Князь Мишкін — новий Христос (роман Ф. М. Достоєвського «Ідіот») Князь Лев Миколайович Мишкін — головний і самий симпатичний герой роману Ф. М. Достоєвського «Ідіот». Федір Михайлович в одному з листів затверджував, що «головна думка роману — зобразити позитивну прекрасну людину. Сутужніше цього немає нічого на світі, а особливо тепер. Всі письменники, не тільки наші, але навіть всі європейські, хто тільки не брався за зображення позитивно прекрасного, — завжди пасував. Тому що це завдання безмірна. Прекрасне є ідеал, а ідеал — ні наш ні цивілізованої Європи ще далеко не виробився».
Достоєвський перед важким завданням не спасував. Його князь Мишкін виріс удалині від Росії, і для нього нові й несподівані «болючі питання» російської післяреформеної дійсності. Головне устремління свого героя письменник визначає як «відновити й воскресити людини». Князь протистоїть розумовій і моральній ординарності навколишніх, що перебувають у владі золотого тельця. Він назавжди зберіг світовідчування дитини, що не знає фальші й живучого в тісній єдності із природою. Князь Мишкін чуйний до страждань інших людей, оскільки з дитинства пізнав самітність і хворобу. Достоєвський не раз повторював, що вищим ідеалом людської особистості він уважає Ісус Христа, і в чернетках до роману письменник називав Мишкіна «Князем Христом». Герой «Ідіота» переконаний, що людини не можна стратити смертю, оскільки найстрашніше тут навіть не страта, а очікування страти: «Хто сказав, що людська природа в стані винести це без божевілля?
Навіщо така лайка, потворне, непотрібне, даремне? Може бути, і є така людина, якому прочитали вирок, далечіні помучитися, а потім сказали: «Ступай, тебе прощають». От отака людина, може бути, міг би розповісти. Про це борошно й про цей жах і Христос говорив.
Ні, з людиною так не можна надходити!» Тут Достоєвський вклав у вуста князя Мишкіна власні переживання, коли йому самому, засудженому в справі петрашевцев, довелося очікувати страти, не знаючи, що вона замінена каторгою. У даному епізоді князь як би вподібнюється Ісу Христу. Письменник був гаряче переконаний, що держава не має права віднімати життя у своїх підданих, які б жахливі злочини ті не зробили (тут він, до речі сказати, був солідарний зі знаменитим маркізом де Садом, якого багато в чому іншому засуджував). Федір Михайлович саме й був тим людиною, хто міг розповісти, що переживає засуджений у миті, які вважає останніми у своєму житті.
І він сам говорить із нами, коли викликує: «Ні, з людиною так не можна надходити!» Трагична любов князя Мишкіна до Настасье Пилипівни. Останнім, наділеним незвичайним розумом і красою, прагне до морального відродження, почуттю в князі вищий, християнський ідеал. Однак князь — не та людина, що може нав’язати іншому свою волю. Він, як і Христос, здатний тільки переконувати, а не примушувати. Настасью Пилипівну ж залучає ще й сильна особистість, купець Парфен Семенович Рогожин. Її роздвоєність веде до трагедії. Настасья Пилипівна гине від рук збожеволілого від ревнощів Рогожина. Князь Мишкін у результаті дійсно божеволіє.
Христу неможливо нормально існувати в сучасному суспільстві — такий невтішний висновок Достоєвського Князь Мишкін — у чомусь образ фантастичний, не від миру цього. Однак письменник аж ніяк не вважав цю обставину недоліком. «Невже фантастичний мій Ідіот не є дійсність, так ще сама повсякденна! Так саме тепер-те й повинні бути такі характери в наших відірвані від землі шарах суспільства, — шарах, які в дійсності стають фантастичними… Я не за роман, а за ідею мою коштую», — викликував Достоєвський в одному з листів. Головний герой роману не тільки персоніфікував для автора християнський ідеал, але й був носієм найважливішої ідеї Федора Михайловича — про необхідність повернення утворених класів суспільства на ґрунт християнської моральності, у найбільшій мері властивої, на його думку, тісно пов’язаним із землею й із природою в цілому селянам. Князь доводить, що європейське суспільство давно вже втратило моральний зв’язок з релігією й тому не може служити зразком для Росії. Сам же герой, по точному визначенню М. Е.
Салтикова-Щедріна, являє собою «тип людини, що досягло повної моральної й духовної рівноваги». Князь Мишкін у жагучому монолозі виражає думки Достоєвського про особливості російського шляху до Бога й росіянки віри взагалі: «…У нас коли в католицтво перейде, то вже неодмінно єзуїтом стане, так ще із самих підземних; коли атеїстом стане, то неодмінно почне вимагати викорінювання віри в Бога насильством, тобто, стало бути, і мечем! Отчого це, отчого разом така несамовитість? Невже не знаєте?
Тому, що він батьківщину знайшов, що тут переглянув, і зрадів; беріг, землю знайшов і кинувся неї цілувати! Не з одного адже марнославства, не всі адже від одних кепських марнолюбних почуттів відбуваються російські атеїсти й російські єзуїти, а з болю духовної, зі спраги духовної, з туги за вищою справою, по міцному березі, по батьківщині, у яку вірувати перестали, тому що ніколи неї й не знали! Атеїстом же так легко зробитися російській людині, легше, ніж всім іншим в усьому світі! І наші не просто стають атеїстами, а неодмінно ввірують в атеїзм, як би в нову віру, ніяк і не зауважуючи, що ввірували в нуль. Така наша спрага! «Хто ґрунту під собою не має, той і Бога не має». Це не моє вираження. Це вираження одного купця зі старообрядників, з яким я зустрівся коли їздив. Він, щоправда, не так виразився, він сказав: «Хто від рідної землі відмовився, той і від Бога свого відмовився».
Адже подумати тільки, що в нас образованнейшие люди в хлистовщину навіть пускалися… Та й чим, втім, у такому випадку хлистовщина гірше, ніж нігілізм, єзуїтизм, атеїзм? Навіть, може, і поглубже ще! Але от до чого доходила туга!.. відкрийте російській людині росіянин «Світло», дайте відшукати йому це золото, цей скарб, прихований від нього в землі! Покажіть йому в майбутньому відновлення всього людства й воскресіння його, може бути, одною тільки русскою думкою, російським Богом і Христом, і побачите, який велетень, могутн і правдивий, мудрий і лагідний, і виросте перед здивованим миром, здивованим і переляканим, тому що вони чекають від нас одного лише меча, меча й насильства, тому що вони уявити собі нас не можуть, судячи із себе, без варварства».
Головний герой «Ідіота» несе нам думка автора про «російського Бога», що зможе духовно оздоровити увесь світ. Цей Бог, новий Христос, оберне людство до землі, до рідного ґрунту, до традиційних моральних цінностей всеєдності. Князь Мишкін — це не сьогоднішня недосконала людина, а уособлення прийдешнього російського Христа.