И. С. Шмельов Іван Сергійович Шмельов народився в Кадашевской

И. С. Шмельов

Іван Сергійович Шмельов народився в Кадашевской слободі Замоскворечья 21 вересня 1873 року. Дід Івана Сергійовича — державний селянин з Гуслиц Богородского повіту, Московської губернії — оселився в Москві після пожежі 1812 року. Батько письменника належить купецькому стану, але торгівлею не займався, а був підрядником, хазяїном великий плотничьей артілі, тримав він і лазневі заклади. «Ми з торговельних селян, — говорив про себе Шмельов, — корінні москвичі старої віри». І особливості віри, побуту, сприйняття навколишнього світу залишили незгладимий слід у творчості Івана Шмельова. Побут сім’ї відрізняється своєрідним старообрядницьким демократизмом. Хазяї й працівники разом постилися, разом дотримували обряди й моральні завіти старовини, ходили на богомілля, жили не просто поруч, але й разом. І ця відсутність роздвоєності, єдність духовних принципів і реального способу життя вплинули на формування морального миру хлопчика

Грамоті, як було не тільки в купецьких, але й у дворянських сім’ях, Іван Шмельов навчався будинку. Його першим учителем була мати. Разом з нею він «проходив» Крилова, Толстого, Пушкіна, Гоголя, Тургенєва. У шостій Московській гімназії, куди він надійшов в 1884 році, коло його читання розширився — Толстой, Успенський, Лєсков, Короленко, Мірошників-Печерський стають улюбленими письменниками. Однак «символом віри» для Шмельова завжди залишався Пушкін. Для того, щоб переконається в цьому досить прочитати його статті: «Вірний ідеал», «Таємниця Пушкіна», «Заповітна зустріч».

Але головним учителем Шмельова було життя. Згадуючи про перші досвіди творчості, він пише багато пізніше: «… і раптом серед підготовки на атестат зрілості, серед вправ з Гомером, Софоклом, Цезарем… я побачив мій вир, млин, розритий греблю, діда. Живі — вони прийшли й взяли… » Це про оповідання «У млина», опублікованому в 1895 році в журналі «Російський огляд», що став літературним дебютом Шмельова

Восени 1895 року відбувається й інша важлива подія в житті письменника: він жениться на Ользі Олександрівні Охтерлони. На прохання молодої дружини вони їдуть у трохи незвичайну весільну подорож — на острів Валаам, де перебуває знаменитий монастир і багато скитів. Звідти майбутній письменник приводить свою першу книжку «На скелях Валаама. За гранню миру. Шляхові нариси». Доля її зложилася невдало: обер-прокурор святейшего синоду Победоносцев доглянув у ній крамолу, книга вийшла в сильно урізаному виді й успіху не мала. Це, по суті, на 10 років віднаджує Шмельова від літератури. Невдача змушує його серйозно задуматися про засоби існування й про пристрій майбутнього життя. Тоді Іван Сергійович і надходить у Московський університет на юридичний факультет. Це радикально міняє його оточення. Університет тої пори був горном, у якому дійсно «кувалися кадри» російської інтелігенції, причому «матеріалом» служило й міщанство, і діти церковнослужителів, і купецькі сини, і дворянство. М. Берберова в книзі «Залізна жінка» точно охарактеризувала місце, що займала інтелігенція в Росії на переломі століть: «Ці люди були росіянами інтелігентами й належали до тої ж «касті», до якої належали інтелігенти дворяни, інтелігенти міщани, діти купців, «кухаркини діти», «мужики» і діти інтелігентів… Це «каста» охоче спілкувалася з народом, але цуралася ортодоксальної аристократії, вищого чиновництва — «з віце-губернатором нашого сторіччя інтелігентові говорити було не про що».

И. С. Шмельов, закінчивши Московський університет, уливається саме в цю когорту людей, ніколи настільки шановних людей Росії. По своїх соціальних коріннях російська інтелігенція тої пори була досить різнорідною. Поєднувало ж всіх майже одностайне неприйняття деспотизму, тупого заперечення влади волі. Насаджуване нею в суспільстві «охранительство» стимулювало серед інтелігенції соціальні каліцтва. «У другу половину 19-ого століття, — пише Н. Бердяєв у статті «Джерела й зміст російського комунізму», — шар, що йменується просто культурний, переходить у новий тип, що одержує найменування інтелігенції… Інтелігенція завжди була захоплена якими або ідеями, переважно соціальними, і віддавалися їм беззавітно. Вона має здатність жити винятково ідеями… Неможливість політичної діяльності привела до того, що політика була перенесена в думку й літературу. Літературні критики були володарями дум соціальних і політичних».

