Тупик, у який нібито загнали героїв борги, умовний — це пружина театральної інтриги. Він усього лише зовнішнє відбиття іншого, воістину смертельного тупика, у який Чехов привів і діючих осіб «Вишневого саду», і себе, і всю росіянку літературу в її класичному виді. Цей тупик утворений векторами часу. Трагедія чеховських людей — від з у сьогоденні, що вони ненавидять і який бояться. Справжня, що реально текет повз них життя здається їм чужою, перекрученої, неправильної. Зате життя, що долженствует бути — джерело, з якого вони черпають сили для подолання вбивчої туги повсякденності: «Сьогодення огидно, але зате коли я думаю про майбутнє, те як добре! Стає так легко, так просторо» («Три сестри»).
Майбутнє в Чехова не продовження сьогодення, і взагалі не процес, а крапка, не еволюційний розвиток, а революційне, що припускає дискретність часу
Усюди зустрічається ця чітка хронологічна міра: через двісті років, через тисячу, хоча б через двадцять років, як у тверезого Лопахина. Майбутнє має конкретну адресу. Воно прийде й залишиться назавжди. Після нього вже нічого не буде, тому що майбутнє народить свій відлік часу, невідомий людям з минулого. Як «великий вибух» космогонічних гіпотез, як Страшний суд християн, майбутнє творить свої філософські категорії часу й простору
Чеховські персонажі живуть на повну силу тільки коли марять про майбутнє, про світ, у якому люди стануть велетнями, Росія — садом, і людині, уже надлюдині, відкриються десятки нових почуттів, сделающих його безсмертним
Чехов не впускав у свою літературу метафізику, але прийдешнє в його п’єсах (між іншим, що виникає, як у Жуля Верна, з пари й електрики) породжено вірою в інший світ, в інше, вічне життя
Туга за безсмертям — не тільки душі, але й тіла — у сучасників Чехова вже перекочувала з поезії в більше практичні сфери: чудодійна дієта Мечникова або наукове відродження мертвих по Федорову. Чехів, природно, не був самотній у своїх апокаліпсичних інтуїціях. Не менше, ніж, скажемо, Достоєвський, він відчував наближення кінця миру теперішнього часу й переходу в мир прийдешнього
Не зрячи футурист Маяковський відразу визнав у Чехові свого — його він з «пароплава сучасності» не скидав. Далеко не всі роки відокремлювали Чехова від нової ери — ери «Чорного квадрата», від епохи, коли апологети релігії майбутнього, остаточно обірвавши зв’язок з минулим, почнуть обживати сліпуче прийдешнє, проектуючи всесвіт з мовцями коровами Заболоцкого й розумними атомами Ціолковського
«Небо в алмазах» чеховських героїв — прямо зв’язано з усіма пророцтвами що починається XX століття, століття, що вирішило здійснити кінець історії
Однак Чехов не тільки передбачав майбутнє, але й застерігав від нього, розуміючи, що ні йому, ні його героям місця там не буде. Вільна людина сьогодення несумісна з надлюдиною майбутнього: надлюдина вже не людина. Може бути, тому так важко, так стесненно живуть чеховські герої, що на них падає тінь грандіозного завтрашнього дня, що не дає їм пустити коріння в дні сьогоднішньому
У цьому й проявляється прихований конфлікт «Вишневого саду» — у суперечці між старими й новими людьми, між Трофимовим і Гаевим, наприклад.
Таємничий Трофимов далі всіх пішов у майбутнє, але по шляху він втрачає людські риси. Лисому, не знаючій любові, вічному студентові Пете Трофимову не подобається не тільки сьогоднішній мир, але й сьогоднішня людина, що «фізіологічно влаштована неважливо». Куди йому до «велетнів», про які марить тимчасовий Петін союзник Лопахин.
Чехов ніде не заперечує своїх персонажів «будетлян». Навпроти, їхнім пророцтвам про безсмертних надлюдин він протиставляє всього лише смішну риторику Гаева: «ПРО, природа… прекрасна й байдужа… ти, що ми називаємо матір’ю, сполучиш у собі буття й смерть, ти живеш і руйнуєш…»
Але перемога в цій суперечці нового й старого, що нагадує сварки Кірсанова з Базаровим, не дістається ні однієї зі сторін. Як завжди в Чехова, ідея зливається з особистістю, що неї висловлює, не залишаючи нам надії на з’ясування остаточної правди. Для того, щоб неї почути, варто звернутися до іншого, головного образа п’єси — вишневому саду
Винищуючи всяку символістику у своїх людських героях, Чехов переніс значеннєвий, метафоричний і метафізичний наголос на предмет неживий — сад
Тільки чи не так вуж він неодушевлений? Сад — верховий образ усього чеховської творчості, як би його завершальний і узагальнюючий символ віри
Сад — це доконане співтовариство, у якому кожне дерево вільно, кожне росте саме по собі, але, не відмовляючись від своєї індивідуальності, усе дерева разом становлять єдність
Сад росте в майбутнє, не відриваючись від своїх корінь, від ґрунту. Він міняється, залишаючись незмінним. Підкоряючись циклічним законам природи, народжуючись і вмираючи, він перемагає смерть
Сад — це вихід з парадоксального миру в мир органічний, перехід зі стану тривожного очікування, кризового існування — у вічний діяльний спокій
Сад — синтез наміру й провидіння, волі садівника й Божого промислу, капризу й долі, минулого й майбутнього, живої й неживої, прекрасної й корисного (з вишні, нагадує тверезий автор, можна зварити варення).Сад — прообраз ідеального злиття одиничного й загального. Якщо завгодно, чеховський сад — символ соборності, про яку пророчествовала російська література
Сад — це універсальний чеховський символ, але сад — це й той клаптик сухої кримської землі, що він так терпляче обробляв…
Всі чеховські герої — члени як би однієї великої сім’ї, зв’язані один з одним узами любові, дружби, приязні, споріднення, походження, спогадів. Всі вони глибоко почувають те загальне, що з’єднує їх, і все-таки їм не дано проникнути вглиб чужої душі, прийняти неї в себе. Відцентрові сили сильніше доцентрових. Зруйновано сполучну тканину, загальна система корінь
«Вся Росія наш сад», — говорить Трофимов, прагнучи змінити масштаб життя, привести його у відповідність із розмірами своїх сверхчеловеков майбутнього: замість «зараз і тут» — «потім і скрізь». Ті, хто повинні насадити завтрашній сад, вирубують сад сьогоднішній
На цій ноті, повної трагічної іронії, Чехов завершив розвиток класичної російської літератури. Зобразивши людини на краю обриву в майбутнє, він пішов убік, залишивши нащадкам додивлятися картини руйнування гармонії, про яку так жагуче мріяли класики
Чеховський сад ще з’явиться в Маяковського («Через чотири роки тут буде місто сад»), його примара ще виникне в «Темних алеях» Буніна, його навіть перенесуть у космос («И на Марсі будуть яблуні цвісти»), про нього в ностальгічній тузі ще згадають наші сучасники (фільм «Мій друг Іван Лапшин»).
Але того — чеховського — вишневого саду більше не буде. Його вирубали в останній п’єсі останнього російського класика