Коротка біографія й деякі відомості про П. А. Столипине

ПЛАН

1. Коротка біографія, деякі відомості про П. А. Столипине.

2. Аграрна реформа Столипина.

3. Розробка робітника законодавства

4. Питання земства в політичній діяльності Столипина.

5. Висновок

Історія не діятися довільними діяннями «великих людей», як думали деякі мислителі. Але історія не діятися і якимись безособовими силами, що виражаються в діях і настроях мас, як уважали ряд творців 50 років тому. Історія — це суцільна рівнодіюча вчинків безлічі особистостей, кожна з яких складається залежно від суспільних і культурних умов, у яких їй довелось розвиватися, і вкладається в історичні події зі своєю питомою вагою, що залежить від персональних властивостей і суспільного становища

Не викликає сумніву, що в історії Росії за перші роки ХХ століття з винятковою силою проступила особистість П. А. Столипина. Ім’я Столипина завжди викликало спори, його згадування відразу ж втягує нас у круговорот жагучих і взаємовиключних оцінок. Жоден з політичних діячів царату початку ХХ століття не може йти з ним у порівняння по відданій і захопленій пам’яті його шанувальників і зосередженої ненависті революціонерів. Період «столипінської реакції» шибениці — «столипінські краватки» з однієї сторони й борець за благо Росії, людина, «гідний сісти на царський трон» — з іншої. Зокрема, цікавий факт, нинішній президент Росії Б. Н. Єльцин називав трьох великих реформаторів Росії: Петра I, Олександра II, і П. А. Столипина.

Правда, політична кар’єра Столипина була недовгою — усього 5 років. За цей час він був міністром внутрішніх справ і головою Ради міністрів

Але причина особливого інтересу до особистості Столипина не тільки в його особистій долі й драматизмі супровідних її подій. З діяльністю «російського Бісмарка» тісно зв’язане питання про те, якого ж значення столипінського курсу й чому не відбувся шлях реформ. Це питання не одержало задовільної відповіді в літературі про Столипине. Багато дослідників уважають, що столипінським реформам перешкодили здійснитися не об’єктивних факторів, а обмеженість і сліпота царату, верхів. Самої ж реформи були настільки значні, що, увінчайся вони успіхом, не тільки ніякого Жовтня, але й Лютого не було б. Піднімають Столипина на щит ультраправі елементи, висуваючи на перший план його націоналізм і всі провали його курсу пояснюючим фактом убивства Столипина.

Хто ж він був Петро Аркадійович Столипин? Це питання допоможе розібратися в яскравому вигляді цієї людини, суперечливості його біографії й навколишнього Петра Аркадійовича обстановці. Столипин — виходець зі старого дворянського роду, відомого з кінця XVI століття. Рід Столипиних дав Росії видатних політичних і літературних діячів. Бабуся М. Ю. Лермонтова — уроджена Столипина. Прадід — сенатор А. А. Столипин друг М. М. Сперанского, найбільшого державного діяча початку XIX століття. Батько — Аркадій Дмитрович — учасник Кримської війни, Друг Л. Н. Толстого, що відвідував його в Ясній Галявині. Мати П. А. Столипина — Ганна Михайлівна вроджена Горчакова — племінниця канцлера Росії А. М. Горчакова, однокласниця А. С. Пушкіна по ліцеї. Дружина Петра Аркадійовича — правнучка А. В. Суворова. Таким чином, сім’я Столипиних в XIX — XX століттях була родичами й дружбою зі славнозвісними людьми Росії. Сім’я П. А. Столипина володіла маєтками в Нижегородської, Казанській, Пензенської й пізніше Каунаської губерніях

Петро Аркадійович в 1881 році зненацька для багатьох надійшов на фізико-математичний факультет Петербурзького університету, де з інтересом вивчав фізику, геологію, ботаніку, зоологію, астрономію

По закінченні університету Столипин служив у міністерстві державних имуществ на скромній посаді помічника столоначальника й зі скромним чином колезького секретаря. Через 10 років П. А. Столипин ковенским губернським проводирем дворянства, а ще через 3 роки — в 1902 році зненацька для себе — гродненським губернатором

