Колин Уилсон. Майстерність роману
Глава третя. Занепад і падіння «Сер Чарльз Грандисон». Ідеалізований портрет самого себе в Ричардсона. Проблеми, пов’язані з описом душі героя. «Оберман» Сенанкура. Йитс і його «улов Шекспіра». Німецький роман: «Вільгельм Мейстер», Жан Поль. Причина занепаду романтизму. Французький роман. «Небезпечні зв’язки». «Адольф». Геній Бальзака. «Творці подібні до Бога». Самогубство Дельфіни Деламар. Флобер пише «Пані Бовари». Епоха натуралізму; початок великого занепаду. Золю, Гонкури, Мопассан. Чи описує Золя «все життя цілком»? Причини творчого занепаду Мопассана. Проблема людської волі й руйнування роману. Чому англійський роман минула доля загального занепаду? «Пояснюючі» і «описові» романи. Зліт і падіння російського роману. «Онєгін» Пушкіна. Товстої й Достоєвський: значення одержимості моральними питаннями. Покоління нігілістів: Андрєєв і Арцибашев. Радянський роман
«Кларисса Гарлоу» не стала останнім романом, що вийшов з-під пера Ричардсона. Публіка з нетерпінням чекала появи роману «Сер Чарльз Грандисон», опублікованого (у семи томах) протягом 1754-57 років; однак у цілому книга виявилася менш удалої в порівнянні з попередніми добутками Ричардсона. Незважаючи на цей очевидний факт, безумовно, нашої уваги заслуговують деякі надзвичайно цікаві риси цього добутку. «Чарльз Грандисон» —і «історія про істинно доброчесну людину». В образі героя можна знайти багато загального із сером Роджером де Коверли, —і героєм Аддисона, сільським сквайром, що міркує про своє положення в суспільстві й «делающим добро для ближнього свого». Одна з подруг Ричардсона леді Брендсхей від збурювання навіть «підхопилася із крісла», вислухавши від письменника про те, що в його героя Грандисона закохані відразу дві жінки, а він у свою чергу любить їх обох; втім, вона відразу змогла заспокоїтися. Оточений безліччю жінок, Грандисон робить, як завжди, несподіваний вибір; зрештою він жениться на дівчині, що він урятував від брудних намірів ревнивого шанувальника.) хто використовував цей жанр для прояву «образа самого себе». І це відбулося за шість років до того, як Руссо задумав свого Сен-Пре.)»власного образа» має властиві йому внутрішні недоліки. З ними ми зіштовхуємося вже в «Вертері». Перше, на що звертає увагу читач в «Вертері», —і це те, що образ героя несе в собі глибоко особисті риси; друге —і це те, що історія, розказана в романі, надзвичайно проста. Між першим і другим враженнями існує очевидний взаємозв’язок. Сюжет в «Вертері» виражений лише остільки оскільки. У першу чергу, це роман, що розповідає про «душ» героя. У ньому говориться про його почуття, його думках, його переживаннях. Виражаючись іншими словами, можна було б сказати, що якщо ремесло романіста порівнювати із професією оператора, те Ричардсон зумів направити свою камеру на мир навколо себе. Ґете, навпроти, помістив дзеркало в серце свого героя, направивши камеру на те, що відбивається всередині нього. Це додало роману нові риси внутрішньої єдності й напруги; але мир, відбита в маленькому дзеркалі, незабаром починає набридати.)»Оберман», що належить перу етьенна де Сенанкура, молодого письменника-дилетанта, наділеного даром до живопису й совершившего подорож по Швейцарії за кілька років до того, як написав свій роман. Книга вийшла у світло в 1804 році й залишилася практично непоміченої, незважаючи на те, що стала тим, що по праву можна назвати «класикою літератури андеграунда», вплинувши на багатьох великих письменників, включаючи Бальзака. Образ Обермана —і це власний портрет самого письменника; він зображує молодого меланхоличного поета, що переїжджає з місця на місце, що зупиняється в різних готелях і знімає мебльованих кімнатах, де він віддається на папері власним «мріянням». Він був нещасливий у любові: його кохана зволіла його іншому. Нарешті, потрапивши у Швейцарію, —і країну чудових містичних ландшафтів, —і він продовжує випробовувати головне відчуття свого життя: нудьгу —і e) проблисками змісту. Цілими днями він сидить зі своєю камерою, спрямованої прямо в серце героя. Але в ньому нічого не відбивається; тільки пливучі повз хмару… Іншими словами, роман став більше особистим, більше суб’єктивним, втративши своє чітко виражене прагнення вперед.
