Твір по літературі: Григорій печорин — герой свого часу У своєму романі «Герой нашого часу» М. Ю. Лермонтов відобразив 30-е роки XIX століття Росії. Це були нелегкі часи в житті країни. Придушивши повстання декабристів, Микола I прагнув перетворити країну в казарму — все живе, найменші прояву вільнодумства нещадно переслідувалися й придушувалися.
Через два роки після появи в пресі «Героя нашого часу» А. И. Герцен писав: » чиЗрозуміють, чи оцінять прийдешні люди весь жах, всю трагічну сторону нашого існування?» «Герой нашого часу», — говорить Лермонтов у передмові до роману, — це портрет, .складений з пороків усього нашого покоління, у повному їхньому розвитку». Лермонтов висловив «їдкі істини» про життя цього покоління, про його бездіяльність, розтрату сил на порожні заняття. Автор показав у романі типового парубка того часу — Печорина. Який же герой початку XIX століття в поданні Лермонтова?
Його доля трагична. Григорій Печорин висланий з Петербурга за якусь «історію» (очевидно, за дуель через жінку) на Кавказ, по дорозі з ним приключається ще кілька історій, він розжалуваний, знову відправляється на Кавказ, потім якийсь час подорожує й, вертаючись із Персії додому, умирає. За все це час він дуже багато пережив сам і багато в чому вплинув на життя інших людей. За своє життя Печорин зруйнував багато людських доль — князівни Мері Лиговской, Віри, Бели, Грушницкого… Чому ж так вийшло? Адже Печорина можна назвати досить неординарною, розумною, вольовою людиною. У нього широкий кругозір, висока освіченість, культура. Він швидко й вірно судить про людей, про життя в цілому. Крім того, його відрізняє постійне прагнення до дії.
Печорин не може удержатися на одному місці, в оточенні тих самих людей. Не від цього чи він не може бути щасливий з жодною жінкою, навіть із тої, у яку закоханий? Через якийсь час його долає нудьга й він починає шукати чогось нового, не думаючи про тих, з ким був поруч. Печорин пише у своєму щоденнику: «…той, у чиїй голові народилося більше ідей, той більше діє; від цього геній, прикутий до чиновницького стола, повинен умерти або збожеволіти…» Героя лермонтовского роману не влаштовує така доля, і він діє. Але при цьому Печорин витрачає свої сили на дії його неварті.
Він руйнує гніздо «мирних» контрабандистів, викрадає Белу, домагається любові Мері й відмовляється від її, убиває на дуелі Грушницкого… Ми бачимо, що Печорин не зважає на почуття інших людей, практично не обертає на них уваги. Можна сказати, що вчинки цієї людини глибоко егоїстичні. Тим більше егоїстичні, що він себе виправдує.
Пояснюючись із Мері, Печорин розповідає: «…така була моя доля із самого дитинства! Усі читали на моїй особі ознаки дурних властивостей, який не було; але їх припускали — і вони народилися… я став потайливий… я став злопам’ятний… я зробився заздрий… я вивчився ненавидіти… я почав обманювати… я зробився моральним калікою…
» Але мені здається, що не можна обвинувачувати тільки самого Печорина в тім, що він «зробився моральним калікою». У цьому винувато також суспільство, у якому немає гідного застосування кращим якостям героя. Те саме суспільство, що заважало Онєгіну й Ленскому, що ненавиділо Чацкого, тепер Печорина. Так Печорин вивчився ненавидіти, брехати, став потайливий, він «ховав кращі свої почуття в глибині серця, там вони й умерли». Таким чином, можна сказати, що типових парубків 30-х років XIX сторіччя, з одного боку, не позбавлений розуму й талантів, у його душі таяться «сили неосяжні», а з іншого боку — це егоїст, що розбиває серця й руйнує життя. Печорин — це й «злий геній» і в той же час жертва суспільства У щоденнику Печорина ми читаємо: «…Перше моє задоволення підкоряти моїй волі все, що мене оточує; збуджувати до себе почуття любові, відданості й страху — чи не є першу ознаку й найбільше торжество влади». Його увага до жінок, бажання домогтися їхньої любові — це потреба його честолюбства, спрага підкорити своїй волі навколишніх Про це говорить його любов до Віри.
Адже між Печориним і Вірою стояла перешкода — Віра була замужем, і це залучало Печорина, що прагнув домогтися свого всупереч кожним обставинам Але любов Печорина до Віри все-таки більше, ніж просто інтрига. Коли він одержав її останній лист, те «як божевільний, вискочив на ґанок, стрибнув на свого коня й пустився щодуху доганяти її». Віру він не наздогнав, залишившись у степу без коня, що впала під ним. Тоді він упав на мокру траву й заплакав, пише Лермонтов.
Віра була єдиною жінкою, що Печорин любив по-справжньому. У той же час лише Віра знала й любила Печорина не вигаданого, а реального, з усіма його достоїнствами й недоліками. «Я б тебе повинна ненавидіти… Ти нічого не дав мені, крім страждань», — говорить вона Печорину.
Але, як ми знаємо, така була доля більшості людей, з якими близько сходився Печорин… У мінуту сумуй Печорин міркує: «Навіщо я жив, для якої мети я народився? А, вірно, вона існувала, і, вірно, було мені призначення високе, тому, що я почуваю в душі моєї сили неосяжні. Але я не вгадав свого призначення, я захопився принадами страстей порожніх і неблагородних». І справді, чи було в Печорина «призначення високе»? Я думаю, що, народися ця людина іншим часом, вона зміг би реалізувати свої таланти на користь собі й навколишньої. Не випадково він займає одне із центральних місць у галереї літературних образів «зайвих» людей. З іншого боку, Печорин — це герой свого часу, тому що в трагедії його життя відбилася трагедія цілого покоління молодих талановитих людей, що не знайшли собі гідного застосування