Гуманізм роману «Злочин і покарання»

Твір по літературі: Гуманізм роману «Злочин і покарання» Краса врятує мир… Ф. М. Достоєвський Різні люди живуть на Землі. Злі й добрі, жорстокі й м’якосерді, непримиренні й всепрощаючі.

У кожного — своя мораль, свої життєві принципи, свої закони, але ці закони найчастіше підпорядковані законам суспільства, у якому ми живемо. І, у свою чергу, існують закони загальнолюдські, ті, які ми називаємо «десятьома заповідями». І головна із цих заповідей, на мій погляд, — не убий! Життя людини…

Це саме коштовне, що дано йому Богом. Чому самогубство в християнстві споконвіків уважалося великим гріхом? Тому що життя дароване людині самим Богом, і покінчити із собою — однаково що жбурнути Господу в особу його дорогоцінний дарунок. А позбавляти життя іншого… «Життя твоя висить на волоску, і я можу цей волосок перерізувати», — говорить Иешуа Понтій Пілат у романі «Майстер і Маргарита» Булгакова. І чує у відповідь: «Перерізувати цей волосок може лише той, хто його підвісив».

Одна людина не може замірятися на життя іншого — вони рівні перед Богом. Убивця рано або пізно буде покараний. Так трапилося з Раскольниковим, героєм роману Федора Михайловича Достоєвського «Злочин і покарання». Теорія його була заснована на нерівності людей, вибраності одних і приниженні інших. Він уважав, що люди звичайні («а їхня більшість ) зобов’язані жити за загальними законами, а люди незвичайні (ідеалом він уважав Наполеона) породжені для того, щоб веліти, керувати звичайними людьми.

Такі мають право на все — вони можуть нав’язати свою волю, вчинити злочин. Саме собою, що себе Розкольників хотів бачити серед останніх. Йому хотілося пізнати славу, владу, багатство, хотілося розпоряджатися долями. Але він усього лише бідний студент… І Розкольників вирішує, що він буде пробиратися до своєї мети, змітаючи всі перешкоди. І робить убивство, щоб…

спробувати свої сили Ніколи Розкольників не стане другим Наполеоном, «великим миру цього». Для цього мало одного бажання. Для цього потрібна твердість духу, безмежна внутрішня сила, упевненість у собі, безжалісність. Навряд чи Наполеон коли-або метався в напівбожевільному стані й вопрошал себе: » чиЗможу я? Чи зумію? Воша я або людина?

» Наполеон був сильною, твердою людиною. Розкольників же — слабкий. І він усвідомлює це й починає нехтувати себе ще більше. І тільки Соня Мармеладова розуміє, як він нещасний. «Ні, немає тебе несчастней нікого тепер у цілому світлі». Соня — незвичайна людина. Чуйна, добра, покірна, думаюча завжди тільки об інших і считающая кожну людину Божим сознаньем. Розкольників намагається виправдатися перед нею: «Я адже тільки воша вбив, Соня, бридку, злобливу…» — «Це людина-те воша?

» — дивується Соня. Але вона не обвинувачує Раскольникова, мені здається, вона взагалі не здатна нікого обвинуватити, вона жалує його. Вона жодного разу не дорікнула його в убивстві — але ж він убив єдину її подругу Лизавету. Соня лише жалує його.

Розкольників гідний жалості. Всі його негативні емоції стосовно людей — презирство, ненависть, байдужість — все це, немов бумеранг, вертається до нього самому. Він уже не людей нехтує й ненавидить, а самого себе. Він уже не навколишніх, а себе вважає повною незначністю. А це, по-моєму, найстрашніше для людини… Соня рятує його. Вона його любить, безмежно, віддано любить. «Я куди завгодно за тобою піду», — говорить вона й виконує свою обіцянку. Якби вона не поїхала за ним на каторгу, якби не була так наполеглива — наполеглива тихо, скромно, по-своєму, він не зрозумів би, що теж любить її.

Розкольників сумнівався: чи потрібна вона йому, часом не розмовляв з нею, мучив неї… Але Соня знала, що любить його, і підсвідомо почувала, що він її теж любить. Вона готова була завжди перебувати поруч із ним: у горі й у радості, у хворобі й здоров’ї, у бідності й багатстві. І зрештою він зрозумів, що не може без її жити, що вони — одне ціле… «Їх воскресила любов: серце одного містило нескінченні джерела життя для серця іншого». Соня врятувала Раскольникова, але він і сам ішов назустріч своєму порятунку, він був покараний і врятований своєю невтраченою людяністю, жалем, любов’ю. Розкольників давав Соні свої сили, наповнював душу мужністю.

«Але отут уже починається нова історія, історія поступового відновлення людини, історія поступового переродження його, поступового переходу з одного миру в іншій, знайомства з новою, досі зовсім неведомою дійсністю. Це могло б скласти тему нового оповідання — але теперішнє оповідання наш кінчене».