У той час на арену громадського життя головним виступило аграрне питання. Царат проводив економічну політику, спрямовану на всіляку підтримку державними засобами дворянського землеволодіння, що розорилося великого. Держава повинне було активно втручатися в аграрні відносини поміщика й селянина, переорієнтувати політикові Селянського поземельного банку — і все це з однією чисто поліцейською метою — послабити боротьбу селян з поміщиками, захистити інтереси останніх. Була створено «Особлива нарада про потреби сільськогосподарської промисловості» у Петербурзі, але воно було не тільки в столиці. Було утворено 82 обласних і губернських і 536 повітових комітетів цієї наради, що очолювалися особистою владою. Гродненський губернатор, П. А. Столипин, рішуче висловився за знищення общинного черезсмужжя й розселення на хутори. При цьому Столипин заявив: «Ставити в залежність від доброї волі селян момент очікуваної реформи, розраховувати, що стане при підйомі розумового розвитку населення, що настане невідомо коли, пекучі питання дозволятися самі собою, — це значить відкласти на невизначений час проведення тих заходів, без яких немислимі ні культура, ні підйом прибутковості землі, ні спокійне володіння земельною власністю».

Гродненським губернатором П. А. Столипин пробув недовго. В 1902 році його призначили губернатором у більшу й важливу губернію — Саратовскую. Тут-Те й застала його перша революція, у боротьбі з якої він застосовував весь арсенал засобів — від звертання до чорносотенців, очолюваним єпископом Гермогеном, до застосування військ, що жорстоко розправлялися з повсталими селянами. При цьому в діяльності молодого самого губернатора виявилися дві відмітні риси, характерні для всієї його майбутньої державної діяльності. По-перше, він ніколи не бентежився карати не тільки «лівих», але й «правих», якщо їхня діяльність виходила за встановлені їм рамки. Так, коли чорносотенна агітація «Братнього листка», що видавався під предводительством єпископа Гермогена, переходила припустимі, з погляду губернатора, грані, він своєю владою забороняв їхнє поширення, а коли чорносотенці в Балашове прийшли громити земських медиків, що застрайкували, присутній там губернатор надіслав козаків для захисту тих, що зібралися в готелі на збори земських службовців. В — другі характерно й інше: на відміну від більшості високопоставлених людей, що віддають криваві катівські накази з надійно захищених кабінетів без найменшого ризику для власної персони, Столипин мав особисту хоробрість і не боявся стояти віч-на-віч із розлютованою юрбою. Взагалі, Столипин прийшов до влади в переломний момент, коли в правлячих колах відбувався перегляд політичного курсу, обумовленого терміном «Цезаризм».

Ізгоїв А. П. «П. А. Столипин: нарис життя й діяльності» М. 1912 г.

Зирянов П. И. «Столипин без легенд» Москва 1992 Курс цей являв собою спробу царату зміцнити свою соціальну опору, розхитану революцією, зробивши ставку на селянство, конкретно — створивши Думу з перевагою селянських представників. курс, Що Проводив цей с. ю. Вітте пізніше писав у своїх замітках: «Учора в Києві важко поранений Столипин. Таким чином, відкривається третя дія після 17 Жовтня. Перша дія — моє міністерство, друге — Столипінське».

До цього варто було б додати, що друга дія була почата Столипиним у декораціях першого, створених самої Вітте. «Декораціями з’явилися дві перші Державні думи, скликані по так званому виттевскому виборчому законі 11 грудня 1905 року определившему їх головну — «селянську» суть. Уже на петергофских нарадах у липні 1905 року під головуванням пануючи, що підготували так звану булигинскую /законосовещательную/ Думу, перед правлячими колами встало питання, на кого опиратися в ній. Від рішення цього питання залежав характер майбутнього виборчого закону

Був не прямій, а непрямий плебісцит — селянство повинне було продемонструвати свою стару феодальну відданість монархові новим, буржуазним, конституційним способом. І отут відбувся перший серйозний прокол у випробуваному гаслі «цар і народ». Учора ще темний патріархальний мужик обрав думу без єдиного правого. Самими правими виявилися октябристи, яких виявилося всього 13 чоловік; приблизно 60 депутатів належали до фракцій «прогресивного» типу, що займали позицію між октябристами й кадетами; останні одержали третину всіх мандатів — 161; фракція трудовиків нараховувала 107 чоловік /потім вона зменшилася до 97/; безпартійних було ледве більше 100.

