Іванов Г. Фрідріх Шиллер.
деяких росіян мислителів і письменників. Той же Достоєвський, говорячи про самобутність російської літератури, затверджував: «… У європейських літературах були величезної величини художні генії — Шекспири, Сервантеси, Шиллери. Але вкажіть хоч на один із цих великих геніїв, який би володів такою здатністю всесвітньої чуйності, як наш Пушкін».
XVIII століття стало для німецької культури золотим століттям: Німеччина подарувало людству Ґете й Шиллера, композиторів Моцарта й Бетховена, мислителів Канта, Фихте, Гегеля, Шеллинга.
До середини століття Німеччина була розділена на безліч дрібних князівств. Князьки наслідували розкішного життя французького Версаля, грошей постійно не вистачало
«Суверенність» крихітних як би держав — що, до речі, зараз загрожує Росії — приводила до воєн між князівствами.)»Так буде Німеччина настільки єдина, щоб німецькі талери й гроші мали ту саму ціну у всій державі; настільки єдина, щоб я міг провезти свою дорожню валізу через всі тридцять шість держав, жодного разу не розкривши його для огляду».
Иоганн Фрідріх Шиллер, поет, драматург і теоретик мистецтва епохи Освіти, стане одним із самих яскравих викривачів сучасної йому дійсності. Він народився у володіннях герцога Карла-Євгенія в сім’ї полкового лікаря (згодом цей герцог, відомий своєю жорстокістю, став прототипом персонажа драми «Підступництво й любов»)
В 23 року Шиллер біг з герцогства з декількома талерами в кишені й рукописом у скриньці. За плечима в нього були вісім років військової школи, прем’єра своєї першої драми «Розбійники» (1781). «Не із книг почерпнув Шиллер свою ненависть до приниженого людського достоїнства в сучасному йому суспільстві: він сам, ще дитятей і юнаків, перестраждав хворобами суспільства й переніс на собі тяжкий вплив його застарілих форм…» — писав В. Г. Бєлінський)»представляється випадок пустити кров поміщикові, що б’є шкіру зі своїх селян, або провчити ледаря в золотих галунах, що криво тлумачить закони… отут, братик ти мій, він у своїй стихії. Отут немов чорт вселяється в нього.. «
«Поставте мене на чолі війська таких молодців, як я, і Німеччина стане республікою, перед якою й Рим, і Спарта здадуться жіночими монастирями», — говорить Карл Моор. Але пройшовши через кривавий досвід у фіналі, цей розбійник уже не той, він іде зі зграї й здається владі: «ПРО, я дурень, що мріяв виправити світло злодіяннями й дотримувати закони беззаконням! ПРО, жалюгідне хлоп’яцтво1 От я коштую в краю жахливої безодні й з виттям і скреготом зубовним пізнаю, що два чоловіки, мені подібних, могли б зруйнувати весь будинок морального миропорядка!»
Критики й режисери по-різному трактували фінал драми Може бути, із цього фіналу виникає й думка Достоєвського про «сльозу дитини».
Зіткнення просвітительських ідеалів з дійсністю, інтерес до сильних характерів і соціальних потрясінь минулого визначили напружений драматизм його п’єс: «Змова Фиеско в Генуї» (1783), «Підступництво й любов» (1784), «Дон Карлос» ( 1783-1787), «Марія Стюарт», «Орлеанская діва» (обидві — 1801), «Вільгельм Телль» (1804).
«Дон Карлос» увійшов в історію світової драми як символ боротьби з будь-яким проявом тиранії. Не випадково в лютому 1918 року з ініціативи Горького й Блоку Великий драматичний театр відкрився спектаклем «Дон Карлос». Конфлікт Пилипа II із сином Карлосом — це конфлікт визвольного руху, що народжується, із що йде, але жорстоким феодальним миром
Шиллер займав кафедру в Иенском університеті, його перу належать такі роботи, як «Історія відпадання З’єднаних Нідерландів», «Історія Тридцятирічної війни», які залучають до нього увага вченого миру Європи
В 1794 році Шиллер задумав видавати журнал «Ори», із цього приводу він звернувся з листом до Ґете із проханням взяти участь у журналі. Так познайомилися й подружилися два великих поети
Все життя Шиллер писав вірші — у перший період творчості це була філософська лірика, а пізніше це були балади, серед яких такі шедеври, як «Кубок», «Рукавичка», «Ивикови журавлі», «Поликратов перстень».
Останні роки свого життя Шиллер, як і Ґете, провів у Веймаре. Він одержував невелику пенсію від іменитих шанувальників його творчості.)»адвокатом». Він написав вірш «Пісня про дзвін», у якому засудив ідею революційного повстання, насильницького скинення монархів:
Самоуправствуючи, народ
Великих благ не знайде…
Тепер йому революція представлялася безглуздою стихією:
Нам страшно левиці пробужденье,
Жахливий тигра злий розбіг
Але всіх ужасней — в исступленье,
У своєму безумье людина.) монологом Марфи, а поруч книга «Історія Московии».
Умер Шиллер 5 травня 1805 року.) і Достоєвський. Один кликав до революції, іншої бачив у революції крах Росії
Геннадій Іванов
«Життя й творчість великих письменників»