Крючников Е. Звідки узялася Лапута?
«Подорожами Гулливера». Захоплюючі пригоди героя Свифта повністю захоплювали мене, змушували пережити все те, що переживав він. Разом з Гулливером я просипався в країні ліліпутів, прив’язаний до землі безліччю тонких канатів, разом з ним вів через протоку численний ворожий флот, гасив пожежу в королівському палаці, а потім попадав у країну велетнів, жив в іграшковому будиночку, боровся з велетенськими пацюками й осами, содрогался від жаху, виявившись у лабетах дивовижної мавпи…) уразили мене деякі епізоди із третьої подорожі Гулливера.
«Раптом стало темно, але зовсім не так, як від хмари, коли воно закриває сонце. Я оглянувся назад і побачив у повітрі велике непрозоре тіло, що заслоняло сонце й рухалося в напрямку до острова; тіло це перебувало, як мені здавалося, на висоті двох миль і закривало сонце протягом шести або семи мінут; але я не відчував похолодання повітря й не помітив, щоб небо стемніло більше, ніж у тому випадку, якби я стояв у тіні, що відкидається горою. У міру наближення цього тіла до того місця, де я стояв, воно стало мені здаватися твердим; підстава ж його було плоске, гладке і яскраво блискало, відбиваючи освітлену сонцем поверхня моря. Я стояв на височині у двохстах ярдах від берега й бачив, як це велике тіло спускається майже прямовисно на відстані англійської милі від мене. Я озброївся кишеньковою підзорною трубою й міг ясно розрізнити на ньому багато людей, що спускалися й піднімалися по пологим, очевидно, сторонам тіла; але що робили там ці люди, я не міг розглянути».)»летучий острів» Лапуту, на якому побував Гулливер у ході своєї подорожі, що начались 5 серпня 1706 року. Що підштовхнуло видатного письменника до настільки незвичайного вимислу? Адже сюжети з «повітряними пригодами» у літературі того часу по цілком зрозумілих причинах зовсім відсутні…
Але загадки цим не обмежуються. От як описує Свифт свою Лапуту:
«Летучий або плавучий острів має форму правильного кола діаметром в 7837 ярдів, або біля чотирьох з половиною миль; отже, його поверхня рівняється десяти тисячам акрів. Висота острова дорівнює трьомстам ярдам. Дно, або нижня поверхня, видима тільки спостерігачам, що перебувають на землі, являє собою гладку правильну алмазну пластинку товщиною біля двохсот ярдів. На ній лежать різні мінерали у звичайному порядку, і все це покрито шаром багатого чорнозему в десять або дванадцять футів глибиною. Нахил поверхні острова від окружності до центра служить природною причиною того, що роса й дощ, що падають на острів, збираються в струмочки й течуть до його середини, де вливаються в чотири більших басейни, кожний з яких має біля напівмилі в окружності й перебуває у двохстах ярдах від центра острова».
Такий опис, на мій погляд, було б цілком доречно в науково-фантастичному романі нашого часу, коли оповідання про «літаючі тарілочки» постійно розбурхують суспільна думка, а письменники-фантасти, уміло користуючись цим, з разючою єдністю «конструюють» неземні кораблі на зразок велетенського легкоатлетичного диска (згадаємо хоча б ефремовский звездолет-диск із «Туманності Андромеди», виявлений Ергом Ноором і його товаришами на планеті залізної зірки). Але адже Свифт затворів чверть тисячоріччя назад! Де міг відшукати він прототип «летучого острова»?
Однак навіть геометрію не можна вважати самою дивною характеристикою Лапути. Створений уявою письменника «летучий острів» не просто «ширяє в повітрі» подібно аеростату; його мешканці можуть керувати їм за допомогою досить складної установки. І, як це ні неймовірно, придуманий Свифтом двигун не здавався б анахронізмом і на сторінках сучасного науково-фантастичного добутку
«Але головною визначною пам’яткою, від якої залежить доля всього острова, є величезний магніт, за формою ткацький човник, що нагадує. Він має в довжину шість ярдів, а завширшки — у самій товстій своїй частині — понад три ярди. Магніт цей укріплений на дуже міцній алмазній осі, що проходить через його середину; він обертається на ній і підвішений так точно, що найменший дотик руки може повернути його. Він охоплений порожнім алмазним циліндром, що має чотири фути у висоту, стільки ж у товщину й дванадцять ярдів у діаметрі й підтримуваним горизонтально на вісьмох алмазних ніжках вишиною в шість ярдів кожна. У середині внутрішньої поверхні циліндра зроблені два гнізда глубиною у дванадцять дюймів кожне, у які встромлені кінці осі й у яких, коли буває потрібно, вона обертається
Ніяка сила не може зрушити з місця описаний нами магніт, тому що циліндр разом з ніжками становить одне ціле з масою алмаза, що служить підставою всього острова
За допомогою цього магніту острів може підніматися, опускатися й пересуватися з одного місця в інше. Тому що стосовно підвладного монархові частини земної поверхні магніт володіє з одного кінця притягальною силою, а з іншого — відразливої. Коли магніт поставлений вертикально і його притягальний полюс звернений до землі, острів опускається, але коли звернений донизу полюс магніту, що володіє відразливою силою, то острів піднімається прямо нагору. При косому положенні магніту острів теж рухається в косому напрямку, тому що сили цього магніту завжди діють по лініях, паралельним його напрямку…»
Досить наукоподібне, по-своєму переконливий і доречний опис. Читаючи його, неможливо не згадати, що й сучасні фантасти часто люблять пускати літальні апарати своїх інопланетян по силових лініях геомагнітного поля… Але адже написані-те наведені вище рядки в 1726 році! Як могла виникнути ідея магнітного двигуна в ті часи, коли саме поняття «двигун» ще не існувало, а всі транспортні пристрої переміщалися лише мускульною силою так вітрилами?
И остання таємниця — це чудове відкриття лапутянских астрономів. «Ці вчені більшу частину свого життя проводять у спостереженнях над рухами небесних тіл за допомогою зорових труб, які своєю якістю значно перевершують наші. І хоча самі більші тамтешні телескопи не длиннее трьох футів, однак вони збільшують значно сильніше, ніж наші, що мають довжину в сто футів, і показують небесні тіла з більшою ясністю. Ця перевага дозволила їм у своїх відкриттях залишити далеко за нашими європейськими астрономами. Так, ними складений каталог десяти тисяч нерухливих зірок, тим часом як самий великий з наших каталогів містить не більше однієї третини цього числа. Крім того, вони відкрили дві маленьких зірки, або супутника, що звертаються біля Марса, з яких найближчий до Марса вилучений від центра цієї планети на відстань, рівна трьом її діаметрам, а більше віддалений перебуває від її на відстані п’яти таких же діаметрів. Перший робить своє звернення до плину десяти годин, а другий — протягом двадцяти одного з половиною години, так що квадрати часів їхні звертання майже пропорційні кубам їхніх відстаней від центра Марса, якесь обставина з очевидністю показує, що зазначені супутники управляються тим же самим законом тяжіння, якому підпорядковані інші небесні тіла».
Звідки, запитується, міг Джонатан Свифт довідатися про супутники Марса? Вони адже були виявлені лише півтора століття через, в 1877 році!
Є чи яка-небудь відповідь на поставлені питання? Невже таємниця Свифта так і не буде розгадана?
ЄВГЕНІЙ КРЮЧНИКОВ, фізик