Критика Пушкіна А. З (Євгеній Онєгін Пушкін А. С.)

“Душу сказала мені давно:

Ти у світі блискавкою промчишся!

Тобі все почувати дано,

Але життям ти не насолодишся.”

Веневітінов

В. Г. Бєлінський: “Пушкін належить до числа творчих геніїв, тих найбільших історичних фігур, які, працюючи для сьогодення, готують майбутнє, отже, не можуть належати тільки одному минулому” . Із цим судженням залишається тільки погодитися. Необхідно додати, що геній Пушкіна полягає не тільки в безсмерті сюжетів його добутків: мало хто з письменників намагається відповісти в одному добутку відразу ж на кілька питань. Інакше кажучи, беруться за рішення який — або однієї показати дурість народного життя, “закулісну” життя світського суспільства, безглузде буття народу й т.д. А Пушкін у даному добутку робить численні ліричні відступи, у яких і міркує на численні теми. Тому почерпнути із цього утвору можна дуже многое.

Почнемо з початку — сюжет: от вуж воістину життєва ситуація. Це далеко не любовний трикутник, навіть не знаю, як і назвати. Їсти чому повчитися! Після прочитання волею — неволею замислюєшся про те, яка все — таки складна ця штука — життя: ніколи не знаєш де знайдеш, де втратиш (в Онєгіна, навпаки, він втратив, а лише потім знайшов, але було пізно) .

Пушкін дуже багато міркує про життя. Він показує життя великого міста із численними балами й розвагами, місто з “парадного під’їзду” , де завжди весело й галасливо. І крізь це проводить тему самітності, якого — те відчуження, причому робить це так, що самому читачеві ставати смутно. Але ж так насправді: дивишся на місто — всі куди — те квапляться, сміються, кричать, розмовляють і жартують — коротше — місто живе шумним і бурхливим життям. А коштує лише ледве — ледве придивитися — там замислена особа з бездонними очами, тут люди з розсіяне — відчуженими вираженнями осіб. Мимоволі пригадується уривок з вірша Рилєєва:

“З тяжким смутком, із чорної думою

Я с тих пор один броджу,

И могилою угрюмою

Мир сумний знаходжу

Усюди зустрічі безвідрадні!

Шукаєш, суєтний, людей,

А зустрічаєш трупи хладние

Иль безглуздих дітей…”

Хоча, з огляду на мої роки, можна сказати, що ЦЕ не так вуж і помітно.

Наступне “нововведення” — це мова. Звичайно, муза Пушкіна була вигодувана й вихована утворами попередніх поетів (можна сказати більше — вона прийняла їх у себе, як “свій законний стан і повернула їхньому миру в новому, перетвореному виді” (Бєлінський) ) , але те, як він нею ліпить настрій читача, піднімає його до божественних початків, і в черговий раз доводить, що їм (автором) керує геній. Його мова скажено приваблива. Де треба — там короткі, лаконічні речення (тому що “стислість — сестра таланта” ) ; де необхідно дати повний опис, там з’являється грузле, текуче мовлення, немов різдвяна ялинка, обважена гірляндами прикметників. Краса! І з її допомогою Пушкін, як людина, що пізнала вище світло й високі почуття, любов і пристрасть перелюбства, майстерно діє на сприйняття читача. Він відкрив нові можливості, які дарує нам мовлення. Потрібно лише навчитися користуватися нею, тому що ще Цицерон сказав — “Мовлення дана всім, розум — доля деяких.” У цьому добутку автор показав нам високе знання античності й історії. А це, у черговий раз, доводить, що історія вчить многому: це адже не книжковий розум, а життєва школа, де в ролі викладачів виступають «великі миру цього». На жаль, це пізно починаєш усвідомлювати

Спускаємося на землю й переходимо до “людського” темі. “Будучи многою суетою бентежимо в багатьох турботах, зв’язаних із середньою освітою, і з — за тілесних нездужань великих, що бувають у мене постійно” (Біблія) , не пам’ятаючи я назви роману й ім’я персонажа, у якому відбувався конфлікт високих намірів з низинними діями. Отож Пушкін підкинув ще “матеріал для міркування” (взагалі, такі дії властиві найбільшими) : очевидно, що мова йтиме Оевгении.

Прочитав я роман, відклав книгу й подумав: “Так який же насправді Онєгін?” Може це гра Пушкіна показати головного героя, цього “страждаючого егоїста” , на початку з однієї точки зору, потім з інший, а потім — із третьої? Або ж настільки глибока натура Євгенія, що навіть сам автор віддає його на суд читачеві? У житті адже виходить аналогічно — у кожного є свої завулки душі й, отже, кожний може бути незрозумілим. Є про що задуматися! Прочитавши роман, розумієш, що озлоблений розум є теж ознаку високої натури, тому що така людина не задоволена не тільки навколишніми, але й самим собою. І ще, як — те дико розуміти, що існують люди, подібні до Онєгіна, які не знають, що имнадо.

Взагалі, читаючи цей роман, міняєш кут зору на багато речей. У деякому змісті, цей добуток можна назвати філософським. У своїх філософських відступах автор показує побут того часу, при цьому дає оцінку, міркує, намагається знайти відповіді на багато корінних питань буття. І в цих відповідях знаходиш дуже багато нового для себе. Із чим — те можна погодитися, а із чим — те й посперечатися. Закінчити хочу словами вищевказаного найбільшого майстра пера, але з урахуванням можливостей бистрорастущего генія нижчепідписаного:

“Переглянув всі дуже строго:

Протиріч дуже багато,

Але їх виправити не хочу

Цензурі борг свій заплачу,

И вчителькам на съеденье

Плоди праць своїх віддам

Іди ж до шкільних берегів

Новонароджене створіння,

И заслужи мені слави данина:

Одні п’ятірки, шум і лайка!”