Інакше кажучи, Дума виявилася наполовину лівої, а її центром стали кадети із програмою примусового відчуження земель — аграрного курсу, відкинутого царем. Це було перше протиріччя. Друге виявилися ще більш серйозним: трудовики, селяни у свою чергу відкинули кадетський законопроект і висунули свій власний /проект 104-х/, зміст якого зводилося до конфиксации поміщицьких земель і націоналізації взагалі всієї землі

Вітте С. Ю. Спогаду Москва 1980 рік

Саме в цій ситуації на політичну сцену вийшов П. А. Столипин, що був призначений міністром внутрішніх справ /26 квітня 1906 року/. Не випадково напередодні відкриття I Думи призначається новий міністр внутрішніх справ: старі методи керівництва себе повністю вичерпали, потрібний була людина, здатний на радикальні зміни в країні. Такою людиною й виявився П. А. Столипин. I дума була відкрита царем, що звернувся до неї з мовленням у Таврическом палаці, на інший день — 27 квітня. Ні сумніву, що Столипин одержав свій пост саме під Думу в тому розумінні, що йому було довірено прокласти новий політичний курс у нових, зовсім не звичних для царату політичних умовах — забезпечити співжиття нічим не стиснутого самодержавства з «народним представництвом». Те, що Столипин почав свій «конституційний» шлях перетворень у ранзі не глави уряду, а всього лише міністра внутрішніх справ, нікого не обманювало. По-перше, міністерство, що він очолював, було ключовим, тому що саме воно визначало в першу чергу внутрішню політику уряду; цей самий пост залишився за ним і тоді, коли він перемінив И. Л. Горемикина на пості голови ради міністрів, а це відбулося вже через 72 дня. І тут долі I Думи й Столипина виявилися взаємозалежні. Її розпуск і його призначення на пост прем’єра відбулися в точно призначений день — 8 липня 1906 року

Дума виявилася в центрі головних турбот Столипина. Сформована ситуація була досить складною: з одного боку, стало очевидним, що уряду й поміщикам у ній не ужиться, тому що аграрна програма трудовиків ставила під питання саме існування режиму; з іншого боку, розгін Думи в умовах спаду революційної діяльності міг привести до непередбачених наслідків. Тим часом доля Думи була вже фактично вирішена. Був уже Указ про розпуск, Столипин по телефоні сповістив голову Думи, кадета С. А. Муромцева про свій намір виступити в Думі 9 липня, а через 7 днів Таврический палац уже був оточений військами. Саме із цього моменту починається стрімкий зліт Столипина до вершин влади. Особливо різко підскочив його рейтинг після замаху, доконаного есерами-максималістами 12 серпня 1906 року на дачі на Олександрівськом острові, де він жив разом із сім’єю, були важко поранені під час замаху його чотирнадцятилітня дочка й трирічний син

Реальним результатом цього жорстокого й безглуздого акту з’явилася швидка й ще більш жорстока відповідна реакція влади

II Дума була вибрана Столипиним як іспитовий полігон для майбутнього курсу. Хоча після довгих коливань і боротьби у верхніх ешелонах влади II Думу вирішили скликати по старому виборчому законі, уже з перших днів її існування для всіх стало ясно, що вона приречена, і самий хід виборчої кампанії показав, що цезаризм у формі загравання із селянами відкинутий

II Дума початку свою роботу 20 лютого 1907 року й уже 6 березня Столипин виступив перед нею з урядовою програмою реформ. Список відкривав знаменитий указ від 9 листопада й за ним ішли інші аграрні заходи

Хитрість і політична спритність П. А. Столипина виявилися вже в тім, що головний у своїй політичній кар’єрі економічний крок, основну реформу Росії — новий аграрний закон зі скромною назвою «Про доповнення деяких постанов чинного закону, що стосується селянського землеволодіння й землекористування» він запропонував у междумский період — 9 листопада: I Дума вже розігнана, а друга ще не скликана. До цього закону встигли хоча б звикнути до скликання II Думи. Винесення цього указу перед Думою могло викликати непередбачену реакцію з боку селянських депутатів

