Безперспективність надії, вчитиваемой у немовлят, вказується Достоєвським в «Підлітку» і «Братах Карамазових». Ідея «випадкових сімейств» не може втілитися в життєздатному продовжувачі роду. Альтернативою пропонується «позитивно прекрасний» людина, не зв’язаний сімейними узами й приречений, як князь Мишкін, на самітність і неможливість розділити або передати кому-небудь свій етичний досвід. Бездітність чеховських героїнь підтверджує тенденцію, намічену Достоєвським. В «Чайку» підсилюється тема тотального нерозуміння батьків і дітей, що приводить до самогубства Треплева. Патетична міфологема настільки шуканого злиття в спадкоємці емоції й рацио, пестуемая культурою в другій половині століття, завершується катастрофічним питанням Клима Самгина «А чи був хлопчик?», що підводить підсумок полеміці літератури XIX століття
Протиборство тенденцій спостерігається й у добутках XX століття, антагоністичні позиції виявляють ідеологічне єднання в теоріях перебудови миру. Рефлексирующий Клим Самгин, що перебуває в пошуку компромісу між Чацким і Онєгіним, Печориним і Ставрогиним, приречений на трагічну самітність. Самосвідомість мас, персоніфікована в образі Павла Власова, полемічно розвиваючи «думку народну» Толстого, з’являється тимчасово діючим рецептом подолання дискусійних питань попередньої культури. Соціалістичний реалізм поєднує відомі классицистические, просвітительські, романтичні конфлікти, підкоряє їхній конкретиці ідеологом, створює ілюзію нового целеполагания, гармонійно враховуючого разнонаправленние руху особистості. Зіткнення душі й розуму переноситься в площину боротьби хаотичного приватного імпульсу з метафізикою суспільної користі. У цій суперечці апеляція до хрестоматійних образів створить перебільшену переконаність у вічності обговорюваної колізії, її незначних трансформаціях. Досвід росіянці й західної літератур XX століття виявить якісну зміну конфліктної парадигми: екзистенціальний персонаж спробує емансипуватися від містичної реальності, але йому не вдасться уникнути покарання за бажання бути самостійним; инерционность культури продиктує потреба сприймати застарілі стереотипи поводження як безумовна істина. Класичний конфлікт завершиться тотальною поразкою й розуму й почуття в тім виді, у якому вони представлялися літературі XIX століття