У цій же статті Бердяєв, міркуючи про долі російської інтелігенції, підкреслює: «У нас було народництво ліве й праве, слов’янофільське й західницьке, релігійне й атеїстичне. Слов’янофіли й Герцен, Достоєвський і Бакунин, Л. Толстой і революціонери 70-их років — однаково народники, хоча й по-різному. Народництво є насамперед віра в російський народ, під народом же потрібно насамперед розуміти трудящий простий народ, головним чином селянство… Російські народники всіх відтінків вірили, що в народі зберігається таємниця щирого життя, схована від панівних культурних класів… Почуття провини перед народом відігравало величезну роль у психології народництва».

Шмельову всі ці якості були властиві органічно, що могутньо й виявилося в його письменстві. А поки, закінчивши в 1898 році Московський університет і недовго проробивши помічником присяжного повірника в Москві, він відправився у Володимир^-на^-Клязьмі служити податковим інспекторам

Служба Шмельова складалася в нескінченних роз’їздах по глухих губернських кутах, по вибоях російських доріг, нічлігах на постоялих дворах, що заросли бузком і лопухами провінційних городках

В 1905 році Шмельов вертається до думки, що теперішня справа в житті для нього може бути тільки одне — письменство. Він починає друкуватися в «Дитячому читанні», співробітничати в журналі «Російська думка», а в 1907 році, увірувавши в себе, іде у відставку, обґрунтовується в Москві й цілком присвячує себе літературній праці

Ходіння по володимирських дорогах багато чого відкрило чуйному письменникові. Моральним слухом уловлює він у російській глибинці розкати, що починаються, грому, що передвіщали революційну грозу. Один із цінителів і дослідників творчості Шмельова, И. А. Ільїн говорив: «Коли він пише — він слухає, як росте трава російського буття, як стогне й ниє російська душа… «.

У своїх оповіданнях, навіяних численними зустрічами з різними по стані й долям людьми під час службових роз’їздів, Шмельов передає відчуття того, що щось зрушилося в народному укладі, що старе життя вже не витримує напору нової. Наростання революційних настроїв у російському суспільстві молодий письменник відчуває в ледь помітних ще тріщинах і зрушеннях у сімейному побуті, у старому укладі життя. В «Розпаді» (1906) розлад відбувається між батьком і сином. Захар Хмуров, власник цегельного заводу, затятий захисник старого ходу речей. Його син — Леня — нігіліст. У результаті невміння й небажання зрозуміти один одного гинуть батько й син. Закінчується «Розпад», однак, на ноті надії: «Усе сметено. Але я не хвилююся й не засмучуюся. Все це так треба… У величезній лабораторії життя вічно діється, вічно кипить, розпадається й твориться, там відбувається світова революція».

Справжній голосний успіх принесла Шмельову повість «Людина з ресторану», написана в 1910 році. Історію «маленької людини», відносин батьків і дітей в атмосфері революції 1905 року громадськість і критика Росії прийняли із захватом, порівнюючи її з дебютом Ф. М. Достоєвського

У свій час дореволюційна демократична, а потім і радянська критика посилено мусували критичний пафос оповідання «Людина з ресторану», його спрямованість проти суспільного устрою Росії. Уважалося, що це і є головна тема й ціль оповідання. Разом з тим при врятованому від чрезмерностей класового підходу аналізі, стає усе ясніше, що Шмельова цікавить не вульгарна соціологія суспільства, а моральні зв’язки людей, їхніх взаємин із совістю, проблема відповідальності за свій вибір. Нерідко джерелом подібної моральної позиції для Шмельова є християнство

Тяга до релігії, як до однієї з важливих граней моральної філософії аж ніяк не заслоняє від письменника й негативних сторін релігії. В оповіданнях Шмельова ми неодноразово зустрічаємо описані з болем і гіркотою непривабливі сторони життя сільського духівництва. Але письменник ніколи не опускається до осміяння, і не піддається легкій спокусі глузування, властивій тодішній демократичній літературі

У ці роки Шмельов одержує широке визнання в російської читаючої публіки, високу оцінку критики, любов і повага товаришів по перу, уже визнаних майстрів

