Сам Брюсов визнавався, що у своїх віршах він часом демонстрував «навмисне затемнення змісту», «хлоп’ячу розв’язність», «франтівство рідкими словами» і т.п. на зразок деяких західних поетів. А у своєму щоденнику 1896 року він обіцяв, що його чергова книга «буде гігантським глузуванням над людським родом».
Не дивно, що його тодішні виступи викликали здивування читачів, збурювання рецензентів, численні пародії. Брюсову вдалося настільки «роздражнити гусаків», що йому на ряд років був перепинений доступ у більшу печатку
Якби Брюсов зупинився на цьому етапі свого поетичного розвитку, то в книгах по історії літератури він згадувався б лише дрібним шрифтом як один із представників, що оригінальничають, декадентської поезії й, звичайно, не представляв би для нас сьогодні істотного інтересу
Але самого поета аж ніяк не задовольняли його віршовані досвіди того часу. «Ми були зухвалі, ми були діти», — скаже він незабаром про випуски «Російських символістів». Своєму соратникові по символізму Костянтинові Бальмонту він напише про цих сборничках: «Ви добре знаєте їхнє значення, тобто відсутність їхнього значення». А «Шедеври» одержать таку нещадну оцінку автора в наступному ж збірнику: «Вір мені: давно я вважаю помилкою бідну книгу мою». І згодом зрілий Брюсов назве свої ранні вірші «не цілком удалими пробами трохи зарозумілого юнака».
Уже із третього збірника, що вийшов на рубежі XIX і XX століть, — «Tertia Vigilia» («Третя варта») — у Брюсова починається процес активного подолання декадентства. І в цьому йому допомагає звертання до приклада, досвіду, завіту великих письменників минулого, і насамперед Пушкіна, дослідженням творчості якого він уже тоді став займатися й преклоніння перед яким він проніс через все життя
У Пушкіна Брюсов шукає й знаходить відповідь на питання, яким повинен бути поет. У його щоденнику за 1897 рік ми читаємо такий запис: «Поет повинен переродитися, він повинен на роздоріжжі зустріти ангела, що розсік би йому груди мечем і вклав би, замість серця, що палає вогнем вугілля. Поки цього не було, безмовно тягнися «у пустелі дикої»…»
Тягнучись протягом декількох років у пустелі декадентського мистецтва, Брюсов уже нудився й жадав відновлення. На шляхах подолання езопової обмеженості декадентства з його узкокамерной лірикою поет звертається до того, що він сам називав «ліричною епикой». І матеріал для неї він знаходить спочатку лише в минулі століттях
Історик по утворенню й по своїх наукових інтересах, Брюсов у високому ступені володів, по визначенню Горького, «тонким і рідким дарунком проникнення в минуле». Для нього історія була не «країною могил», а «знайомим миром», з яким він «однією душею колись жив».
У збірнику «Третя варта» головне місце займає великий відділ «Улюбленці століть». У ньому дані виразні образи іменованих і безіменних історичних і легендарних героїв різних країн і епох. Тут і суворий воїн, що не представляє собі життя поза битвами («Старий вікінг»), і поет, ідеали якого вступають у гострий конфлікт із дійсністю («Данте»), і древній спостерігач природи, що прагне осягти «таїнства мирів» («Халдейський пастух»).
Правда, Брюсов підходить до зображуваним явищам минулого ще із чисто естетическими критеріями, він любується сильними характерами і яскравими особистостями незалежно від їх соціального й морального вигляду. І в числі «улюбленців століть», які залучають поета, виявляється, наприклад, і жорстокий східний деспот Ассаргадон, що «спорудив свій потужний трон» «на костях ворогів».
Але відхід у минуле й поетизація його «властительних тіней» свідчать, безсумнівно, про те, що Брюсов не знаходив теперішнього героя в сучасності, що в навколишнім його буржуазно-міщанському суспільстві він бачив переважно тьмяне животіння, що викликало його осуд і відраза:
Ми до яскравих фарб не звикли, Одяг наша — колір землі; И боязким поглядом ми поникли, Тягнемося повільно в пилу А мені що сниться? — дикі лементи. А мені що близько? — кров і війна. Мої брати — північні владики, Мій час — вікінгів часи
Намітилося в «Третій варті» устремління з камерного, вузькоособистого мирка у великий мир з його справами й інтересами знаходить втілення й у наступному збірнику — «Urbi et Orbi» («Граду й миру»), самим заголовком якого поет показує, що він звертається тепер не до вузького кружка своїх однодумців, а до більше широкого кола читачів
У таких віршах, як «Втеча», «Робота», Брюсов у значній мірі передбачає тему блоковской поеми «Солов’їний сад». Ліричний герой першого вірша, зачувши трубний заклик, біжить із пишного алькову, у якому він спав солодким сном, у життя з її шумом, тривогами й турботами. У повсякденне життя, наповнену важкою роботою, іде й герой другого вірша. Скидаючи «порфіру із плечей», він береться за плуг, лопату й кирку
Для Брюсова, великого трудівника, робота завжди була головним сенсом життя. Тепер він прославляє працю й у віршах. І поетична, літературна творчість він — як би в полеміці з поетами романтико-ідеалістичного складу — представляє у вигляді напруженої праці, в образі оранки поля, а поетичну мрію — в образі вола, що тягне важкий плуг
Недавно заявляв у своїх віршах: «Я дійсності нашої не бачу, / Я не знаю нашого століття», Брюсов тепер повертається особою до сучасної дійсності, жадібно усмоктує в себе її враження. У його поезію входить тема великого міста, з’являються й займають значне місце картини міського життя з її шумами, гуркотом, рухом людських юрб і швидко, що мчаться екіпажів, з її спокусами й протиріччями. Він прославляє сучасне місто, співає йому дифірамби й у той же час він бачить його виразки й каліцтва. Брюсов стає першим поетом-урбаністом у російської поезії XX століття. Вплив Верлена переміняється впливом співака міста Верхарна, із чиїми творами Брюсов знайомить тоді ж російських читачів у своїх чудових перекладах. Колись для Брюсова було характерно визнання: «Бреду в молчанья самотньому». Тепер він записує в щоденнику: «Іду до людей, зливаюся з людьми, братаюся з ними». У його віршах про місто усе сильніше звучать соціальні мотиви, усе більше уваги приділяється долі знедолених міських низів. У цей час Брюсов створює свій знаменитий вірш «Муляр» — про робітника, що змушений споруджувати в’язницю, де буде нудитися у висновку, може бути, його ж син. А незабаром поет виразить гірку скаргу іншого муляра:
Камені б’ємо, щоб жити на світі,
И живемо, — щоб бити…
Горі тим, хто нині діти,
Тим, хто повинен бути!
Після виходу «Третьої стражи» М. Горький писав Брюсову: «Ви, мені здається, могли б добре заступитися за пригноблену людину». Гіркий не помилився. Тема пригнобленої людини з’являється в Брюсова й там, де він звертається до історичного минулого. Наприклад, у вірші «Веслярі триреми» він говорить від імені полонених рабів, прикутих до весел і своїми зусиллями двигающих корабель, на палубі якого насолоджуються життям мазуни долі