Суть указу від 9 листопада зводилася, у принципі до ліквідації селянської громади. Столипин дозволяв всім бажаючим селянам зі своїми наділами виділитися в окреме господарство — «отруб», тобто самостійне господарство на території громади або взагалі піти на окремі від громади землі — на хутори. І в першому, і в другому випадку землі виділялися в одна ділянка

Однак селяни одержували не тільки дозвіл на вихід із громади, але й заохочувалися до цього. Указ дозволяв домохазяїнам, що мали землі більше норм душового володіння, взяти із громади землі більше, тобто землі тих, хто вмер /»мертві душі», які в маніпуляціях живих уперше побачив і показав великий Гоголь/ після останнього переділу земель /а вони за законом повинні були проходити не рідше 25 років/. За кожним домохазяїном, що переходив від общинного володіння землею до особистого зберігали всі ділянки землі, що перебували в його користуванні як орендні, у випадку відсутності переділу в останні 24 роки. За 24 роки вийшов великий довесок землі багатим селянам, які, як правило, орендували землі, /у бідняцького господарства на оренду засобів не було/.

П. А. Столипин реформував селянське господарство, залишаючи в непорушності поміщицьке землеволодіння. Тому залишається погодитися із ученим РАН Зиряновим, що по своїй істоті аграрна реформа Столипина зберігала великі поміщицькі латифундії, покладаючи на них головні надії. Але дворянське землеволодіння в силу цілого ряду причин ішло в минуле. Звідси й половинчастість реформи: захистити повністю дворянські інтереси й створити новий клас у селі кулаки. Це утрудняло й сповільнювало розвиток капіталізму в селі, хоча прогресивний характер столипінської реформи очевидний

Кілька наступних законопроектів стосувалися волі совісті. Були, крім того, обіцяні законопроекти про недоторканність особистості й введення волостного земства, робітником — профспілки й державне страхування, у країні в цілому — реформа утворення. Друга частина програми була викладена в тім же дусі

Столипин твердо дав зрозуміти, що режим не має наміру ділитися своєю владою з «народним представництвом». Про цьому яскраво свідчили останні фрази виступу. Заявивши, що уряд для реалізації цієї програми готово разом із законодавчими установами «прикласти найбільші зусилля», оратор відразу ж пояснив, яке уряд він має на увазі: уряд, що «зберігає історичні завіти Росії», тобто самодержавно монархічну владу, уряд, що «відновить у ній /країні/ порядок і спокій, тобто уряд стійке й чисто російське, якоїсь повинне бути й буде уряд його величності». Через тиждень, 13 березня, виступаючи по питанню про скасування закону 19 серпня 1906 року про воєнно-польові суди, Столипин сформулював своє політичне кредо досить виразно й досить образно: » Держава зобов’язана, коли воно перебуває в небезпеці, приймати закони для того, щоб відгородити себе від розпаду…

П. А. Столипин «Нам потрібна велика Росія» 1991

Коли будинок горить, добродії, Ви вламуєтеся в чужі квартири, ламаєте двері, ламаєте вікна… » 10 травня Столипин виступив з викладом урядової концепції дозволу аграрного питання. Думка про право виходу із громади й зміцненні землі як особиста власність, а також про створення хутірських і отрубних господарств, дозріла в Столипина задовго до призначення його міністром внутрішніх справ. Ще будучи Ковенским повітовим Проводирем Дворянства й Головою місцевого З’їзду Світових Посередників, Столипин енергійно пропагує серед литовців-селян ідею про отрубах і проводити цю міру, досягаючи цілого ряду, необхідних для початку цієї справи, селянських вироків

Мовлення ж було його коронне й підсумкове мовлення в II Думі. Указ 9 листопада трактувався як вибір між селянином-ледарем і селянином-хазяїном на користь останнього. Уряд » бажає бачити селянина богатим, заможним, тому що, де статок, там, звичайно, і освіта, там і теперішня воля».

