У садибі Раїси Павлівни Гурмижской, «дуже багатої поміщиці», до вихованки Аксюше пристає Буланов, «парубок, що не доучився в гімназії». Аксюша йде, і лакей Карпо натякає Буланову: чи не звернути йому увага на саму бариню
У цей час з’являються сама Гурмижская й разом з нею «багаті сусіди-поміщики»: відставний кавалерист Бодаев і Милонов. Господарка розповідає, що хоче зробити «три добрі справи разом» — видати Аксюшу за Буланова й подбати про племінника покійного чоловіка; його вона не бачила п’ятнадцять років, і він її єдиний родич і законний спадкоємець. Він шле їй невеликі подарунки з усією Росії, але де він, що з ним — невідомо.
Купець Восмибратов прийшов купити ліс і сватати сина Петра за Аксюшу. Грошей за вже куплений ліс він, однак, «не захопив». Гурмижская відмовляє: «Уже є наречений, у будинку живе. Може бути, у місті говорять дурниця який-небудь, так ви знайте: це наречений». «Тільки батька в дурні ставиш. Перегоди ж ти в мене!» — загрожує синові купець. Зате ліс куплений з вигодою. Цього разу як би випадково купець не залишає й розписки. Батько із сином ідуть. Короп приводить Аксюшу й Улиту. Намагаючись принизити Аксюшу, Раїса Павлівна велить їй відігравати роль нареченої Буланова: «мені так потрібно». Але презирство, що виявляється Аксюшей Буланову, її бісить. Вона випитує про них Улиту, та їй догоджає: « Вона-Те до нього дуже ласкава, а він начебто так… …не бажаю».
У лісі зустрічаються Петро й Аксюша. Вони люблять один одного, але батько Петра не хоче й чути про невістку без приданого. Вони йдуть. З’являються з різних сторін Щасливців і Нещасливців, два знайомих актори: комік і трагік. Вони зустрічаються випадково на шляху один з Вологди в Керч, іншої з Керчі у Вологду. І тепер повідомляють один одному, що ні в Керчі, ні у Вологді трупи ні, грати ніде. Обоє йдуть пішки, без грошей. У ранці Геннадія Дем’яновича Несчастливцева «пари плаття гарного», «капелюх складна», ще щось і зламаний пістолет. В Аркадія Счастливцева все майно — вузлик на ціпку й «сама легеня» пальто, а у вузлику «бібліотека», «п’єс тридцять», так бутафорські ордена. «І всі ти це здобував?» (у значенні стягнув, стяг). «І за гріх не вважаю: платню затримують». Вони мріють про власну трупу: «От якби нам знайти акторку драматичну, молоду, гарну […] Кинеться жінка у вир головою від любові — от акторка. Так щоб я сам бачив, а те не повірю. Витягнуся з виру, тоді повірю. Ну, видно, іти». «Куди?» — запитує Аркадій. І читає напис: «У садибу „пеньки» г-жи Гурмижской». Вони «повільно йдуть».
Ранком у саду маєтку Гурмижская, кокетуючи з Булановим, розповідає йому сон, начебто її племінник «приїхав і вбив тебе з пістолета при моїх очах». Вона стурбована: «…І раптом він з’явиться! […] Треба буде і йому дати яку-небудь частину! І я повинна буду відняти в того, кого люблю». Вони вирішують краще й не говорити про племінника. Входить Карпо й доповідає: самовар готовий, а вночі «пан приїхали». І зі словами «От і не вір снам» Гурмижская з Булановим ідуть пити чай
Входять актори. Нещасливців, «одягнений дуже пристойно», вирішує Аркадія, що в «колишньому костюмі», оголосити тут своїм лакеєм, а самого себе — офіцером вотставке.
Приходять Восмибратов і Петро. Короп не бажає доповідати про їх барині: «…Зайняті з полковником. Племінник ихний приїхав». «Полковник?» «Зрозуміло, полковник». Купці йдуть
Буланов откровенничает з Несчастливцевим: «Маменька говорить, у мене розум не такий, не для ученья-з». «Який же?» « Практичний-З». «Ну, дякуй творцеві, що хоч „какой-нибудь» є. А те часто буває, що й ніякого ні». «Та й це нічого-з. Було б тільки землі побільше, так розуміти свій інтерес, поміщицький; а те й без розуму Можна прожити-з!» «Так ти, брат, молодець зовсім!», — викликує актор, коли Буланов просить навчити його картковим «вольтам», щоб шулерствовать.
Оселили гостей в альтанці. І коли Нещасливців іде туди з Булановим, Восмибратов відразу є до Гурмижской і найпростішим образом обманює неї, забравши розписку, недодавши тисячу рублів і натякнувши на невдале сватовство. «Денной грабіж», — говорить Раїса Павлівна й ділиться неприємністю із що вошли Булановим. З ним Нещасливців. Він на слова Гурмижской: «Уж тепер нема чого робити» по ремарці «з жаром» викликує: «Як нема чого? Відвертати його! (Піднімаючи ока до неба.) Що я з ним зроблю! Боже, що я з ним зроблю! […] Аркашка, подай мої ордена!»
