Ідейний зміст роману Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання» Не убий! Заповідь Христа Серед безлічі творів Достоєвського («Біси», «Брати Карамазови», «Бідні люди», «Підліток», «Ідіот» і інші) одним з перших є «Злочин і покарання». У цьому добутку розкривається творчий мир автора як особлива реальність, як живий духовний організм, де має значення буквально всі, тобто будь-який дріб’язок, незначні подробиці. Джерела роману йдуть у минуле Достоєвського, коли він був на каторзі. 9 жовтня 1859 року Достоєвський пише своєму братові, що він вирішує писати книгу, що в цю книгу він вкладає всі «серце із кров’ю» і що ця книга — його сповідання. Він знав, що «Злочин і покарання» остаточно затвердить його ім’я. З незвичайною силою вдалося Достоєвському виявити в романі небезпека для людини, що прагне бути особливим.
Величезна трагічна міць роману, всебічне викриття буржуазної ідеї «надлюдини», глибоке відтворення соціальних умов життя столичної бідноти, справжній демократизм і гуманізм письменника, його співчуття принижен і ображеним зробили «Злочин і покарання» однієї з вершин реалістичних романів XIX століття. Але питання, які хвилювали й мучили Родіона Раскольникова, — це одночасно й вічні, і старі, як мир, і нові, як завтрашній день, питання людини про світ, про щастя й сенс життя. Роман «Злочин і покарання» був задуманий спочатку у формі сповіді Раскольникова, але на каторзі Достоєвський зіштовхується із сильними особистостями, які вплинули на нього подальшого міркування В 1859 році роман не був початий, виношування задуму тривало ще шість років. За цей час Достоєвський написав «Принижені й ображені», «Записки з мертвого будинку», «Записки з підпілля». Основні теми цих добутків — тема бідних людей, тема бунту й героя-індивідуаліста, які синтезувалися потім у романі «Злочин і покарання». Темою роману стало зображення вбогості принижених і ображених людей, усього нелюдського. Проблеми, які Достоєвський показав у своєму добутку, дуже численні. Це й соціальні умови, і життєві протиріччя, що ведуть до загибелі людини, і взаємозв’язок особистості й суспільства, і моральна відповідальність за злочини, і проблема наполеонизма, і індивідуалізм, і гуманізм, і закон і людина, і бунт і смиренність, і бідність і вбогість, і пияцтво й проституція, і багато чого іншого.
У романі закладена ідея зіткнення двох ідеологій, двох моральних законів (помилкової й щирого) і норми, що випливають звідси поводження Дія роману відбувається печенею влітку 1865 року. Петербург Достоєвського — похмуре, сире місто, але все-таки прекрасний, котрий письменник любив своєю болісною любов’ю. Контрасти столиці показали до Достоєвського Пушкін, Гоголь, Некрасов, але в Достоєвського ці контрасти особливо оголені, що пояснюється особливістю Петербурга в 60- 70-е роки, коли місто в результаті швидкого розвитку капіталу розбудовувався, розростався за рахунок игорних. будинків, банкірських контор, заводів… Але в Достоєвського немає представників вищого суспільства, так само як і немає людей робітничого класу, у той час як тисячі мужиків ішли в Питер. Така виборочность у Достоєвського не випадкова й пояснюється моральними проблемами роману. Саме в «середніх» верствах населення особливо відчувалася безвихідність положення. Саме тут проходить та грань, за якої можна було стати катом або жертвою. Саме тут панували голод і вбогість.
В оповіданні Мармеладова в трактирі показана різниця між бедним і жебраком. У бідності людин зберігає шляхетність почуттів, тобто зберігає власне достоїнство, а в убогості він перестає поважати в собі людини, доходить до крайнього ступеня морального падіння. На прикладі сім’ї Мармеладових Достоєвський із клінічною точністю психіатра розкриває психологічну вбогість. Убогість породжує злочини, безпробудне пияцтво, що обесчеловечивает чоловіка, і проституцію, що обесчеловечивает жінку Всі герої шукають виходу із залізних тупиків. Шукає його й Розкольників. Йому двадцять три роки. Гострий, глибокий розум філософського складу.
Він один з багатьох, хто без заклику приходить на допомогу. Він урятував з полум’я дітей, віддає вбогі гроші батькові померлого товариша, віддає останні гроші сім’ї Мармеладових. Мати й сестра душі не сподіваються у своєму Роді, визнають його перевагу, виходить, Розкольників — не якийсь пересічний, тривіальний убивця, що беззвітно робить убивства, а здатний аналізувати свої думки, почуття, учинки, але одна помилкова ідея опанувала і його свідомістю Знайшла вихід і старуха-процентщица. Титулярна радниця, що дає гроші під стан, живе на «жидівські» відсотки. Вона глуха, дурна, хвора, жадібна, тримає в робітницях свою сестру й ні до чого не придатна. Для чого вона живе? Чи корисна вона хоч кому-небудь?. Саме ці питання збивають парубка, він вирішує вбити її, обібрати, для того щоб зробити счастливее свою матір, що живе в повіті, позбавити сестру, що живе в компаньйонках в одних поміщиків, від сластолюбних домагань глави маєтку. Він хоче одержати владу, щоб повністю присвятити себе служінню людям.
Тільки Достоєвський глибше проникає в душу злочинця й за ідеєю оман доброго серця — «убивства заради любові до людей», «влади заради добрих справ» — відкриває найстрашнішу й дивовижну ідею — «ідею Наполеона», ідею влади заради влади, що розділяє людство на дві нерівні частини: більшість — «тварин тремтяча» і меншість — «владарі», покликані від народження керувати більшістю, що коштують поза законом і мають правом, як Наполеон, в ім’я потрібних йому цілей переступити через закон і порушити божественний мир і порядок Достоєвський багато думає над «Злочином і покаранням», і нарешті в остаточній редакції ідея Наполеона повністю дозріває. Отже, у творчому процесі, у виношуванні задуму «Злочину й покарання»; в образі Раскольникова зштовхнулися дві протилежні ідеї: ідея любові до людей і ідея презирства до них. Достоєвськийий вирішє зберегегти обидвіидві ідеїї, показати людину, у якому, як говоритить Разумихин про Раскольникове, дв протилежні характеру по черзі переміняються. Так само болісно шукав Достоєвський і фінал роману. В одній із чорнових записів значиться: «фінал роману. Розкольників застрелитися йде», але це був фінал тільки для «ідеї Наполеона».
Письменник намічає фінал і для любові. Коли сам Христос рятує раскаявшегося грішника: «Ведення Христа. Прощення просить у народу». Але який кінець людини, що соединили в собі обоє протилежного початку? Достоєвський прекрасно розуміє, що Розкольників не прийме ні авторського суду, ні юридичного, ні суду власної совісті.
Лише один суд прийме Розкольників — «вищий суд», суд Сонечки Мармеладовой. Таким чином, ідейний зміст роману підпорядкований головному і єдиному завданню — відродженню Раскольникова, рятуванню надлюдини від злочинної теорії, прилученню його до миру інших людей.