі. І не випадковий успіх киноверсий (кілька десятків!) повести Стивенсона Дивна історія доктора Джекила й містера Хайда, перша з яких з’явилася в 1908 році
Література й кіно свого роду сполучені посудини. Успіх книги може допомогти й успіху фільму й навпаки. В 1911 році паризькі журналісти Пьер Сувестр і Марсель Аллен видали першу книгу з майбутньої 43-млосної серії романів про Фантомасе, названому генієм зла й владарем жаху; а в 1913-1914 роках був знятий пятисерийний фільм (радянський глядач знаком з інший киноверсией фільмами, у яких знімався Луи де Фюнес).
Кінець 60-х початок 80-х років у кінематографі жахів пройшли під знаком двох стрічок: Дитина Розмари й екзорсист (изгоняющий диявола). Поєднує ці два фільми (і їхні літературні джерела романи Айри Левина й Вільяма П. Блетти) сполучення побутове й надприродного, існування чаклунства поруч із чудесами сучасної науки. Обоє добутку піднімають тему сатанізму сатана бере участь у них у якості внесценического персонажа, що робить, однак, що вирішує вплив на хід подій.) У другій групі першість належить, безперечно, гігантській мавпі Кинг Конгу, що вперше з’явилася на екрані в 1933 році. Часом це жахаючі істоти, що живуть глибоко під землею або в морських безоднях (велетенський ящір Годзилла в японських стрічках), часом істоти, вигляд яких, незважаючи на його жахливість, знаком людині (Собака Баскервиллей). Буває, що вони знаходять свої кошмарні якості, маючи цілком мирними подібно птахам у знаменитому фільмі знаменитого режисера кінематографа жахів Альфреда Хичкока: птаха тут знаходять несподівану агресивність і нападають на людину, виклевивая ока
Культура жахів в XX столітті стала важливою складовою частиною життя Заходу, охоплюючи не тільки літературу, кіно, але й театр, телебачення, радіо, живопис. Щороку виходить безліч збірників і антологій, випускаються спеціалізовані журнали, причому не тільки професійні, але й аматорські. Спектр видань разюче широкий: від коміксів до фундаментальних антологій самого різного тематичного змісту: наприклад, збірник Бійся кішок! (1972), куди включені добутки, так чи інакше пов’язані з таємничим колдовским впливом кішок на людську долю, або антології Діти-Примари (1985).) визнаних майстрів жанру (Мери Шеллі, Брема Стокера), загальні проблеми жанру і його взаємозв’язок з іншими видами літератури й мистецтва. Але й відверто комерційну літературу
Кращі роботи літератури жахів створені як у минулому сторіччі, так і в нинішньому, продовжують хвилювати серця читачів, будять їхню думку й уяву. Популярність самих різних авторів, у чиїй творчості сильний вплив цієї традиції, — Акутагава Рюноске в Японії, Айрис Мердок, Колин Уилсон, Джон Фаулз в Англії (приклади взяті практично навмання) підтверджує це. Так само як і успіх фантастичної літератури, а особливо кінофантастики в наш час
На жаль, у нас ця література довгий час була невідома широкої аудиторії. Видавалися книги е. А. По й е. Т. А. Гофмана, М. Шеллі, Н. Готорна, Р. Л. Стивенсона, у серії Літературні пам’ятники вийшли Замок Отранто й Мельмот-Блукач. Але, як правило, автори передмов і коментарів, говорячи докладно про значення у творчості цих письменників традицій предромантизма й романтизму, уникали говорити про іншу традицію тої, котрої присвячена ця стаття. Страшне, кошмарне у творчості багатьох авторів або мистецьки замовчувалося, або пояснювалося психічними особливостями особистості автора. Так що нинішнє видання перше, по суті справи, у нашій країні, що дає подання не тільки про творчість окремих письменників, а про здійснення єдиної давньої й багатої традиції у світовій культурі
Ми не можемо виключити літературу жахів з духовного життя сучасної людини як не можемо виключити почуття страху з нашої психіки. Ця література допомагає нам заглянути глибше в себе, розібратися, хто й що ми є? Де проходять границі наших можливостей? Що ми знаємо про себе й про навколишній світ? Іншими словами. Ця література виводить нас на вічні питання, що завжди хвилювали мистецтво
И в висновок послухаємо одного із сучасних майстрів жанру, письменника, чия творчість, що користується всесвітнім визнанням, уже знайомо радянському читачеві. Американський прозаїк Стивен Кинг, закінчуючи передмову до збірника Скарбу літератури жахливим і надприродного, представленим видавництвом ербор Хаус. Пише: Кращі добутки, написані в руслі цієї традиції, доводять, що література про жахливому, надприродному література серйозним, значна, потрібна всім категоріям читачів
Дійсно, краще не скажеш: література серйозна, значна, потрібна
В. Гопман
Отнаборщика.
Нагадаємо, що стаття В. Гопмана була надрукована в 1991 році й випереджала собою збірник класичних добутків жанру. У перший тім Антології жахів (укладач і відповідальний редактор Олексій Геннадьевич Лавлинский) увійшли: Замок Отранто Хореса Уолпола, Франкенштейн, або сучасний Прометей Мери Шеллі, новели А. К. Толстого, е. А. По, Н. В. Гоголя
Для свого часу це була, безумовно, прекрасна оглядова робота, однак нам хотілося б відзначити, що серед американських авторів кінця XIX початку XX століть автором статті виявилися незгаданими такі значні письменники як Говард Филлипс Лавкрафт, Артур Мейчен, Роберт Бліх. З німецьких класиків чомусь увага автора статті зупинилося тільки лише на Гофмане, а темні твори Ґете, Шиллера, страшні казки Гауфа були незаслужено забуті, як і ще цілий ряд робіт цікавих авторів по обох сторони океану
Відзначимо також, що при наборі були збережені пунктуація й транскрипція власних імен першоджерела
З повагою,
Парфенов М. З.
Litsovet. ru copy; 2003-2010