Щоб підкреслити генеральне значення вибраного курсу й тверду рішучість перетворити його в життя, Столипин закінчив своє мовлення фразою, що, звичайно, була заготовлена заздалегідь: » Супротивникам державності хотілося б обрати шлях радикалізму, шлях звільнення культурних традицій. Їм потрібні великі потрясіння, нам потрібна велика Росія! » Із всіх крилатих фраз ця, як показало час, у його ораторському арсеналі виявилася кращої й найбільше політично ефектною

Столипінська аграрна програма настільки збігалася з аграрною програмою Ради об’єднаного дворянства, що всі тодішні політичні спостерігачі, від кадетів до більшовиків, насамперед підкреслювали це споріднення. Цитований вище кадет А. С. Ізгоїв відзначав, що програма Столипина — це програма «об’єднаних дворян». У червні 1906 року майбутній лідер помірно-правих — Балашов у записці паную писав: » Дайте, государ, селянам їхньої землі в повну власність, наділите їхньою новою землею з державних имуществ і із приватних володінь на підставі полюбовної приватної угоди, підсильте переселення, удешевите кредит, а головне — повелите приступитися негайно до розверстання землі між новими повними її власниками, і тоді справа настільки займе селян і задовольнить головну їхню потребу й бажання, що вони самі відмовляться від спілкування з революційною партією». Неважко бачити, що тут перераховано всі пункти столипінської аграрної реформи

Обговорення указу 9 листопада 1906 року почалося в Думі 23 жовтня 1908 року, тобто через два роки після того, як він увійшов у життя. Обговорення його йшло більше напівроку. Доповідачем аграрної комісії із права став октябрист С. И. Шидловский. З перших же слів він був змушений визнати, що ще зовсім недавно ідея конфіскації поміщицької землі перебувало в площині практичного рішення, а в даний момент продовжує залишатися заповітною селянською мрією. Відкидаючи такий підхід у принципі, доповідач протиставив йому ідею особистої селянської власності на землю. Тільки така власність виведе селянина з нестатку, зробить із нього вільну особистість. » Якщо хто дійсно бажає звертання нашої держави в правове, — затверджував він, — те не може висловитися проти особистої власності на землю».

Самої виразної було мовлення Маркова 2-го, як завжди грубо відверта, а тому й найцінніша. Із презирством відкинувши кадетську тезу про те, що право вище сили, Марков без натяків заявив: » Я думаю, що сила… вище писаного права». Це була вихідна теза. » Я анітрошки не побоююся того, говорив він далі, — що частина селян неминуче при цьому обезземелить, і знов-таки в цьому я не бачу ні найменшого зла». Вустами Маркова поміщицька контрреволюція ясно дала зрозуміти, що для збереження своїх земель вона не зупиниться ні перед яким насильством. Позиція ж кадетів обумовлювала двома головними мотивами: — розумінням, що з кожним роком дії указу 9 листопада їхня власна програма » примусового відчуження » стає анархізмом — досить обґрунтованим побоюванням, що у випадку краху столипінського аграрного курсу в країні вибухне нова революція. Тому в їхніх виступах основним мотивом був заклик до обережності, до роз’яснення, що » примусове відчуження » краще, ніж указ 9 листопада

Перший кадетський оратор Шингарев почав своє мовлення з характерного визнання: «Це кошмарне аграрне питання в Росії має дивну властивість фенікса, що знову відроджується з, здавалося б, що потух попелу». Заклик Шингарева до обережності поширювався насамперед на громаду. Він захищав її «життєздатність, здатність до «здорового» революції», вимагав збереження за виділеними землями характеру надельних земель. «Я людина західної культури, — вторив йому другий кадетський оратор, А. Ф. Бабянский, — але я був учнем знаменитого професора К. Д. Карелина в 80-х роках. Це теж людина західний, але я пам’ятаю його повчання щодо цього. Він говорив: «Добродії, бережіть громаду, ви помнете — це віковий інститут». В основі всієї кадетської критики указу лежав страх перед революцією. Ще на засіданні земельної комісії 16 січня 1908 року кадет А. Е. Березовський заявив: «Указ приведе до утворення сільського пролетаріату, що волею-неволею нами цією волею штовхається на грабежі й присвоєння чужої власності… » Більшість же правих селян висловилися в дусі законопроекту 42-х. Говорилося, що в аграрному питанні повинні бути дозволені ще багато інших сторін, тому що не суть важливо, що гострота з’явилася в аграрному питанні від 9 листопада, а суть важливо й гостро це безземелля й малоземелля селян». «Якщо я голодний, — сказав далі Андрейчук, — однаково буду кричати: «їсти хочу». Тому необхідно часткове відчуження».

