Гунст Е.: З.
rsquo;егзиль — abbeacute; Preacute;vost drsquo;Exiles, 1697-1763] — французький романіст. Р. у гір. едене, у сім’ї королівського прокурора. Пробувши 3 роки послушником у паризьких єзуїтів, надійшов в 1716 в армію; в 1720 знову вернувся в монастир, ставши послушником ордена бенедиктинцев. Вісім років П. провів у різних монастирях, брав участь в учених працях бенедиктинцев, виступав проповідником; але зрештою почав тяготитися цим життям. В 1728 мимо своєї волі потрапив у положення випадного ченця, — П. загрожував арешт, і він зник в Англію, звідки через рік переїхав у Голландію. До від’їзду П. видав два томи свого першого роману — «Meacute;moires et ava) і почав новий роман — «Le philosophe a). В 1731 П. опублікував повне семитомне видання «Записок», до яких у вигляді VII т. приклав «Histoire du chevalier Desgrieux et de Ma), по суті з «Записками» зовсім не зв’язану. Уже протягом 1731-1733 було випущено кілька видань «Манон Леско», і Вольтер у ті ж роки називав П. у своїй переписці «автором bdquo;Манон Леско», однак у Франції роман вийшов уперше в Руане в 1733, але негайно ж піддався конфіскації як «аморальний твір».)»Le Pour et le Co). В 1736 принц Конти номінально призначив його у свою свиту як придворний священик. В 1740 П. видав «Histoire drsquo;u), його вислали із Франції, і він провів півтора року в Бельгії й Франкфурті. Повернувшись на батьківщину, Із приступився до перекладів Ричардсона («Памела», 1742; «Кларисса», 1751; «Грандиссон», 1755-1756), причому значно скоротив ці романи (чого не міг простити йому Дідро). Із цього часу творчість П. піло на спад, але зате слава його була в повному розквіті, прийшли роки спокою й добробуту. В 1754 тато Бенедикт XIV призначив його настоятелем у м. Женн. В останні роки життя П. розробляв генеалогію роду Конти й багато перекладав з англійського (Юма, Шеридана й ін.).) всьому англійському, тому що саме Англія була в той час передовою буржуазною країною, у до-рій молода французька буржуазія бачила свій ідеал і до-рій намагалася наслідувати. Журнал «Le Pour et le Co), розробка сімейних сюжетів («Киллеринский настоятель»), повчальний елемент і мелодраматич. фарбування романів — все це типові риси буржуазної лит-ри. Основною стихією романів З є особисті страсті, що панують над людиною, і серед них насамперед любов — фатальне, непереборне почуття, що веде героїв П. до розпачу й загибелі. «Мова страстей — його природна мова», говорив про З Вольтер. Романи П. відрізняються насамперед надзвичайною складністю інтриги й хаотичним накопиченням найчастіше неправдоподібних пригод; однак авторові все-таки вдавалося дати вірний аналіз психології діючих осіб. Сам Із уважав свої романи дрібницями; він неодноразово визнавався, що пише заради грошей і що зволів би зайнятися «серйозною справою» (головним чином історією). Це наклало відомий відбиток на його романи: завжди вдаліше спочатку, вони розтягнуті й багатослівні. Проте З користувався в сучасників голосною славою. Вольтер і Дідро захоплювалися його романами, а Руссо говорив, що «нещастя Клевеленда заподіяли йому більше горя, чим власні». Однак шумний успіх П. був не дуже тривалим: уже на початку XIX в. П. більше не читали; Сент-Бев говорив, що важко подужати ці нескінченно довгі історії.)»Манон Леско», де він зумів відскіпатися від всіх властивих йому недоліків і зібрати воєдино всі свої позитивні якості. Роман характеризують: математична точність і врівноваженість композиції, стрімкість викладу, відсутність хоча б однієї зайвої риси; разюча правдивість зображення діючих осіб; мова, що чарує одночасно пристрасністю й прозорістю. Тоді як письменники XVII в. не тільки в трагедіях, але навіть в інтимному романі ( г-жа де Лафайет) зображували любов у моменти її зіткнень із моральними перешкодами (почуттям боргу, честі), в «Манон Леско» З дав картину любові-страсті незалежно від яких-небудь моральних або філософських проблем. Епоха регентства, відома розбещеністю вдач і байдужістю до питань моралі, блискуче зарисована П. у низці сластолюбців — шанувальників Манон, настільки далеких як від суворих героїв XVII в., так і від доброчесних ідеалів енциклопедистів. На тлі легкодумства, що панує, образ де Грие здається ще трагичнее. Його справжня пристрасть (пагубна — як завжди в П.) виправдує всі його падіння. Трагічність цієї пристрасті, що не знає перешкод, що переборює всі доводи розуму й витримує будь-яких випробувань, показана автором як у чергуванні надзвичайних станів героя, так і в психологічному самоаналізі де Грие. Щодо цього «Манон Леско» є поряд з романами Мариво родоначальницею французького психологічного роману.) але нестійкого, аморального, «загиблого створення».)»Манон Леско» належить до числа