З початку війни Шмельов із дружиною їде в Калузький маєток. Тут письменник навіч бачить і розуміє, як згубно впливає на моральність людини світова бойня. Герой оповідання «Зворот життя» ( 1914-1915) столяр Митрий, здавалося б, має навіть бариш, що принесла йому війна — він виготовляє хрести «скільки мертвих»! Але зненацька звалилися на нього «доходи» підштовхують його до осмислення трагедії, що відбувається. Сприйняття війни Шмельовим почасти загострюється у зв’язку із сімейними обставинами — з відходом на фронт гаряче улюбленого сина Сергія. Ця гострота пронизливо звучить у суворій повісті «Це було». Його монологи страшні, але, на жаль, реальні

Лютневу революцію Шмельов як і вся демократична інтелігенція, прийняв з ентузіазмом. Шмельов не прийняв Жовтня. Крім розуміння «несвоєчасності», Шмельов угадав у ході революційних подій насильство над долею Росії. У перші ж діяннях нової влади бачить серйозні гріхи проти моральності. Разом із сім’єю в 1918 році Шмельов їде в Крим і купує будиночок Валуште.

Син, молодий Сережа, потрапив у Добровольчу армію. Двадцятип’ятилітній Сергій Шмельов служив у комендантському керуванні в Алушті, і в боях участі не приймав. Після втечі врангелевской армії навесні 1920 року, Крим зайняли червоні, багато служившие у Врангеля залишилися на березі. Їм запропонували здати зброю. Серед них був і син Шмельова Сергій. Його заарештували. Шмельов намагався визволити сина, але той був присуджений до розстрілу й розстріляний

Але цією трагедією випробування сім’ї Шмельових не вичерпалися. Ще стояло пережити страшний голод, що у квітучому, благодатному краї був не ледве не легше, ніж у всій Росії — трагічний голод 1921-ого року, унесший страшний викуп — 5,5 мільйонів чоловік

Гнів і сум, скорбота й відраза шукали свого виходу. Але писати правду вже було не можна, а брехати письменник не вмів. Повернувшись із Криму в Москву навесні 1922 року, Шмельов прийнявся клопотати про виїзд за кордон, куди його наполегливо кликав Бунін. 20 листопада 1922 року Шмельов із дружиною виїжджає Вберлин.

Бунін, розуміючи, імовірно, стан свого побратима по перу, намагається допомогти сім’ї Шмельових, запрошує Івана Сергійовича в Париж, обіцяє виклопотати візи. У січні 1923 року Шмельови перебираються в Париж, де письменник проживає довгих 27 років. Спочатку Шмельови оселилися в Кутиркіної, у квартирі, неподалік від Палацу Інвалідів, де спочиває порох Наполеона

Першим твором Шмельова іммігрантського періоду стало «Сонце мертвих» трагічна епопея. Уперше «Сонце мертвих» було опубліковано в 1923 році, в емігрантському збірнику «Вікно», а в 1924 році вийшло окремою книгою. Відразу ж пішли переклади на французький, німецький, англійський, і ряд інших мов, що для російського письменника-емігранта, так ще невідомого в Європі, було великою рідкістю

«Сонце мертвих» — це перше в російській літературі глибоке проникнення в суть російської трагедії. Аж до кінця 20-их років виходять збірники письменника, насичені враженнями про революційну Росію. В «Леті Господньому» перед нами в черзі православних свят «є» як би душа російського народу. «Богомілля» — це поетичне оповідання про ходіння в Троїце-Сергієву Лаврові. В «Няньці з Москви» — зі скорботою й м’якою іронією описуються відчуття простій росіянці жінки, превратностями долі оказавшейся Впариже.

В 1936 році Шмельов закінчує перший тім роману «Шляху небесні». Письменник «творчої навпомацки» намагається досліджувати таємні тропи, які можуть привести в «Літо Господне» інтелігента, що сумнівається, і раціоналіста. Потрібно чи дивуватися тому, що у творчості Шмельова патріотичні й релігійні мотиви зложилися воєдино.

Життя готовило письменникові нове випробування. 22 липня 1936 року вмирає після недовгої хвороби дружина письменника — Ольга Олександрівна, як ніхто не розуміюча його. Щоб хоч якось відволікти письменника від похмурих думок, друзі організували йому поїздку в Латвію й Естонію. Він побував і в Псковско-Печорському монастирі, постояв у радянської границі. Дотягшись рукою через дріт огороджень, він зірвав кілька квітів. В останній рік життя хвороба прикувала його до постелі. У листопаді 1949 року йому зробили операцію. Вона була успішною

Повернулося бажання працювати, з’явилися нові плани. Він хоче прийнятися за третю книгу «Шляхів небесних». 24 червня 1950 року Іван Сергійович Шмельов помер від серцевого приступу