Дуже точне відношення правих депутатів-селян Могилевской губернії виражав Шевцов «… він /народ/ очікував зовсім не указу 9 листопада, він його й не очікує; він очікує не поділу наших земель, які в нас є, він очікує яких-небудь джерел наділення селян землею… Тому, про указ 9 листопада я згадую з болем у серце… » Трудовик же захищав громаду як виразник певної доктрини. У ній він бачив один із засобів боротьби проти 9 листопада. Громада, на його думку, чи зле, бідно, але все-таки захищала селян від швидкого й масового збезземелювання, яким загрожував столипінський указ

Що ж можна сказати про реалізацію й підсумки цієї реформи?

Найважливішими інструментами руйнування громади й насадження дрібної особистої власності були селянський банк і переселення

, Шигловский «Спогаду»

Закон 14 липня 1910 року діяв протягом 8-9 років. НА 1905 рік у європейській частині Росії налічувалося 12,3 млн. селянських дворів

Опір селян не дозволило домогтися скільки-небудь масової хуторизации. Діяльність Селянського банку також не дала бажаних результатів. Переселенська політика особливо наочно продемонструвала методи й підсумки столипінської аграрної політики. Переселення не розрядило скільки-небудь значно земельної тісноти. Число переселенців і збіглих у міста не поглинало природного приросту населення. Більшість залишалася в селі, ще більше збільшуючи земельну тісноту й аграрне перенаселення, що таїло в собі погрозу нового революційного вибуху вдеревне.

Одним словом, реформа не вдалася. Вона не досягла ні економічних, ні політичних цілей, які перед нею ставилися

Але, насамперед, столипінський курс провалився політично. Він не змусив селянина забути про поміщицьку землю, як розраховували натхненники й автори указу 9 листопада

Закони 14 липня 1910 року й 29 травня 1911 року не тільки не зняли соціальної напруженості в селі, але й підсилили її до межі

Поміщицьке землеволодіння й справді швидкий економічний прогрес у селі були несумісні. Здійснення другого вимагало в якості неодмінної попередньої умови знищення першого

Збереження поміщицького стану з його привілеями означало збереження безправного селянського стану з його звичаєвим правом, волостним судом, » владою миру » і т. д.

У цьому — корінь селянської ненависті до поміщика. Це була найдужча селянська традиція, що йшла коріннями у вглиб століть. З покоління в покоління в селянській свідомості панувала одна провідна ідея: земля належить народу, тобто селянству, а не поміщикові. Вона було дала останньому разом із селянами за військову службу, тобто тимчасово. Тепер цієї служби із землі немає й земля повинна повернутися до тих, хто неї обробляє своєю працею. Це була генеральна ідея селянства, заснована на його історичній пам’яті, і поки вона жива, столипінський аграрний курс мав мало шансів на успіх, що й довела життя

Робітник питання, так само, як і селянський дістався Столипину в спадщину від революції 1905-1907 років. До цього не тільки царат, але й буржуазія заперечувала його існування, доводячи, що в Росії немає робітничого класу в західноєвропейському змісті цього слова, а є всього лише «стан фабричних людей», учорашніх селян, готових у будь-який момент кинути завод, фабрику, шахту, щоб повернутися вдеревню.

Програма, вироблена робочою комісією, на чолі якої стояв В. К. Коковцов, уже цілком виходила з посилки, що в Росії робоче питання носить такий же характер, як і на Заході, і, отже, вирішувати його треба так само як, наприклад, вирішив Бісмарк у Німеччині. Відповідно до цього була розроблена програма, що зводилася до чотирьох основних пунктів: 1. обов’язкова організація лікарняних кас на базі спільних внесків і хазяїв і робітників; 2. створення на фабриках і заводах змішаних органів із представників адміністрації й робітників; 3. скорочення робочого дня з 11.5 години до 10, обмеження законом кількості понаднормових робіт; 4. перегляд статей закону, що карають страйки й дострокові розірвання договору онайме.