Приводять Восмибратова із сином, і трагік пускає в хід найгучніші слова, щоб зобразити грізного пана. Господарка лякається, купці — не дуже. Але зрештою акторові вдається зачепити «честь» купця, і той віддає гроші
«От ваші гроші, одержите», — говорить Нещасливців Гурмижской. («Відходить до сторони й коштує, скребти руки й через голову».) Гурмижская дякує й говорить, що повинна йому «рівно таку суму» (про що мова йшла ще й до його приходу в садибу). Актор відповідає: «Не вірю», говорить квітчасті фрази про делікатність, шляхетність Гурмижской і зі слізьми й словами: «Досить милостей! Досить ласк! Я зроблюся ідолопоклонником, я буду молитися на тебе!», — закриває особа руками й іде. Обурений Аркадій ховається в кущах і спостерігає, як Гурмижская, посміюючись над Несчастливцевим, віддає гроші Буланову.
И вночі в іншій частині саду похваляється Несчастливцеву: «Розумна людина ніде не пропаде». «Розумний? Це ти про кого ж?» «Про себе-з». «Ну, хто ж це тобі сказав, що ти розумний? Ти, братик, не вір, тебе обдурили». Але Аркадій собою цілком задоволений: повечеряв з панського стола, «сказав, що так привчено у вас», «зійшовся із ключницею й по такому випадку […] зайняв у неї грошей, так ще в мене пляшка наливки в куточку поруч ліжка, начебто вакса». А товариша гудить: «От ви говорите, що розумно, а гімназист-те, видно, розумніше: він тут получше вашого роль-те грає». «Яка роль, братик? Ну, що він таке? Хлопчисько, більше нічого». «Яка роль? Перший коханець-з». «Коханець? Чий?» «Тетеньки вашої! […] Він-Те коханця грає, а ви-те… простака!» Останні слова Аркадій говорить «через кущ», рятуючись від всерйоз уже розлютованого трагіка. Аркадій тікає, але справа зроблена. «Він збрехав, безсоромно збрехав», — починає монолог трагік. І продовжує: «Але якщо моя благочестива тіточка…», кінчаючи так: «Посміятися над почуттям, над теплими слізьми артиста! Ні, такої образи не прощає Нещасливців!»
З’являються Карпо, Улита, потім Аркадій. Короп жартує над УЛИТОЮ, що з’явилася, видимо, на побачення; бреше про руйнівні романи барині: він сам возив на пошту гроші докторові-французові, топографові, якомусь італійцеві. Улита ойкає, а залишившись із Аркадієм, починає виливати йому душу, скаржачись на залежне положення. Аркадій боїться Несчастливцева, що бродить по саду, і пробалтивается з досади Улиті, що той не офіцер, сам він не слуга йому, обоє — актори «і обоє п’яниці».
У сад приходять Петро й Ксенія. Восмибратов-Батько знову година лаяла сина, зате тепер згодний приданого взяти дві тисячі — але вуж не менше. Пара приходить до думки просити грошей «у братика, у Геннадія Дем’яновича» — більше не в кого. Ксенія тим часом починає отчаиваться: «Усе у воду тягне, […] усе на озеро поглядаю». Петро переляканий, вона його заспокоює, він іде, і Ксенія раптово зустрічається з Несчастливцевим. Він у деякому екстазі й актерствует сам перед собою й Ксенією: «Жінка, прекрасна жінка… Ти жінка або тінь?.. А! я бачу, що ти жінка. А я бажав би в цю прекрасну ніч поговорити із загробними жителями… Багато таємниць, багато страждань віднесли вони із собою в могилу. Душу миючи похмура, мені живих не треба… Ладь!» «Братик, і я багато страждала й страждаю». Живаючи, до кінця відкрите мовлення Аксюши раптом попадає в тон афектації Несчастливцева — він в Аксюши, видимо, викликає повну довіру — а головне, в обох свої нещастя. Вони відразу й з’ясовуються: на розпачливе прохання про дві тисячі актор може тільки відповісти: «Прости мене, прости! Я убожій тебе […] не тобі в мене грошей просити, а ти мені не відмов у п’ятачку мідному, коли я постукаюся під твоїм вікном і попрошу похмелитися. Мені п’ятачок, п’ятачок! От хто я». Отут пафос трагіка цілком відповідає реальності: Ксенія біжить до озера. За нею Нещасливців з лементом: «Ні, ні, сестра! Тобі рано вмирати!» Зі словами: «Ну, утік кудись. УЖЕ чи не палитися? От би той^-те-гарний^-те. Туди йому й дорога…» — іде в альтанку Аркадій