Вільям Б. Йитс виразив цю проблему в наступному тривірші:
Риби Шекспіра плили від берега вдалечині;
Риби романтиків плили в мережах, затиснутих у руці;
А нині що там за риби борсаються на піску? (1)) будинку, до берега, і на відміну від попереднього улову, їхньої риби не ті морські чудовиська, що вільно мандрують в океанах, але лише дрібні істоти, що застрягли між дірами мереж. Тенденція субъективизации, «персонализации» роману привела до того, що риба, піймана художником, і зовсім перестала плавати; романи перетворилися в безсюжетні книги, наповнені описами почуттів героїв. Тоді, у перші роки дев’ятнадцятого сторіччя, ніхто й не підозрював про проблему, що назрівала. Царство уяви здавалося землею обітованої, неосяжним незайманим континентом, на зразок Африки. І кожний романіст прагнув до того, щоб завоювати цю землю.)»Роки навчань Вільгельма Майстера» ( 1795-96), що став спадкоємцем «Страждань молодого Вертера» і доповнений згодом «Роками мандрівок Вільгельма Майстера». Незважаючи на назву, ця величезна по своєму обсязі книга не є звертанням до старого жанру шахрайських романів. Вона розповідає про виховання героя життям. Вільгельм є сином комерсанта, що повинен успадкувати справу свого батька; однак замість цього Вільгельм збирає трупу бродячих акторів. Мораль така: набагато важливіше навчитися жити, чим навчитися зображувати життя. У свої сорок років Ґете вже досить скептично ставився до романтичного запалу свого «Вертера», і тому пригоди Вільгельма Майстера відбуваються в зовсім реальному світі. Однак більше молоде покоління письменників не вважало за необхідне дотримуватися рамок реального миру; у кінець кінців, навіщо ще потрібно уява, як не для того, щоб змінити цю реальність? Подібна точка зору дозволила мадам де Сталь саркастично помітити, що якщо англійці є владарями морів, а французи панують на землі, то німці залишаються хазяями повітря.) сучасників він був генієм світового рівня, що коштує нарівні із Шекспіром. Його романи «Геспер» і «Титан» повні тої ж ексцентрики, що й «Тристрам Шенди» Стерна: вони були так само смішні, сентиментальні, трагични, повні іронії й буфонади й зовсім непередбачені. Його герої мандрують по чарівних країнах. Жан Поль любив писати про сільських учителів, ведучий спокійний, ідилічний спосіб життя, у якій не відбувається ніяких подій. Основною думкою всіх його романів є те, що людина повинен бути щасливий; він був породжений для щастя, і коштує йому тільки придивитися навколо, як він відразу його знайде. Героєм «Титана» є принц, що шукає своє загублене королівство. З іншого боку, героєм його «Квітки, плода й терну» (Жан Поль обожнював неординарні назви) є мрійливий сільський адвокат, що страждає від нещасного шлюбу зі своєю практичною дружиною. Потім він зустрічає свою теперішню кохану й, щоб утекти від дружини, перетворює мертвим, залишаючи у своїй могилі порожня труна. Жан Поль і його романтичні побратими по перу твердо вірили в існування щирих улюблених, їхнє знаходження й подальше щасливе життя.) час ішов, і всім усе більше й більше ставало зрозуміло, що ці казкові ландшафти не існують у дійсності. Казки е. Т. А. Гофмана, більше відомі тепер по опері Оффенбаха, майже повністю розвертаються в країні фантазії. Сам же Гофман був невдахою, спившимся до смерті. Велика кількість романтиків бути алкоголіками або (подібно де Куинси й Колриджу) наркоманами. Загальним місцем з життя цих письменників стали самогубства, божевілля, рання смерть від туберкульозу. Зрештою, романтики прийшли до сумного висновку, що мир реальний і мир ідеальний несумісні. «Земля обітована» стала здаватися міражем. У Франції тим часом розвиток роману придбало зовсім інший напрямок. Як і скрізь, вплив Руссо й Ґете, було тут значним; однак у самій Франції вже існувала власна традиція психологічного реалізму. Уже роман мадам де Лафайет «Принцеса Клевская», що вийшла у світло в 1678 році, описував ситуацію «любовного трикутника», у якій кожний відстоював власну позицію виходячи з почуття свого морального боргу. Сторіччя через, в 1782 році, у світло вийшло роман, що шокував весь Париж і містив у собі риси реалізму зовсім іншого роду. Автором «Небезпечних зв’язків» був артиллеристский офіцер по ім’ю Шодерло де Лакло. Герої його роману дивляться на спокушання як на якийсь вид гри, доходячи у своїх забавах до патології. Герой-Коханець по ім’ю Вальмон являє собою образ типового негідника з вищого світла; його спільницею є мадам де Мертей, що ще більше перевершує його у своїх пороках. Автор книги порівнює цю жінку з «більшістю ненаситних імператриць часів древнього Рима». Обоє героя є своєрідними мисливцями в амурних справах, для яких любовна інтрига залишається найцікавішою формою