У записці «Петербурзького суспільства для сприяння поліпшенню й розвитку фабрично-заводської промисловості» від 12 травня заперечення проти проекту про скорочення робочого дня до 10 годин зводилися до двох основних доводів: — сам факт державного втручання в нормировку робітника часу неприйнятне; — скорочення приведе до того, що російська промисловість «буде усунута назавжди від якої-небудь ролі в міжнародному змаганні». Загальний же висновок записки зводилося до ряду вимог, у тому числі таких:

Робітник питання в комісії Коковцова Москва 1926 рік

a) «визнаючи в принципі зайвої законодавчу нормировку робітника часу, зберегти норми його тривалості, установлені законом 1897 року /тобто 11.5 вартовий день/ через те, що такі існують»;

б) зберегти понаднормові роботи з таким розрахунком, щоб загальне число обов’язкових і необов’язкових робочих годин не перевищувало 75 годин внеделю.

Жадібність, вузький егоїзм, невміння бачити нічого, крім вигоди сьогоднішнього дня, у підприємців були такі, що вони не хотіли йти ні на найменші матеріальні жертви

Проте, незважаючи на провал, Певний підсумок все-таки був досягнутий. Він полягав у тому, що царат під впливом революції твердо взяв курс, так само як і в аграрній політиці, на буржуазну політику в робочому питанні, відмовившись від чисто поліцейського способу його дозволу, з репресіями й зубатовщиною як головні засоби. У свою чергу й буржуазія, незважаючи на політичний примітивізм, у силу вже самої своєї природи усвідомила, що іншого шляху в рішенні робочого питання немає. Суспільною платформою уряду й промисловців було визнання права робітників на страйк і свої професійні організації. Робоче питання в буржуазному дозволі поряд з аграрним став одним з наріжних каменів селянського курсу царату, одним із проявів столипінського бонапартизму, З тією лише різницею, що в одному випадку бонапартистське лавірування йшло між поміщиками й селянством, а в другому — між буржуазією й пролетаріатом

Французький учений Н. Верт уважає однієї із причин провалу реформ Столипина відсутність у нього підготовлених заздалегідь напрямків реформ у робочому законодавстві: сполучення твердих репресій стосовно революційних партій з одночасними зусиллями в області соціального забезпечення робітників. У цьому Верт бачив першу помилку Столипина. Другою помилкою Столипина стало те, що він не передбачав наслідків інтенсивної русифікації неросійських народів.

Н. Верт » Історія радянської держави» М., 1992 4.

» Польське питання » виник у Думі в 1910 році у зв’язку з питанням про західне земство й вибори від західних губерній у Державну раду. Метою внесеного законопроекту було скоротити число членів Державної ради — поляків. Зміст законодавчого припущення зводилося до наступного: дев’яти губерній діляться на три виборчі округи із трьома губерніями в кожному — Виленский, Могилевский і Київський. Колись єдиний виборчий з’їзд ділився на двоє: росіян землевласників і польських (причому всі неполяки зараховувалися в російську курію) . Кожний з’їзд вибирав по двадцяти вибірників. Вибірники повинні були збиратися роздільно й вибирати зі свого середовища членів Державної ради. Російські вибірники кожного округу вибирали двох членів, а польські — одного. Таким чином, у сукупності від дев’яти губерній вибиралося б шість росіян і три поляки. Думська комісія з місцевого самоврядування прийняла ряд виправлень, які практично нічого не міняли в суті законопроекту, але проте, викликали шумні протести вкрай правих як у комісії, так і при пленарному обговоренні. Комісія визнавала факультативність з’єднання національних курій у повіті в одні виборчі збори в тих випадках, коли кваліфікованою більшістю у дві третини голосів кожна з курій знайде таке з’єднання бажаним. У губерніях же факультативність не допускалася. Всі фракції, що стояли левее октябристів, а також польське «коло» виступили проти законопроекту. Мотиви були ті ж, що й під час обговорення інших націоналістичних актів

Який же був підсумок обговорення?

