Грачов М. Н. Історія політичних і правових навчань: Жан-Жак Руссо
Міркування по питанню: чи сприяло відродження наук і мистецтв поліпшенню вдач? , що одержало в 1750 р. премію Дижонской академії; Міркування про походження й підстави нерівності між людьми (1754); Про суспільний договір, або принципи політичного права (1762). Руссо був автором самої популярної книги XVIII в. Нова елоиза , а його педагогічний роман емиль одержав особливо високе визнання представників німецької культури із книгами Жан-Жака. емиль був його Біблією, а трактат Про суспільний договір чим воля. Але таке завдання може виконати тільки власність, розміри якої життєво необхідні людині-трудівникові. Тоді власність перестає бути злом, вона стає регульованою й контрольованою асоціацією вільних і рівних трудівників, невідчужуваним правом кожного й всього громадян держави розуму .)обману . Богатие хитрістю й таємними маніпуляціями схилили бедних до договору про утворення держави, що із самого початку створювався як орган охорони приватної власності й було порочним по природі своєї. Виникнення політичної влади означало твердження відносин панування й поневолення. Таким чином, всі існуючі й існуючі політичні режими аномальному суспільному устрою повинне стати, по Руссо, Держава розуму , заснована на суспільному договорі нового типу. Одним із центральних понять цього нового суспільного договору, є, по Руссо, загальна воля , що втілює суспільний інтерес всіх громадян держави, що, на думку Руссо, виключає своєкорисливість і сваволя приватного інтересу.)суспільний договір і загальна воля мають у Руссо й моральний аспект. Суспільний інтерес Руссо нерозривно зв’язував з поняттям громадянського обов’язку, усвідомленого кожним як свій власний інтерес, як моральний борг. Громадянин розумної держави загальне Я ), що йменується Державою, коли він пасивний, і Сувереном, коли він активний. Суверенітет закон власності й нерівності, перетворили спритну узурпацію в непорушне право й заради вигоди декількох честолюбців прирекли з тих пор весь людський рід на працю, рабство й убогість [С. 84].
Різні види Правлінь ведуть своє походження лише з більш-менш значних розходжень між окремими особами в момент первісного встановлення. Якщо одна людина виділялася серед всіх могутністю, доблестю, багатством або впливом, то його обирали магістратом, і Держава ставала монархічним. Якщо кілька людей, будучи приблизно рівні між собою, брали гору над іншими, то цих людей обирали магістратами, н виходила аристократія. Ті люди, чиї багатства або дарування не занадто відрізнялися і які менше інших відійшли від природного стану, зберегли спільно у своїх руках вище керування й утворили демократію. Час показав, яка із цих форм була більше вигідної для людей. Одні як і раніше підкорялися тільки лише законам; інші незабаром стали коритися панам. Громадяни хотіли зберегти свою волю; піддані помишляли лише про те, як би відняти волю у своїх сусідів, тому що вони не могли примиритися з тим, що інші насолоджуються благом, яким вони самі вже більше не користуються. Словом, на одній стороні виявилися багатства й завоювання, а на іншій йому стосовно себе, те кожний здобуває еквівалент того, що втрачає, і одержує більше сили для збереження того, що має.) керівництво загальної волі свою особистість і всі свої сили, і в результаті для нас всіх разом кожний член перетворюється в нероздільну частину цілого [С. 161].
Це Ціле одержує в результаті такого акту своя єдність, своє загальне Я, своє життя й волю. Це особа юридична, що утвориться, отже, у результаті об’єднання всіх інших, ніколи йменувалося Цивільною громадою, нині ж іменується Республікою, або Політичним організмом: його члени називають цей Політичний організм Державою, коли він пасивний,, Сувереном, коли він активний, Державою майно. Це не означає, що внаслідок такого акту володіння, переходячи з рук у руки, змінює свою природу й стає власністю в руках суверена. Але тому що сили Цивільної громади незрівнянно більше, ніж сили окремої людини, те і її володіння фактично більш міцно й незаперечно, хоча й не стає більше законним, принаймні в очах чужоземців. Тому що Держава є відносно своїх членів хазяїном усього їхнього майна в силу Суспільного договору, що у Державі є основою всіх прав; але для інших Держав Держава є таким по праву першої заїмки, що перешли до нього від окремих осіб [С. 165].
Яким би шляхом не відбувалося це придбання, право, що каждое приватна особа має на свою власну землю, завжди підпорядковано тому праву, що громада має на всі землі, без чого не було б міцності в суспільних зв’язках, ні дійсної сили в здійсненні суверенітету [С. 167].
Суверенітет, що є тільки здійснення загальної волі, не може ніколи відчужуватися, що й суверен, що є не що інше, як колективна істота, може бути представляємо тільки самим собою. Передаватися може влада, але ніяк не воля
У силу тої ж причини, по якій суверенітет не відчужуємо, він неподільний, тому що воля або є загальної, або нею не є; вона виявляє собою волю народу як цілого або тільки однієї його частини. У першому випадку ця проголошена воля є акт суверенітету й створює закон. У другому випадку місця тільки людей освічен і здатних, які займають їх із честю; тоді як ті, хто досягає успіху в монархіях, це найчастіше дрібні баламути, незначні шахраї, дріб’язкові інтригани, чиї жалюгідні талантики дозволяють їм досягти при дворі високих посад, але лише для того, щоб, тільки-но їх досягши, виявити перед народом повну свою нездатність [С. 204 що монархія вироджується в тиранію lt;…gt; [С. 216].
Суверенітет не може бути представляємо по тій же причині, по якій він не може бути відчужуємо. Він полягає, по суті, у загальній волі, а воля ніяк не може бути представляема; або це вона, або інша воля, середнього не буває. Депутати народу, отже, не є й не можуть бути його представниками; вони лише його уповноважені; вони нічого не можуть постановляти остаточно. Усякий закон, якщо народ не затвердив його безпосередньо сам, недійсний; це взагалі не закон. Англійський народ уважає себе вільним: він прикро помиляється. Він вільний тільки під час виборів членів Парламенту, як тільки вони вибрані Диктатор міг у відомих випадках захищати волю суспільну, ніколи не маючи можливості зазіхнути на неї [С. 245].
Християнство проповідує лише рабство й залежність. Його дух занадто сприятливий для тиранії, щоб вона постійно цим не користувалася. Щирі християни створені, щоб бути рабами; вони це знають, і це їх майже не тривожить: це коротке життя має в їхніх очах занадто мало ціни [С. 253].
А для Держави досить важливо, щоб кожний громадянин мав релігію, що змушувала б його любити свої обов’язки; але догмати цієї релігії цікавлять Державу і його члени лише остільки, оскільки ці догмати ставляться до моралі й обов’язків, які той, хто неї сповідає, зобов’язаний виконувати по відношенню кдругим.
Існує, отже, сповідання віри чисто цивільне, статті якого слід установлювати суверенові; і не як догмати релігії, але як правила гуртожитку, без яких неможливо бути ні добрим громадянином ні вірним підданим Не могти зобов’язати кого б те не було в них вірити він може вигнати з Держави всякого, хто в них не вірить, причому не як нечестивця, а як людини, не здатного жити в суспільстві, як людини, не здатного щиро любити закони, справедливість і жертвувати якщо буде потреба життям в ім’я боргу. Якщо хто-небудь, визнавши привселюдно ці догмати поводиться, як якби він у них не вірив, нехай він буде покараний смертю, він зробив найбільше зі злочині: він збрехав перед законами [С. 254].