Оскільки лібералізм октябристів носив яскраво виражене столипінське фарбування, від комісійних виправлень залишилося в законопроекті небагато. Основна розбіжність октябристів із правими — визначення кількості голосних по одному або двох ознаках — було вирішено на користь правих. Перемога залишилася за ними й по питанню про факультативність. Законопроект був прийнятий 29 травня 1910 року. Але, незважаючи на швидкі темпи, строк введення земства в західних губерніях у законопроекті довелося пересунути на рік: Державна рада вже не встигала прийняти його до 1 липня, тобто до строку виборовши

Законопроект про виділення із Царства Польського Холмщини був по-справжньому першим виходом нового столипінського «центра» — національність — на третьедумскую сцену, тому що затію з Фінляндією породив насамперед кружок «бобриковцев» на чолі з Дейтрихом. Законопроект про Холмщину був прийнятий 26 квітня 1912 року правооктябристским більшістю. 4 травня його передали в Державну раду, а вже 23 липня того ж року затвердив цар і законопроект став законом

Ставка на націоналізм як на ідеологію, здатну витиснути серед мас ідеї демократії й соціалізму, повністю провалилися

Тим часом, до осені 1909 року з повною очевидністю виявилося, що реформ не буде. Це привело до різкого загострення протиріч всіх ланок системи — між правою й ліберальною частиною Думи, усередині кожної більшості, до різкого загострення відносин Думи з Державною радою. Діяльність ради оцінювалося як » систематичне заперечення всього прийнятого Думою курсу». У результаті довгих перипетій між націоналістами й правими октябристами, стало ясно, що, як сказав Громовий у статті «Розритий мурашник», «… П. А. Столипину вже служити не можна — можна тільки прислужуватися».

Сам Столипин в інтерв’ю однієї з німецьких газет суть случившегося із Західним земством пояснював у такий спосіб: Дума «ще занадто юна й надто неструнка за духом — політичній підготовці своїх членів, щоб її погляди й рішення вважалися без подальших довідок непогрішними».

З вершини сьогоднішнього історичного досвіду тепер особливо добре видна головна корінна причина банкрутства Столипина. Органічний порок його курсу полягав у тому, що він хотів здійснити свої реформи поза демократією й всупереч їй. Спершу, уважав він, треба забезпечити економічні умови, а потім уже здійснювати «волі».

У Столипина початок здавати здоров’я, підсилилася стенокардія. «Не знаю, чи зможу я довго прожити», — сказав він своєму братові. У серпні 1911 року Столипин відпочивав у своєму маєтку в Колнобер же, де працював над своїм проектом. І відпустка, і роботу довелося перервати для поїздки в Київ, де в присутності пануючи повинен був відкритися пам’ятник Олександрові II з нагоди недавно, що здійснився ювілею, Великої реформи. Перебування прем’єр-міністра в Києві почалося з образ — йому явно давали зрозуміти, що він тут зайвий і його не чекали. Столипину не найшлося місця в автомобілях, у яких випливали цар і його звитий. Йому не дали навіть казенного екіпажа. Голові Ради міністрів довелося шукати візника. Політична смерть Столипина наступила набагато раніше, ніж Д. Г. Богров смертельно ранив його 1 вересня 1911 року в Київському оперному театрі. Трагедія Столипина полягала в тому, що вони не захотіли мати «прикажчика, що перевершує їх по особистих якостях», — із цими заключними словами важко не погодитися

Голос Москви Москва 1909

Мовлення 7 травня 1911 року

Спогаду М. П. Бік Москва 1992

Історія повторюється. Як не дивно, подібна помилка була зроблена значно пізніше й зовсім в інших історичних умовах. Економічна реформа провалилася в нас, як мені здається, точно по тій же причині: неї хотіли здійснити поза демократією й без демократії. Результат відомий і висновок очевидний: не повторювати помилок історії

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. » Нам потрібна велика Росія » П. А. Столипин повне зібрання мовлень у державної Москва думі й державній раді 1906-1911 1991

2. » П. А. Столипин і долі реформ у Росії » А. Я. Аврех Москва 1991

3. » Про Петра Аркадійовичі Столипине » В. В. Казарезов Москва 1991

4. Історія СРСР. Москва 1984 за редакцією Кузнєцова

5. Історія СРСР. Москва 1987 за редакцією Федосова

6. Економічна історія СРСР. Москва 1987 за редакцією Чунтулова

7. » П. А. Столипин спогаду про мого батька » М. П. Бік Москва 1992

8. » Столипин без легенд» П. Н. Зирянов Москва 1991

9. Наш сучасник 3 — 1990